Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 6
НА ПОРОЗІ НОВОГО СВІТУ

Георгій Плеханов
(1856-1918)
«В наш час історія готує в передових країнах надзвичайно важливий поворот, стосовно якого є всі підстави гадати, що він здійсниться насиль­ницьким чином...»


Першим провідником марксизму в Росії був син дрібного по­міщика, штабс-капітана у відставці, спадкового дворянина Ва­лентина Петровича Плеханова — Георгій Валентинович Плеха­нов.
Майбутній філософ народився в селі Гудалівка Липецького повіту Тамбовської губернії, де батьки володіли помістям у роз­мірі 100 десятин землі, мали старий будинок, оточений мальов­ничим парком. Тут Георгій прожив свої перші десять років. Ра­зом із селянськими дітьми хлопчик працював на землі, збирав гриби і ягоди, купався і відпочивав, вдумливо сприймаючи про­сту народну мудрість. Пізніше, перебуваючи в еміграції, Г. Пле­ханов з глибокою тугою згадував свою «малу батьківщину» — квітучий яблуневий сад, річку Воронеж, чудовий парк і галас­ливих дітлахів, з якими він ділив свої перші життєві враження.

Батьки дали Георгію добру початкову освіту. Спочатку він Навчався у Воронезькій гімназії; згодом поступив до Костянтинівського юнкерського училища (Петербург), а ще через рік — перейшов до Петербурзького гірничого інституту, який не за­кінчив у зв'язку з революційними подіями.

Впродовж усіх років навчання юнак виділявся серед однолі­ток своїми знаннями, кмітливістю, живим і товариським харак­тером. Він захоплювався художньою літературою, книгами з історії, економіки, географії. З особливою зацікавленістю Ге­оргій читав прогресивні журнали. Він добре володів французькою, читав німецькою. Ще в юності йому були добре відомі твори революційних демократів — Бєлінського, Добролюбова, Гер­цена, Чернишевського. Юнака «тягнуло в революцію». Його кімната стала місцем періодичних зібрань революційно налаш­тованої молоді, серед якої були такі особистості, як Халтурін і Моїсеєнко.

Відлік активної революційності Г. Плеханова ведеться від його участі в демонстрації 6 грудня 1876 р. і запального виступу проти самодержавства на площі біля Казанського вокзалу у Пе­тербурзі. Звертаючись до робітників, Плеханов заявив про повну солідарність з їх боротьбою, підняв гасло «землі і волі», які мають належати селянину і робітникові. На демонстрантів на кинулась поліція. Відбиваючись від неї, революціонери відсту­пали по Казанській вулиці (сьогодні — вул. Плеханова). Бага­тьох було арештовано. З цього часу Плеханова переслідує поліція. Він переїздить до Києва, далі — в Ростов-на-Дону, робить спробу «ходіння в народ», іншими словами, розпочинає й веде професійну революційну діяльність.

Г. Плеханов був активним учасником народницького руху («Земля і воля»), керівником групи «Чорний переділ». Втікаю­чи від переслідування царським урядом, Г.Плеханов емігрує за кордон. З 1880 року до лютого 1917 року Плеханов живе у Швей­царії, Франції, Італії та в інших країнах Західної Європи. Разом з групою однодумців він створив революційну організацію «Визволення праці» (Женева, 1883 рік). Переклав російською мовою головні праці К. Маркса та Ф. Енгельса, а з часом утвердився як один з найавторитетніших послідовників і провідни­ків марксизму у європейському просторі і в Росії.

Дослідники історії розвитку марксизму вказують на різні причини та обставини виникнення «російського марксизму». Єдині вони лише в одному — у визнанні провідної ролі в цьому емігрантської групи «Визволення праці» під керівництвом Г. Плеханова, П. Аксельрода, В. Засулич та Л. Дейч. Учасники групи перекладали російською мовою праці К. Маркса та Ф. Ен­гельса, друкували їх за кордоном і таємно розповсюджували в Росії. Водночас вони писали власні теоретичні твори. Особливою плідністю відзначався Г. Плеханов. На творах останнього, написаних живою й доступною мовою, виховувалася не одна ге­нерація російських марксистів, у тому числі В. Ленін.

В одній з перших своїх книг — «Соціалізм і політична бороть­ба» — Г. Плеханов робить спробу застосування марксистської методології до російської дійсності. Це дозволяє йому виявити тенденції «капіталізації Росії», що руйнують «російську само­бутність», відтворюють серйозну політичну силу — робітничий клас, революційність якого об'єктивно обумовлює з'єднання соціалізму з політичною боротьбою. Головним завданням росій­ських революціонерів Г. Плеханов вважав створення робітничої соціалістичної партії і завоювання політичної свободи.

Перу Г. Плеханова належать далі такі праці, як «Наші не­згоди», «До питання про розвиток моністичного погляду на істо­рію», «Нариси з історії матеріалізму», «Про матеріалістичне розуміння історії», «До питання про роль особи в історії».

Г. Плеханов розмірковував про первинні і вторинні (матері­альні і духовні) основи буття, роль діалектики в пізнанні та її (діалектики) закони, значення географічних умов для розвитку суспільства, об'єктивні закони суспільного розвитку, роль робіт­ничого класу в майбутніх революційних перетвореннях. Не зав­жди і не скрізь він був послідовним і точним. Однак, у чому не можна відмовити великому мислителю, так це - у прагненні зайняти власну позицію, навіть тоді, коли вона не співпадала з більш-менш усталеною філософською традицією. У сприйнятті і розумінні марксизму В. Ленін вважав Г. Плеханова догматич­ним філософом.

Слід мати на увазі, що російські теоретики сприймали марк­систське вчення у співвідношенні з російською історією, куль­турою, революційними теоріями своїх попередників та провід­ними життєвими орієнтаціями російської дійсності. У цьому сприйнятті відбилися глибинний східний характер та екзистенціалістський настрій російської народної душі, месіанські уяв­лення про майбутність Росії як світової держави та анархічна волелюбність простолюдина, постійний пошук правди та надії на володаря, який її (правду) мав би подарувати народові.

Своєрідність сприйняття марксизму російськими мислителя­ми була зумовлена також особливим культурним нолем Росії й тими революційними імпульсами, якими відлунювали твори О. Радіщева, декабристів О. Герцена, В. Бєлінського, М. Добро­любова, М. Чернишевського, петрашевців і особливо С. Нечае­ва та П. Ткачова.

Спочатку марксизм у Росії поширювався як форма росій­ського західництва, причому в боротьбі з народництвом, через протиставлення останньому (як селянській ідеології) орієнтації на пролетаріат та об'єктивні соціально-економічні закони. Перші російські марксисти боролися з утопізмом та мрійниц­твом, вірили в те, що соціалізм стане результатом економічної необхідності, необхідного розвитку. Друга й наступні генерації російських марксистів цю вихідну установку замінили іншою — домінантою історичної місії пролетаріату. Як писав М. Бердяєв, «відбулося непомітне поєднання традицій революційного марксизму з традиціями старої російської революційності... К. Маркс був з'єднаний із Стенькою Разіним» (Бердяєв Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 86).

У цьому варіанті, що безпосередньо пов'язаний з іменем В. Леніна, «детерміністський марксизм» перетворювався на метод соціального пізнання та революційної дії, з теорії - на «керівництво до дії», з філософії — на ідеологію. Цей ортодоксаль­ний марксизм, який насправді був трансформованим марксиз­мом, сприйняв насамперед не детерміністичний, еволюційний, науковий бік марксизму, а його месіанський, міфотворчий, релігійний аспект, який допускає екзальтацію революційної волі, висуває на передній план революційну боротьбу пролетаріату, керовану організованою меншістю, натхненну свідомою пролетарською ідеєю. Цей ортодоксальний, тоталітарний марксизм, підкреслював М. Бердяєв, завжди вимагав сповідування матеріалістичної віри.

У різні роки Г. Плеханов боровся проти ідеології народництва та «легального марксизму», «економізму» та «богобудівниц­тва», «махізму» та інших не марксистських течій. Із захоплен­ням він зустрів Лютневу революцію 1917 року, підтримував Тим­часовий уряд, закликав до війни до переможного кінця, виступав проти більшовизму та ленінського курсу на соціалістичну рево­люцію. Жовтневу революцію 1917 року він не прийняв.

Г. Плеханов розглядав марксизм як най видатнішу револю­цію в інтелектуальній історії людства, як теорію, що торує шлях революційній практиці пролетаріату, вбачає в ньому її високе суспільно-історичне покликання. Без революційної теорії, пи­сав Г. Плеханов, не може бути й революційного руху. Марксизм якраз і постає як така теорія, що обґрунтовує стратегію та так­тику класової боротьби пролетаріату, шляхи здійснення рево­люції та побудови нового суспільства.

Народу, на думку Г- Плеханова, належить визначальна роль в історії. Особистість може бути настільки значущою, наскіль­ки вона буде відбивати інтереси народу та його прагнення. Зви­чайно, індивідуальні якості — інтелект, характер, воля тощо — це далеко не другорядні чинники самоствердження особистості в історії. Проте головне — вираження потреб народних мас, які іншим разом «знайдуть собі інших вождів» не з гіршими інди­відуальними рисами.

Високо цінував Г. Плеханова В. Ленін, хоча й розходився з ним у багатьох позиціях соціально-політичного плану. Голов­не протиріччя між двома теоретиками російського марксизму виявилось у питанні про соціалістичну революцію. Г. Плеханов вважав, що для підготовки революції потрібне повільне, послі­довне економічне визрівання; без високого рівня культури соці­алістична революція, в принципі, неможлива. На думку В. Ле­ніна, економічні умови в Росії вже є; стосовно ж культури він запропонував програму революції, що може бути здійснена на засадах «захоплення політичної влади» пролетаріатом та вста­новлення його диктатури.

Не збігалися погляди В. Леніна та Г. Плеханова і з питань про роль та тактичну лінію пролетаріату в революції, про ставлення до селянства, про оцінку революції 1905 року, в питанні про дер­жаву. У нашій літературі здебільшого йдеться про те, що Г. Пле­ханов у цих питаннях перебував на «меншовицьких» позиціях. Така оцінка нам здається некоректною. Радше за все Г.Плеханов до розв'язання фундаментальних питань революції підходив по­міркованіше, ніж В. Ленін. Його природна мудрість, глибоке знання історії породжували сумнів, що вилився в обережність суджень, практичних порад, передбачень. «Молодість» В. Ле­ніна такого сумніву не знала, вона «поривалася до влади» й саме тому засуджувала поміркованість Г. Плеханова як відхід від по­слідовного марксизму до меншовизму, як теоретичну помилко­вість. Сутність теоретичних розходжень В. Леніна та Г. Плеха­нова ще майже не досліджена. Як свідчить соціальна практика, надзвичайно багато з того, про що писав та говорив Г. Плеханов, підтвердилося подальшим розвитком історії. «Після К. Маркса Та Ф. Енгельса, — писав про Г.Плеханова М. Бердяєв, — Г. Пле­ханов був одним з головних визнаних теоретиків марксизму... Він міг бути вождем марксистської школи думки, але не міг бути вождем революції, як це й виявилося за доби революції. Проте на книжках Г. Плеханова виховувалося кілька генерацій російських марксистів, в тому числі В. Ленін та ватажки росій­ського комунізму» (Там же. — С. 78).

Поряд з Г. Плехановим жили й працювали такі відомі теоретики-марксисти, як В. Засулич, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Ігнатов. У цей же час на італійському ґрунті філософію К. Маркса пропагував та розвивав Антоніо Лабріола. Широкої популяр­ності у Франції набули твори Поля Лафарга. Оригінальністю думки позначені праці німецького філософа Франца Мерінга.

30-ті роки XX сторіччя виховали нову плеяду філософів марксистів, серед яких виділяються фігури М. Бухаріна, Л. Троцького та Й. Сталіна. Відповідальність за долю марксизму як революційного вчення робітничого класу перебрав на себе В. Ле­нін. З його іменем пов'язаний новий етап у розвитку соціальної доктрини марксизму. Наші дослідники цей етап іменують «роз­виток марксизму», а вчення — «марксистсько-ленінським». Останніми роками з'явилися публікації, що негативно оціню­ють внесок В. Леніна в дослідження соціальної проблематики. Зокрема, підкреслюють його «революційний екстремізм», довіль­не тлумачення головних положень соціальної філософії марксизму, суб'єктивізм тверджень, обґрунтованих «метаморфоза ми діалектики», нетерпимість до опонентів, зневагу до долі на­роду та особистості.
 

 
© www.SchoolLib.com.ua