Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 1
ПЕРШІ ФІЛОСОФИ

Геракліт
(Бл. 540-бл. 480 pp. до н.е.)
«В одну і ту ж річку не можна увійти двічі»

Ім'я цього Великого філософа не зникає з філософського, нау­кового і культурного обігу близько 2,5 тисяч років. Практично кожен, хто торкається філософського знання, пізнання, мудрості, намагається скласти про Геракліта своє уявлення, висловити ком­петентне судження. Але не зважаючи на грандіозну популярність, Геракліт — автор єдиної праці (в одній книзі з трьох глав «Про Всесвіт, про державу, про богослов'я») — залишається «темним». Його фрагменти мають таку кількість неузгоджених (а тому й не зрозумілих повною мірою) інтерпретацій, з якою може зрівнятись хіба що Біблія.

Геракліт мав спадкоємний титул василевса (царя — жерця), від якого відмовився на користь свого брата. Його захоплювала фі­лософія й саме їй — єдиній і неподільній володарці духу — при­святив Геракліт своє життя і долю.

Він був містиком, але містиком особливого роду — життєві реалії (як і реалії Природи) надто часто знаходили в його вченні далеко не містичне витлумачення.
Основою всього сущого — основною субстанцією — Геракліт вважав «вогонь», що «місцями спалахує, а місцями — затухає», відроджуючи все суще в різноманітних формах, що переходять одна в одну. Причому, відродження настає в силу смерті іншо­го. Протилежності, повчав Геракліт, немовби «переливаються» одна в одну. «Безсмертні є смертними, смертні — є безсмертни­ми, смертю один одного вони живуть, життям одне одного — помирають».

Епоха формувала характер філософа, який, у свою чергу, від­творював її дух і перспективу тим повчанням, яке він делегував історії. Характер у Геракліта був далеко не добродушний, непоміркований і не толерантний. Філософ дивився на життя з не­прикритим сарказмом, висловлював щодо нього аж надто неде­мократичні судження. Навряд чи поміркованою можна назвати його пораду громадянам Ефесу щодо знищення один одного й передачі спадщини дітям. Аж надто суб'єктивним є його оцінка Гомера, Гесіода і Піфагора. Щодо останнього Геракліт зали­шив такі принизливі слова: «Піфагор... створив собі... свою муд­рість: багатознання і обман». Нічим іншим, як зневагою до лю­дей, продиктовані й афоризми Великого філософа щодо сили як єдиного засобу утвердження блага людини; переваг, які відда­ють осли соломі перед золотом; похвалу війні як правді і всезагальному явищу.

Зрозуміло, філософська спадщина Геракліта дійшла до наших днів у фрагментарному вигляді. Її інтерпретація різними мис­лителями пізнішого періоду (від Платона до Г.Гегеля та K. Поппера) має суперечливий характер. Власне, досить незрозумілою вона була й для сучасників. Саме тому Геракліта називали «тем­ним», а образно викладені судження філософа використовува­ли як підґрунтя для власних висновків та суджень.

Вважають, що Геракліт був противником демократії и прибіч­ником аристократизму. К.Поппер інтерпретує Геракліта як фі­лософа, який першим серед перших заклав теоретичний фунда­мент тоталітаризму й увійшов в історію соціальної філософії як антираціоналіст та містик. Уважне вивчення філософії Герак­літа дає підстави вважати таку оцінку соціальної концепції ве­ликого античного філософа дещо спрощеною.

Геракліт справді не приймав «демократії», але лише у тому вигляді, в якому її впроваджували в соціальну практику за його часів. Він не приймав «владу натовпу», що «набиває кендюх подібно до худоби». Геракліт засуджував тогочасних «демокра­тів», які, нехтуючи покликом розуму, слухали лише натовп, йшли за ним, обирали «бруд» та «нечестивість», «зрівнялівку» замість того, щоб рихтувати порядок, зміцнювати організаційні засади соціальності, утверджуючи аристократизм та шляхет­ність.

Як розумів Геракліт «демократію взагалі», нам невідомо. Проте посилання на фрагмент про необхідність боротьби народу за закон не тільки не дає підстав стверджувати, що розумів він її хибно, але навпаки - підкреслює далекоглядність мислите­ля: під фрагментом «за закон народ повинен битись, як за мури міста», на нашу думку, міг би підписатися кожен реалістично мислячий філософ XX сторіччя.

Інша справа - як розуміти «закон». У Геракліга це розумін­ня с досить туманним. З одного боку, філософ говорить про «за­кон» як «підпорядкування волі одному» (правителю), а з ін­шого — як про всезагальну підпорядкованість необхідності - «логосу », подібному, здається, до брахманської «карми», копфуціанського «жень», лао-цзинського «дао».

Немає підстав засуджувати Геракліта як тоталітариста й за визнання філософом війни як принципу та рушійної сили роз­в'язання всіх проблем. Такою була політична практика того часу. А що має рацію для практики, те має рацію й для теорії. Геракліт своїм розумінням війни відтворив реальний стан ре­чей. і не більше. Проте, не засуджуючи філософа, ми її не виправ­довуємо його. 13 апологетиці війни як всезагального джерела та засобу розвитку виявилася обмеженість великого античного мис­лителя, який ще не міг передбачити, як це пізніше зробив І. Кант, життєтворної сили «вічного миру».

Практично одночасно з Гераклітом тією чи іншою мірою соці­ально-філософської та світ оглядово-громадянської тематики торкалися представники елейської школи — Парменід, Зенон та Мелісє; сицилійський філософ і політик Емпедокл; перший афінський мислитель Анаксагор; досить інтегрована, хоча й різ­нобарвна, група софістів — Протагор, Горгій, Гіппій, Продік, Лікофрон та Алкілам.

Найфундаментальнішою ідеєю цього періоду розвитку антич­ної філософії була ідея софіста Протагора (481-411 pp. до н.е.) про людину як мірило всіх речей; «Людина є мірилом усіх ре­чей: існуючих — утому, що вони існують, і неіснуючих — утому, що вони не існують». Ці слова зробили Протагора знаменитим. Положення про людину як мірило всіх речей в тій чи іншій пло­щині розглядали практично в кожній новій філософській сис­темі пізнішого періоду. У цілій низці з них воно розгорталося в опорний принцип пізнання та діяльності, організації грома­дянського життя та соціальної практики. Поряд з копфуціанськнм «жень» - «Чого не бажаєш собі, того не роби людям» протагорівське вчення про людину як мірило всіх речей ми роз­глядаємо як одне з двох найфундаментальніших завоювань со ціальної філософії «донульового» часу. Третім завоюванням ста­ла методолого-світоглядова настанова Сократа: «Пізнай самого себе». «... знайти одне причинне пояснення є справою більш престижною, аніж здобути зван­ня намісника персидського престолу»

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua