Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 6
НА ПОРОЗІ НОВОГО СВІТУ

Іван Франко
(1856- 1916)
«Нація, яка чи то в ім'я державних, чи то яких-небудь інших інтересів, пригноблює, душить і спиняє у свобіднім розвою іншу націю, — копає могилу сама собі й тій державі, якій, ніби, повинно служити це гноблення»


Видатний український філософ, письменник, вчений, громадський і політичний діяч Іван Франко народився в селі Нагуєвичі (нині — с. Івана Франка) поблизу Дрогобича Львівської області в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, згодом — на філософському факультеті Львівського та Чернівецького університетів. З раннього дитинства він пізнав радість простої селянської праці, глибину народної культури й тяжкий соціальний стан робочого люду, що перебував до того у полоні наці­онального утиску.

Світогляд І. Франка формувався під впливом національно і соціально-визвольних змагань, що розгортались в Україні та західноєвропейському культурному просторі, передової літератури того часу, філософських праць знаменитих мислителів, які допитливий юнак у буквальному розумінні «поглинав» таким же чином, як гумка поглинає вологу. Він захоплювався антич­ною філософією, зокрема, Сократом, Антісфеном, Платоном та ін., добре знав Канта, Гегеля, Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, мав щодо них свою власну точку зору, яка не завжди співпадала з офіційною.

Як філософ, І. Франко був свідомим прихильником матеріа­лізму та атеїзму. Його соціальні і політичні погляди розгортались переважно у царині марксизму й соціалізму. Однак, перекона­ним марксистом І. Франка назвати важко. Він розумів марксизм по-своєму, намагався "переломити" його провідні положення з урахуванням української дійсності. Скажімо, філософ бачив і розумів зростаючу революційну роль робітничого класу, однак перехід до соціалізму пов'язував з народною (у широкому розу­мінні цього слова) революцією, яку він бажав здійснити мир­ним шляхом, не заперечуючи і застосування зброї, коли це було б необхідним.

І. Франко був людиною з широким світоглядом, науковим ро­зумінням природи та суспільства в їхньому історичному мину­лому, в розвитку, вченим, який прозорливо вдивлявся вперед, у майбутнє історії людства. У його творах відображене інтелек­туальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду історії не тільки українського, а й усіх інших наро­дів тодішньої Європи. Безперечно, що на доробку І. Франка, як і інших мислителів, позначилися складні суперечності ідейно-по­літичної боротьби різних класів, партій і суспільно-політичних течій переломного періоду в історичному поступі людства.

Світоглядні й політико-ідеологічні переконання І. Франка формувались в умовах зростаючого руху трудящого селянства проти соціального й національного гніту. Стимулом для його кипучої й різнобічної діяльності була любов до свого народу, за кращу долю якого він боровся все своє життя. У статті «Дещо про себе самого» читаємо: «Як син українського народу, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпа­тись па висоту, де видно світло, де ясніють вселюдські ідеали». Значний, а може й вирішальний вилив на його політичні пере­конання, на світогляд у цілому мав Т. Шевченко. Великою мі­рою саме завдяки цьому в нього виробилося негативне ставлен­ня до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.

І. Франко глибоко знав історію української культури, високо поціновував доробок прогресивних діячів російської культури, добре був обізнаний і з європейською культурною і науково-фі­лософською традицією. При цьому, він не лише активно вико­ристовував ці знання - у його творах знаходимо посилання на видатного етнографа й історика культури Е. Тейлора, філософа і соціолога Г. Спенсера, американського економіста Г. Джорджа, на представників західноєвропейського утопічного соціалізму, філософів-раціоналістів, позитивістів, представників антропологічного напряму та ін. — але й наполегливо спрямовував розви­ток української інтелектуалістики в європоспрямоване річище.

Як уже зазначалось, ставлення І. Франка до модного в ті часи такого напряму суспільно-політичної думки, як марксизм, були суперечливим. Вчений ретельно ознайомився з «Капіталом», переклав українською мовою 24-й розділ цієї фундаментальної праці, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві ви­вчити всю працю в цілому. Він простудіював «Маніфест Комуністичної партії», а також «Становище робітничого класу в Англії», «Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії» і «Анти-Дюринг». Можна сказати, що ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса, справили на формуван­ня світогляду й політичних поглядів І. Франка істотний вплив. Однак, «марксистом» - правовірним послідовником і провід­ником ідей марксизму — І. Франко не став. Вчений піддає гострій критиці деякі марксистські положення, прогнозує негативні наслідки реалізації ряду суперечливих постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі й політичного життя, до комплекс­ного розв'язання важливих політичних питань, суспільного роз витку в цілому.

Подібне ставлення до марксизму характерне переважній біль­шості українських мислителів цього періоду. Як зазначає Іван Лисяк-Рудницький, причиною останнього було те, що «марксизм взагалі, а його російський різновид зокрема, не надавав належ­ної ваги тим питанням, що найбільше пекли українців як чле­нів поневоленої нації. Це, очевидно, не значить, що українці, які наверталися на марксистську віру, через це втратили свій патріотизм. Але в їхньому мисленні утворювалася не перетравлена мішанина формул упрощеного марксизму з наївно роман­тичним патріотизмом. На політичну сцену виходить тип рево­люційного юнака з «Комуністичним маніфестом» в одній кишені й «Кобзарем» у другій... Але взагалі молоде покоління соціа­лістів, що було найбільш динамічною силою в тодішньому українстві, відзначалося хаотичністю мислення, разом з якою йшла велика емоційна побудливість; така сполука робила з цих людей знаменитих агітаторів, здатних розбурхати маси, але но робила з них розумних і відповідальних політичних провідни­ків»—» (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 189).

Відмінну від марксизму позицію І. Франко, зокрема, займає стосовно ключового положення — історичної місії пролетарів, ту. Як відомо, марксистська теорія виходила з беззастережної переконаності її авторів і носіїв в історичній місії пролетаріату, якому належить очолити революційну зміну суспільного устрою в соціалістичному напрямі. Пролетаріат, за марксизмом, — це могильник капіталізму, авангард усіх соціалістичних перетво­рень. І. Франко підходив до цього дещо інакше: розв'язання по­літичних проблем він пов'язував з усією «робітницькою масою», до якої відносив усіх трудящих, у тому числі селян, і навіть пра­цюючу інтелігенцію, «дрібних майстрів» і «дрібних власників», тобто не тільки суто пролетаріат. Заперечення вченого викли­кало й положення про пролетаріат як «авангардну силу рево­люції». У статті «Російські соціал-демократи» І. Франко кри­тикував Г. Плеханова за орієнтування виключно на пролетаріат. Дехто із вчених пояснювали таку позицію селянським походженням вченого, інші — слабким розвитком пролетаріату в Гали­чині. Однак відомо, що І. Франко добре знав життя і Східної України, і Російської імперії в цілому, політичне становище в країнах Західної Європи, де пролетаріат був більш розвинений, ніж у Росії (включаючи Україну) та в Галичині. І. Франко не по­діляв марксистської ідеї стосовно «історичної місії пролетаріа­ту» скоріше не тому, що не зміг побачити революційного потен­ціалу пролетаріату (він це бачив!), а тому, що ідея авангардної ролі пролетаріату, за марксизмом, була пов'язана з ідеєю диктатури пролетаріаті) як найважливішого знаряддя здійснення соціалістичних перетворень.

Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І. Франко разом з тим розумів, що саме селянство, неосвічене, з низькою полі­тичною й загальною культурою, не здатне вести успішну бороть­бу за соціалізм і тому мало виступати разом із робітничим кла­сом та іншими верствами.

І все ж, І. Франко стояв за «соціалізм»; «народна революція» асоціювалася у нього із докорінною перебудовою суспільних від­носин на соціалістичних засадах. Вчений був переконаний, що тільки так можна реалізувати ідеї соціальної справедливості, встановити справді гуманні засади в суспільстві. Аналізуючи сучасний йому капіталістичний світ, він дійшов висновку, що тільки соціалізм може забезпечити кожному з народів свободу й соціальну справедливість, бо цей лад, на його думку, най вільніший і забезпечує народові належний матеріальний достаток. Віддаючи данину Великій Французькій резолюції, яка прого­лосила гасла Свободи, Рівності й Братерства, І. Франко каже, що ці гасла були «великим засівом і на дальшу майбутність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі». Проте уявлення І. Франка про майбутнє «царство праці» відрізнялися від марксистських, хоч він і зазначав, що саме К. Маркс підніс теорію соціалізму до значення позитивної науки.

Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За І. Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "як най ширшим самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів". Що ж до держави, то вона, в сучасному її розумінні, на думку І. Франка, не може мати місця в омріяному суспільному ладі. Франкове розуміння держави, ролі державного чиновницького апарату було важливою передумовою його вкрай негативного ставленця до ідеї диктатури пролетаріат у як державного, хоча й тимчасового, устрою.

І. Франко слушно вважав: «держава неможлива поза адмініст­ративним апаратом — прошарком, що само відтворюється. Том й наявність держави розглядається як панування саме адмініст­ративного прошарку, котре веде до соціальної нерівності в сус­пільстві». Він висловлював переконання, що за наявності держави, як її розуміли соціал-демократи — марксисти, соціальні, нерівність не буде подолана. «І стара біда — нерівність, вигнане дверима, вернулась би вікном: не було би визиску робітники - через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно, чи родовитих, чи вибраних над мільйонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену владу хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її на завсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільстві, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового». У статті «До історії соціалістичного руху» І. Франко вказує, що «всевладність ко­муністичної держави, зазначена в усіх 10 точках К. М. (Комуністичного Маніфесту. — Авт.), у практичнім переведенні означа­ла би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її ма­теріальним і духовним житієм».

Сам він уявляв майбутнє соціалістичне суспільство інакше, його ознаками мають бути співдружність людей праці, побудо­вана на господарській рівності, встановленні повної громадян­ської й політичної свободи. Політична свобода — це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ знизу управ­ляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захи­щається.

У майбутньому суспільстві мусить утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія. І. Франко підкреслював пріоритет безпосередньої демократії. Головний засіб здійснення народом своєї влади, на його погляд, це грома­ди, що виконують усі функції управління суспільством: госпо­дарсько-економічну й культурно-освітню, судову. Не заперечу­вав він і необхідності представницької демократії для розв'язан­ня деяких важливих для всякого суспільства питань. Ці органи належить утворити на рівні вільного союзу громад, обранці яких сформують єдиний представницький орган для розв'язання пи­тань зовнішньої торгівлі, обміну, суду, оборони. Усі обранці під­контрольні громадам, які їх обрали. За соціалізму, вважав Фран­ко, будуть забезпечені свобода кожної людини, цінність якої визначатиметься її здібностями й корисною працею. Соціаліс­тичне суспільство, за його переконанням, це дуже зорганізова­не суспільство, де панує народний суверенітет.

Торкаючись шляхів, способів утвердження соціалістичних відносин у суспільстві, І. Франко не був послідовним. У багатьох його статтях підкреслюється правомірність, у разі необхідності, застосування найрадикальніших, крайніх заходів здобуття тру­дящими свободи, вивільнення від експлуатації. У статті «Чи вертатись нам назад до народу?» він піддає критиці І. Наумови­ча «Просвещение нашого народу» і «Назад к народу» (1881), в яких пропонується інтелігенції повернутися до народу й ліку­вати суспільні хвороби проповіддю християнства. І. Франко каже, що інтелігенції слід іти не назад до народу, а вперед із на­родом і не обмежуватися просвітницькою діяльністю навіть в широкому розумінні, піднімаючи народ до себе, бо «се лік по­вільно дійствуючий. Але коли б показалася потреба швидше дійствуючих ліків, то і від них інтелігенція не повинна оступатися, бо... на тяжку недугу треба радикального ліку». Знаходячись під враженням подій під час виборів у Галицький сейм, коли уряд застосував зброю, щоб перешкодити народові висунути у сейм своїх обранців, І. Франко у статті «Політична хроніка» писав, що у народу є межі терпіння, і він починає розуміти не­обхідність активної боротьби і в захисті своїх прав може проли­ти свою кров. Разом з тим у багатьох працях він схиляється до безкровних, політичних форм боротьби. Зокрема, в роботі «Мислі о еволюції в історії людськості» І. Франко пише, що ідеал робітників виростає з реального історичного розвитку, тому мо­жна лише прискорити його реалізацію, причинитися до його здійснення в розумній формі, без насильних і кровавих потря­сінь.

Велику увагу приділяв І. Франко розв'язанню національного питання. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культур­ного організму, здатного до самостійного культурного й політич­ного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські куль­турні здобутки, «без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може встоятися». Для нього майбутня Укра­їна — це розвинена, висококультурна нація Європи.

У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої ваги розвит­кові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює «стяг національності», національної мови, письменства, народ­ної освіти. Особливо дбав він про національну мову. Разом із тим ця мета може бути досягнута з утіленням суспільного ідеалу, за який він бореться: досягнення Україною політичної самостій­ності. Крилатими стали слова великого гуманіста про те, що не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи. Він закликав до боротьби за досягнення народом загальнолюдських, а отже, національних прав, виступав за політичну самостійність, політичну незалежність націй. Але ці поняття, на його погляд, не передбачали обов'язкового на той час відокремлення всіх на­цій, що входили до складу Російської імперії.

Кожна нація має право на свою державність, але національ­на політика має спиратися на усвідомлення фактичних відно­син, а не на збудження низьких почуттів та інстинктів, тобто бути реалістичною. Він вважав, що формою політичної незалеж­ності соціально звільнених народів може бути демократична ав­тономія в складі федерації, тобто обстоював ідею федерації народів, рівноправних політично та юридично, які мають демократичну республіку, засновану на громаді, як первинному те­риторіально-виборчому об'єднанні, що само управляється. Віль­ний розвиток народів, без будь-якого верховенства однієї народ­ності над іншою, здатні забезпечити соціалізм і федерація. Фе­дералізм без зміни соціально-економічної бази суспільства, без утвердження демократичної рівності членів добровільного по­літичного об'єднання не буде корисним для народу. Формуван­ня майбутньої федерації І. Франко уявляв собі в такому поряд­ку: 1)створення федерації в межах возз'єднаної України; 2)створення федерації в межах визволених народів Росії; 3) об'єднання слов'янських націй у єдину федерацію; 4) оформлення всесвіт­ньої федерації.

Виявляючи вкрай негативне ставлення до царизму, до бюро­кратично-поліцейського устрою Російської імперії, розглядаю­чи її як «темне царство», «тюрму народів», І. Франко разом із тим не поділяв русофобських поглядів, чітко відділяв росій­ський народ від російського державного апарату, прогресивну російську культуру від реакційної. У статті «Ідеї й ідеали галиць­кої москвофільської молодіжи» (1905) він пише, що не треба ві­рити галицьким москвофілам, котрі твердять, нібито галицькі українці ненавидять усе російське. «Ми, — пише І. Франко, — всі русофіли, чуєте, повторюю ще раз: ми всі русофіли. Ми лю­бимо великоруський народ і бажаємо йому добра, і виучуємо його мову, й читаємо в тій мові певно не менше, а, може, й більше від вас. Є між нами, галицькими українцями, й такі, що й говорити, й писати тою мовою потрафлять не гірше, коли й не ліпше від вас. І російських письменників, великих світочів у духовному царстві, ми знаємо й любимо, і не лише тих, яких імена ви раз ураз маєте на увазі, а й таких, як Пипін, Веселовський, Кареєв, Шахматов, Фортунатов — чи відомі вам такі імена, молоді па­нове русофіли!.. Подумайте про те, молоді галицькі русофіли, то, може, й вам замість духовної компанії Побєдоносцевих, Саблерів, Рукавишнікових та Череп-Спиридоновичів забажається чистішої атмосфери».

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua