Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 6
НА ПОРОЗІ НОВОГО СВІТУ

Тарас Шевченко
(1814-1861)
«...Орю
Свій переліг — убогу ниву! -
Та сію слово. Добрі жнива
Колись-то будуть...»

Геніальний український мислитель і поет Тарас Шевченко народився в селі Моринці Звенигородського повіту Київської (нині Черкаської обл.) губернії в сім'ї селянина — кріпака. Сиріт­ство, бідність, тяжкі злидні і соціальний гніт супроводжували його дитинство і юність практично аж до викупу з кріпацтва. І все ж, майбутній геній тягнувся до знань, виявляючи свої по­етичні і художні здібності. Дуже рано Тарас став круглим сиро­тою. Десь потрібно дитині жити, щось треба їй їсти. І хлопчик потрапляє до сільського дячка, де й здобув початкову освіту. В «Автобіографії» Т. Г. Шевченка, надрукованій у російському журналі «Народное чтение» (1860), поет повідомляє: «...при­тулився я в школі в приходського дячка, за школяра — попихача. Ці школярі по відношенню до дячків те ж саме, що хлопчики, віддані батьками, або іншою владою, в науку до ремісників. Пра­ва над ними майстра не мають ніяких певних меж: вони — цілко­виті раби його. Усі домашні роботи і виконання всіляких примх самого господаря і його домашніх лежали на них безумовно.

Пропоную вашій уяві відтворити, чого міг вимагати від мене дячок, — зважте, гіркий п'яниця, — і що я повинен був виконувати з рабською покірливістю, не маючи жодної істоти в світі, яка піклувалася б чи могла піклуватися про моє становище , Шевченко в документах і матеріалах. - К., 1950. — С. 35).

Згодом малого Тараса забрали на панський двір і зробили його кімнатним козачком. Від хлопця вимагалось мовчання і прислужництво, і той виконував все, що наказував пан. Супроводжуючи Енгельгарда в його поїздках, Тарас побував у Києві, Вільнюсі, Петербурзі. У вільний час він малював. Помітивши неабиякі художні здібності кріпака, Енгельгард віддав його на навчання до «різних живописних діл цехового майстра» в Петербурзі Ширяева. Зайнятість «цеховими справами» дозволяла Левченку займатись малюванням лише вночі. Він ішов до літнього саду, малював статуї. За цими заняттями Шевченка помітили й підтримали провідні художники, діячі культури того часу, зокрема І. Сошенко, В. Григорович, К. Брюлов, які викупили юнака з кріпацтва й зарахували до складу «вольноприходящих» учнів Академії художеств, надали моральну і деяку матеріальну підтримку.

Успіхи Т.Шевченка були безсумнівними. Здавалося б, ще срок і ... Однак ще більш потужно, ніж живопис, юнака втягує себе творчість у галузі художнього слова. У 18-10 році у світ приходить перше видання «Кобзаря», від якого розпочинається слава Шевченка-поета, мислителя і філософа. Отримавши дозвіл на в'їзд до України, Т. Шевченко стає співробітником Київської археологічної комісії, бере участь у археологічних розкопках. Тут же він знайомиться з членами недавно організованого таємного Кирило-Мефодієвського товариства, яке виступало за скасування кріпацтва, ліквідацію станів, федерацію всіх слов'янських народів, їх політичне і національне рівноправство. Далі — арешт і довгі-довгі роки заслання, повернення в Україну і слава поета і мислителя, як фундатора української культури, революційної національно- і соціально-визвольної думки. «Караюсь, мучусь, але не каюсь», — заявляв Шевченко, сповідуючи революційний, визвольний світогляд, втілюючи його в широке полотно української національної культури.

Провідними ідеями політико-ідеологічної думки в Україні практично у всі історичні часи були ідеї соціального й національного визволення. Вони породжувалися, насамперед, тим нестерп­имим колоніальним режимом, у якому перебувала Україна впродовж багатьох століть. Особливо це стало проявлятися в період польського та російського поневолення. Економічна політика цих урядів незмінно йшла врозріз з інтересами України. Митні тарифи, фінансова політика, обмеження чи заборона української мови, освіти, культури викликали у населення природне обу­рення, спричиняли антиросійські, антипольські й, взагалі, антиіноземні настрої та виступи. Як свідчить історія, ці виступи жорстоко придушувались. Вільнодумство, особливо в націо­нально спрямованому річищі, було справою забороненою.

Особливо нестерпною ситуація стала в першій половині XIX ст. Після розправи з декабристами російський уряд розпочав непри­миренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей, особливо які зароджувались і розвивались в «окраїнних» землях і особ­ливо в Україні, поза якою російська імперія не бачила свого май­бутнього.

У цей період в Росії домінували три основні принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православ'я, самодержавство й народність. Характерно, що в Україні ці прин­ципи сприймались далеко неоднозначно. Православ'я, як ви­ключно панівний принцип, не могло бути визнане, зокрема, за­хідноукраїнськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Для свідомої частини українського населення са­модержавство означало не тільки зосередження всієї влади в руках монарха, а й рішуче усунення громадянства від усякої участі в політичному житті, недопущення ніякого самоуправ­ління. Волелюбна ж натура українців вимагала іншого — сво­боди і самоуправління. Третій принцип державної системи — народність — належало розуміти як панування великоруської народності й придушення національного партикуляризму. В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: всі провінції управлялися з єдиного центру — з Петербурга. Ця си­стема трималася на поневоленні широких народних мас. Така система державного устрою не могла не викликати невдоволен­ня української людності. В Україні визрівали ідеї громадянської непокори, визволення, національного розвитку.

Першою більш-менш узгодженою й концептуально виваже­ною програмою політико-ідеологічного спрямування українст­ва в цей період стали ідеї Кирило-Мефодіївського товариства. Товариство об'єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. До нього входи­ли історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Ку­ліш, держслужбовець Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Згодом до них приєднався Тарас Шевченко.

Співзвучність програми кирило-мефодіївців з думками декаб­ристів, петрашівців, революційних демократів, з концепціями діячів польського визвольного руху — А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін. була очевидною. Мабуть, у ті часи інакше не могло й бути. Прогресивна інтелігенція мала розв'я­зати спільну проблему — визволення народу з-під поневолення. Її представники — об'єднані і необ'єднані в товариства — думали і діяли майже однаково.

Товариство ж дало змогу висловити ці думки майже публіч­но. Його члени, зокрема, підготували низку програмних поло­жень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова під назвою «Закон Божий (Книги Буття україн­ського народу)». Головна ідея твору — єдність долі слов'ян­ських народів, бажання їх об'єднання в прогресивному рухові, в якому кожен творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Тут же підкреслювалась думка щодо демократичного переоблаштування політичної системи і вивільнення селян від кріпацтва. Головною передумовою перебудови існую чого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму. «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'ян­щино, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні з Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Бол­гар. І Україна буде не підлеглою Речі Посполитої в союзі Сло­в'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: «От камень, нет же не берегоша зіждущії, той бисть во главу угла!».

Доля Кирило-Мефодіївців відома: у 1817р. члени товариства були заарештовані і покарані, але їх ідеї не щезли. Вони сира вили великий вплив на подальший розвиток визвольного процесу в Україні. Характерно, що головним джерелом духовно-ідеологічних засад цього процесу стала творчість видатного сина українського народу, батька української культури — Тараса Шевченка. Література, художня творчість загалом, очевидно, є саме тим збуджуючим началом, яке найбільш переконливо відображає те, що наболіло і болить, що не може бути відкладене «на потім», що потребує найшвидшого волевиявлення, особливо в області національних відносин і інтересів. І це зрозуміло. Як зазначає І. Лисяк-Рудницький, « національна свідомість обіймає не тільки систему ідей більш-менш раціоналістичної, пізна­вальної природи, але також емоційне захоплення, що його сти­мулюють радше поети й письменники, ніж учені. Це не випадок, що репрезентованим героєм України у XIX столітті був не державний муж або воїн, а поет — Тарас Шевченко. Його істо­ричного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачи­ти в його особі пророка, який своїм натхненним словом торкає і перетворює серце свого народу» (Лисяк-Рудницький І. Істо­ричні есе. — К., 1994. — Т. 1. — С. 151).

Твори Т.Шевченка передавались із вуст в уста, від батька до сина. Читаючи їх, люди духовно зростали, ідейно згуртовува­лись, міцніли в своєму волевиявленні. Мабуть, найголовнішою ознакою політико-правових поглядів Т. Шевченка є глибоке несприйняття й різке засудження самодержавства. За умов жор­стокої реакції Т. Шевченко сміливо поставив питання: «чи дов­го ще на сім світі ланам панувати?». В історії експлуататорських держав він бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над людиною.

Феодально-самодержавна Росія змальовується в творах Т. Шев­ченка поділеною на два соціальні полюси: визискуване селянство й визискувачі- поміщики з царями на чолі. Івана Грозного він називає «мучителем», різко викриває гнобительську політику Петра І, щиро засуджує антинародний характер правління Ка­терини II, яка в 1782 р. наказала спорудити пам'ятник Петру І з написом «Первому — Вторая», цим самим підкресливши спад­ковість необмеженої влади монархів Росії.

Як відомо, ненависть Т. Шевченка була спрямована не лише на російського царя, а й на українських експлуататорів. Геть­мани для поета — таке ж зло, як і царські чиновники. Він із пре­зирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про «неньку Україну», про її «долю-волю», а насправді заодно з російськими поміщиками та царатом «деруть шкуру» з селян, «праведную кров із ребер, як водицю точать». Поряд із різко критичним ставленням Т. Шевченка до абсолютної монархії він не абсолютизує й буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тої «челяді», кріпаків-трудівників, того стану, з якого вийшов сам. У своїх творах він докоряв французьким енциклопедистам XVIII ст., які проголосили гасло «Свобода, рівність і братерство», у тому, що вони «почали» та не закінчили ліквідацію «батогів, престолів і корон ».

Майбутнє України поет-пророк пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю.

Як ніхто інший, Т. Шевченко дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочин ну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як спо­собу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони «ка­тами писані», що «правди в суді немає». Його ідеалом була тру­дова демократична республіка. Говорячи про політичний ідеал Т.Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, при­чому «праведного закону», як він неодноразово наголошував.

«Праведний» закон уже за своєю суттю збігається з традицій­ними поняттями «правда», «воля», «справедливість». Т. Шев­ченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як «справедливий», тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Шевченка соціально справедливим є рівномірний розподіл землі між членами сус­пільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

Поряд з антикріпосницькими, анти царськими ідеями у тво­рах Т. Шевченка червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Вся його творчість пройнята безмежною любов'ю до України, її народу. Ідеї революційності, демократиз­му і самостійності України є провідними ідеями художньо-пуб­ліцистичної творчості Т. Шевченка, його політичної програми. Вони справили великий вплив на розвиток визвольних ідей, на­ціональної самосвідомості українського народу, на формування української інтелігенції, здатної до боротьби за ідеали соціаль­ної і національної свободи.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua