Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 6
НА ПОРОЗІ НОВОГО СВІТУ

Фрідріх Енгельс
(1820-1895)
Карл Маркс
(1818-1883)
«У цій філософії марксизму, вилитій з одного куска сталі, писав В.І. Ленін, — не можна вийняти жодної основної посилки, жодної істотної частини, не відходячи від об'єктивної істини, не падаючи в обійми буржуазно-реакційної брехні» (,Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т.18. — С. 320).

Родоначальник теорії, яка майже століття одноосібно воло­діла умами багатомільйонної революційно налаштованої маси яка через Російську революцію 1917 року сколихнула світ. Карл Маркс народився у містечку Трір у сім'ї адвоката, закінчив Берлінський університет і захистив докторську дисертації з філософії. За своїми поглядами він був тоді «молодогегельянцем» і з філософії Г. Гегеля робив атеїстичні та революційні висновки. Реакційному уряду тодішньої Німеччини не подобалися критично-революційні «стріли» Марксового розуму, тому викладацької посади в університеті К. Маркс отримати не зміг.

Ознайомлення з працею Л. Фейербаха «Сутність християн­ства» зумовило перехід К. Маркса з позицій «молодогегельянства» «а позиції «фейєрбахіанства». Захоплюючись фейєрбахів­ською «філософією людини», К. Маркс працює на журналістській ниві, ознайомлюється з життям простолюду, діяльністю тих установ, які керують суспільством. Намагаючись розібра­тися у протиріччях доби, він самостійно наполегливо вивчає по­літичну економію, яку, як і гегелівську філософію, пов'язує з про­летаріатом, що дедалі вагоміше заявляв про себе як серйозна сус­пільно-політична сила. Міркування про долю пролетарської маси активізувалися у зв'язку з діяльністю різноманітних робіт­ничих союзів, в один з яких — «Союз комуністів» — за жадобою душі та волею долі увійшов молодий К. Маркс. Другою спону­кальною домінантою активізації його теоретичних роздумів у цьому напрямку стали знайомство та дружба з Ф. Енгельсом.

Фрідріх Енгельс університетської освіти не мав. Його бать­ко — багатий текстильний фабрикант — намагався якомога ско­ріше залучити сина до комерційної діяльності й тому влашту­вав його в одну з великих торговельних контор. Але хлопець поривався до літератури. З 1839 року він співпрацює з друкова­ним органом «Молодої Німеччини», вивчає Біблію, захоплюєть­ся філософією, ґрунтовно студіює «Філософію історії» Г. Геге­ля й стає його послідовником («молодогегельянцем»), доходить висновку про необхідність озброїти ідеологію «Молодої Німеч­чини» гегелівською діалектикою.

До «соціалістичної ідеології» він підійшов в Англії, куди їздив за дорученням батька у комерційних справах. Кореспонденції Ф. Енгельса з Англії свідчать про глибоке розуміння економіч­ного становища найбільш розвиненої тоді капіталістичної дер­жави, сутності протиріч та боротьби класів і партій, значення соціальної революції в розвитку суспільства. У 1844-1845 ро­ках Ф. Енгельс пише працю «Становище робітничого класу в Англії», де намагається розібратися в тому матеріалі, який йому вдалося зібрати в процесі ознайомлення з умовами праці та життя робітників.

Побачене викликало у Ф. Енгельса велике потрясіння. Не­людське життя пролетаріату, страждання багатотисячних мас населення потребували перегляду «офіційних» теоретичних док­трин того часу. У пошуках нових ідей він ознайомлюється з пра­цями Р.Оуена, студіює політекономію, історію, вивчає праці лідерів німецького «філософського комунізму» М. Гесса та К. Грюна, стає переконаним соціалістом. 1844 рік став роком Початку глибокої дружби та тісного співробітництва Ф. Енгель­са та К. Маркса.

Першою спільною працею молодих філософів став твір «Свя­те сімейство, або Критика критичної критики» (1845 рік). До початку співробітництва і К. Маркс, і Ф. Енгельс уже мали теоретичні дослідження та публіцистичні статті, які засвідчують надзвичайно високий рівень їхньої філософської культури: «До критики гегелівської філософії права», «Економічно-філо­софські рукописи 1844 року», «До єврейського питання» та інші у К. Маркса, «Становище робітничого класу в Англії», «Листи з Лондона» та інші у Ф. Енгельса. Саме тому перша спільна праця постала як завершений філософський твір, де було сформульовано фундаментальні засади нового теоретичного бачення світу — ідею суспільних виробничих відносин, положення про визначальну роль народних мас в історії, історичну місію про­летаріату як «могильника капіталізму».

Наступною спільною працею К. Маркса та Ф. Енгельса була «Німецька ідеологія». Нарешті, третьою спільною працею, що свідчить про зрілість та відточеність соціально-філософських поглядів К. Маркса та Ф. Енгельса, став всесвітньо відомий «Маніфест Комуністичної партії» (1848 рік). У цьому творі, зазна­чив пізніше В. Ленін, викладено новий світогляд — послідовним матеріалізм, що охоплює: сферу суспільного життя; діалектику — найвсебічніше та найглибше вчення про розвиток; теорію кла­сової боротьби та всесвітньо-історичної місії пролетаріату як творця нового суспільства.

Роки навчання К. Маркса у Берлінському університеті збіглися з активними громадянськими пошуками нового суспільного ідеалу. Погляди талановитих інтелектуалів, в оточенні яких визрівав геній К. Маркса, були звернені в майбутнє. Молодість шукала перспективи й тому якомога швидше намагала­ся переосмислити ті філософські засади, які визначали провідні суспільні орієнтації. Найвеличнішою в ті часи була філософія вже покійного Г. Гегеля. Незважаючи на нападки, яких зазнала гегелівська філософія і які розпочалися після смерті філосо­фа у 1831 році, система залишалася найавторитетнішою та най привабливішою для нової генерації теоретиків. І що характер­но: спираючись на Г. Гегеля й відштовхуючись від нього, кожен з «нових» намагався «подолати його» або доповнити його влас­ними висновками.

«Змагання з Г. Гегелем» визначало темп та ритм інтелектуального поступу доби. Згідно з цим самим темпом та ритмом роз гортав свою інтелектуальну роботу К. Маркс. Захоплення молодогегельянськими ідеями не завадило молодому дослідникові додивитися на Г. Гегеля під глибоко критичним кутом зору. Вис­новки критика мали приголомшливий характер: сорочка абсо­лютної ідеї, виткана гегелівським «хитрим розумом», виявилася для К. Маркса замалою. Останній не тільки зрозумів її теоретичні вади та практичну безперспективність, а й переконався в думці про необхідність створення власної теоретичної доктрини. Зда­валося б, з Г. Гегелем К. Маркс «розрахувався» своїми першими філософськими працями. Насправді ж це не зовсім так. Уважне прочитання праць К. Маркса різних періодів творчості показує, що діалог з Г. Гегелем — а саме так ми позначаємо взаємовідно­сини двох інтелектуальних титанів — він вів упродовж цілого життя. Результатом цього діалогу стало створення нового типу соціального філософствування, який дістав назву «матеріалістич­ного розуміння історії», пізніше — «історичного матеріалізму».

Що ж саме не влаштовувало К. Маркса у філософії Г. Гегеля і які нові підходи обґрунтовував він на противагу їй? Перше й головне: гегелівська оцінка прусських порядків, як «розум­них і необхідних», держави, як «самореалізації сім'ї та грома­дянського суспільства» та як «вінця всієї соціальної будівлі», громадянського суспільства, як залежного й підпорядкованого «розумній та самодостатній» державі.

«Повстання проти Г. Гегеля» К. Маркс розпочав фундамен­тальним рукописом «До критики гегелівської філософії права» (1843 рік). На противагу Г. Гегелю К. Маркс переконливо пока­зав, що прусські порядки розумними та необхідними не є, що держава аж ніяк не може бути полем самореалізації сім'ї і що, нарешті, громадянське суспільство (сукупність матеріальних, у кінцевому підсумку, економічних, життєвих відносин) визна­чає державу, а не навпаки. У цьому ж рукописі К. Маркс уперше критикує гегелівську діалектику як спекулятивну, заперечує його вчення про державу як інституцію примирення інтересів протилежних класів, висуває та обґрунтовує ідею економічного базису, що зумовлює політичну та ідеологічну надбудову. Як зауважує Т. Ойзерман, зазначеним рукописом К. Маркс вступає в процес переходу до матеріалістичного розуміння історії, під­ходить до наукового розуміння сутності держави та її економіч­ного базису.

Другим «антигегелівським актом» постало заперечення К. Марксом славнозвісної «абсолютної ідеї» як деміурга, твор­ця світу в його становленні та діяльному саморозвитку. Пізні­ше В. Ленін схарактеризує «абсолютну ідею» як теологічну вигадку ідеаліста Г. Гегеля. Такого різкого судження К. Маркс ще не висловлював. Проте «абсолютну ідею» він відкидав і поступово доходив висновку про людину та її виробничу діяльність як реальну рушійну силу історичного процесу. Конкрети­зуючи цей висновок, К. Маркс підходить до думки про наявність своєрідних груп людей — класів, які силою обставин суспільно економічного розвитку змушені перебрати на себе відповідаль­ність за його (розвитку) майбутнє. Таким класом громадянського суспільства, який стає «результатом розкладу всіх класів», на думку К. Маркса, є пролетаріат. У боротьбі за своє визволення він репрезентує інтереси всіх пригноблених. Людська емансипація збігається з визволенням пролетаріату, а це, у свою чергу, досягається здійсненням пролетарської революції. Ця революція зни­щує приватну власність, а водночас — підґрунтя існування класу, відчуженого від засобів виробництва. Так, на думку К. Маркса, має здійснюватися суспільний розвиток— дійсна емансипація людини. Голова цієї емансипації, підкреслював він, — філософія, а її серце — пролетаріат. К. Маркс обґрунтовував одне з найголов­ніших положень нової соціальної концепції — положення про всесвітньо-історичну місію пролетаріату як могильника капіта­лізму й творця безкласового суспільства.

Для обґрунтування механізму реалізації цієї місії К.Маркс залучив найвеличніше надбання німецької класичної філософії — гегелівську діалектику, але залучив її в переосмисленому, трансформованому вигляді. Як відомо, у Г. Гегеля діалек­тика постає як саморозвиток поняття, з яким має узгоджувати­ся дійсність. У К. Маркса ж навпаки: діалектика мислення є що інше, як відображення того дійсного розвитку, який відбу­вається об'єктивно. «Мій діалектичний метод засадово є не тіль­ки відмінний від гегелівського, - писав К. Маркс, — а й є його прямою протилежністю. Для Г. Гегеля процес мислення, що його він під назвою ідеї перетворює навіть на самостійного суб'єкта є деміург (творець) дійсного, яке становить лише його зовнішній прояв. Для мене, навпаки, ідеальне є ніщо інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову й відповідним чином перетворене в ній» (Маркс К. Капитал. Предисловие ко второму писанию - Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения - Т. 23. - М., 1960. С. 21). У самій дійсності існують об'єктивні закономірності, як незалежно від свідомості людини зумовлюють розвиток у пев­ному напрямку. У суспільстві, підкреслював К. Маркс, ці закономірності реалізуються засобами людської діяльності. Оскільки людина є її суб'єктом, а серед людських спільнот майбутність належить пролетаріату, то саме йому, згідно з висновками К. Маркса, й належить виконати місію реалізації об'єктивної закономірності, що торує собі шлях через безліч випадковостей.

Отже, справа не в тому, в чому на сьогодні бачить свої цілі кож­ний окремий пролетар, підбиває підсумок К. Маркс. Йдеться про те, він буде змушений робити згідно із своїм становищем у системі суспільного виробництва. Переосмислення К. Марксом гегелівського діалектичного методу в контексті підпорядкуван­ня останнього обґрунтуванню історичної місії пролетаріату ви­явилося найістотнішою трансформацією гегелівської моделі со­ціального в марксизмі. Вона змінювала уявлення про джерело, підґрунтя, суб'єкта, рушійну силу та механізм розвитку того­часного суспільства, а відповідно до цього — уявлення про май­бутнє та шляхи його наближення.

Розглянуті концептуальні відмінності зумовили різноспрямованість підходів Г. Гегеля та К. Маркса до розв'язання голов­ної проблеми тогочасної історії — проблеми відчуження.
Реальне відчуження Г. Гегель витлумачував як відчуження духу, а його подолання — як теоретичне усвідомлення неістинності предмета. К.Маркс же тлумачив цю проблему, насампе­ред, як «відчуження праці», зумовлене історично необхідним поділом праці та інституцією приватної власності. На його дум­ку, подолання відчуження безпосередньо пов'язане з ліквідаці­єю приватної власності, тобто із зміною того економічного під­ґрунтя, на якому до цього часу ґрунтувалася історія. Останнє здійснюється шляхом комуністичної революції як реалізації всесвітньо-історичної місії пролетаріату. Подолання відчуження, вважав К. Маркс, є процесом складним, суперечливим та довго­тривалим. Цей процес він пов'язував із знищенням експлуатації та соціального поділу праці, що зумовлює закріплення за люди­ною часткової суспільної функції, з відмиранням держави та ста­новленням комуністичних відносин. Г. Гегель, отже, поставав як захисник — консерватор тогочасного суспільства, а К. Маркс — як його противник, революціонер, що рихтує теоретичні підва­лини якісно нової соціальності.

Від Г. Гегеля К. Маркс узяв передусім діалектику. Вивільнив­ши її з обіймів «абсолютної ідеї», він застосував цей метод до Пояснення розгалуженої архітектоніки суспільного життя. Ді­алектика у К. Маркса стала матеріалістичною. Відповідно істо­ричний матеріалізм (матеріалістичне розуміння історії) К. Маркс вибудовував на діалектичних засадах. Ця спроба була кроком Уперед порівняно з французькими матеріалістами XVIII сторіч­чя та Л. Фейербахом, що, як відомо, були метафізиками й не Могли відтворити взаємозв'язок усіх елементів соціального як єдиного цілого, до того ж — в його динаміці, в розвитку.

Порівняно з Г. Гегелем соціальна доктрина К. Маркса була рад­ше за все «кроком убік»: крім заміни «абсолютної ідеї» ідеєю «історичної місії пролетаріату», К. Маркс у гегелівську універ­сальну модель соціального нічого нового додатково не вніс. Хіба що проблему самостійності людини як особистості. Та й то — на ранніх етапах своєї творчості, причому запозичивши її у Л. Фейербаха. Згодом «самостійність людської особистості» в марксизмі перетворилася на популярне гасло. Місце особистості в теорії за­міщувалося « класом». Із соціально-філософської теорії марксизм поступово перетворювався на ідеологію. Одну форму ідеології - «німецько-класичну» — К. Маркс замінив на іншу — «пролетарську». Ф. Енгельс та В. Ленін завершили справу. Марксизм — ленінізм, говориться у «Філософському енциклопедичному словни­ку» (1983 рік), є «науковою ідеологією робітничого класу». На самперед — «ідеологією», а вже потім — соціально-філософською теорією! Це треба передусім мати на увазі, аналізуючи марксизм як оригінальний поворот суспільної думки другої полонини XIX та початку XX сторіччя.

Підіб'ємо деякі підсумки. Як уже зазначалося, перша револю­ція у суспільствознавстві була здійснена на зламі XV-XVI сторіч через розмежування з теологічними поясненнями сутності люди­ни, природи суспільства та держави. На місце Бога було поставлено матеріальний інтерес (ширше — приватну власність) як головну домінанту та рушійну силу суспільного розвитку (Н. Макіавеллі). На засадах «приватної власності» будувалися наступні концепції суспільства. «Приватну власність» визначали як головний чинник та гарант «незмінності природи людини». Приватновласницькі стосунки розглядали як вихідну домінанту побудови держави, форми правління, політичних режимів. І хоча історія суспільної думки знає спроби моделювання суспільних процесів на запере­ченні цієї домінанти (наприклад, утопічний соціаліст Мореллі моделював комуністичне майбутнє на засадах «скасування приватної власності», а релігійні філософи продовжували свої «теоре­тичні» роздуми про «божественну сутність суспільства»), все ж таки визначальним напрямком філософського обґрунтування сут­ності людини та суспільства були концепції, ґрунтовані на цій до­мінанті, незалежно від того, в якій методологічній парадигмі матеріалістичній чи ідеалістичній — їх будували.

Марксизм порушив цю традицію, теоретично обґрунтувавши можливість побудови суспільства на засадах суспільної власності. Підкреслимо: теоретично обґрунтувавши. Ця можливість у марксизмі постає не як благий намір, що можна зустріти, на­приклад, у багатьох утопічних проектах, а у вигляді розгорну­тої, концептуально виваженої згідно з досягненнями суспільної думки того часу програми конкретних практичних дій соціаль­ного суб'єкта за тих чи інших історичних умов. Останнє потре­бувало радикальних змін практично в усіх галузях суспільство­знавства. З «приватновласницького» за якихось 10-15 років (ма­ється на увазі період виходу у світ головних праць К. Маркса та ф. Енгельса) суспільствознавство раптово стало «суспільно-власницьким». Це була революція розуму, який відмовився обслу­говувати панівні верстви суспільства й перебрав на себе відпові­дальність за майбуття знедолених.

Зміна парадигми соціально-філософського мислення не могла відбутися без змін вихідних принципів, категорійного каркасу та методології пізнання. Цю «чорнову роботу» К. Маркс та Ф. Ен­гельс здійснили у перших спільних творах. Від визначеності сус­пільного розвитку «ідеальними спонукальними силами» та примату ролі особистості в історії вони перейшли, розвиваючи головний принцип матеріалізму, до визначення первинності сус­пільного буття (матеріальних економічних відносин, відносин власності) щодо суспільної свідомості, обґрунтування ролі народ­них мас як головного суб'єкта суспільно-історичного творення. Цей перехід — друге яскраве свідчення революції у суспільство­знавстві: жоден із попередників К. Маркса та Ф. Енгельса не ана­лізував соціальну проблематику на вихідних засадах примату «матеріального» над «духовним», не підкреслював самостійну соціально-творчу роль народу як суб'єкта соціальної дії.

Третім виявом революційності нової теорії було цілеспрямо­ване наближення останньої до практики, інтересів та потреб реаль­ного соціального суб'єкта — пролетаріату — головної рушійної сили майбутніх перетворень суспільства. К. Маркс та Ф. Енгельс зрозуміли, передбачили та обґрунтували (на підставі аналізу реального становища цього класу в системі суспільних відносин Того часу) історичну місію пролетаріату та будували свою тео­рію як алгоритм реалізації цієї місії. Інших соціальних докт­рин, які б у більш-менш науковій формі займалися цим питан­ням, практично не було. Марксистська соціальна теорія поста­ла як пролетарська ідеологія: пролетаріат знайшов у філософії Марксизму свою «духовну зброю», філософія у пролетаріаті — зброю матеріальну. Відповідно змінювалася функція філософії. «Філософи, — підкреслював К. Маркс, — лише різноманітним чином пояснювали світ, натомість справа полягає в тому, щоб змінити його» (Маркс К. Тези про Фейербаха // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 3. — С. 3).

Нарешті, свою соціально-філософську концепцію марксизм вибудовував, використовуючи найвеличніше надбання німець­кої класики — гегелівські/ діалектику, звичайно, оновлену, переосмислену у світлі матеріалістичної традиції. «Застосування матеріалістичної діалектики до перероблення всієї політичної економії, з основи її — до історії, до природознавства, до філософії, до політики та тактики робітничого класу, —- писав В. Ле­нін, — ось що найбільше цікавить К. Маркса та Ф. Енгельса, ось у чому вони вносять найбільш істотне і найбільш нове, ось у чому їх геніальний крок уперед в історії революційної думки» (Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 24. — С. 252).

Діалектика у К. Маркса та Ф. Енгельса стала матеріалістич­ною, а матеріалізм — діалектичним. Залучення діалектики до аналізу суспільства дало можливість створити нову теорію суспільно-історичного процесу — історичний матеріалізм (матері­алістичне розуміння історії), розробити її (теорії) категорійний каркас, принципи, методологію пізнання. Опорними поняття­ми історичного матеріалізму стали поняття «суспільно-економічна формація» та «матеріальне виробництво», «продуктивні сили» та «виробничі відносини», «базис» та «надбудова», «на­род» (як творець історії) та «класова боротьба» (як рушійна сила розвитку антагоністичного суспільства), «соціальна революція» (як засіб переходу від однієї формації до іншої) та «людина» (як сукупність суспільних відносин).

Класичний виклад засад нової теорії історичного процесу дав К. Маркс у передмові до «Критики політичної економії»: «У су­спільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, від їхньої волі незалежні відносини — виробничі від­носини, які відповідають певному рівню розвитку їхніх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відно­син становить економічну структуру суспільства, реальний ба­зис, на якому здіймається юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, полі­тичний та духовний процеси життя взагалі. Не свідомість лю­дей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визна­чає їхню свідомість. На певній фазі свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства увіходять у протиріччя з існую­чими виробничими відносинами, або — що є лише юридичним виразом останніх — з відносинами власності, всередині яких вони досі розвивалися. З форми розвитку продуктивних сил ці відно­сини перетворюються на їхні кайдани. Тоді настає доба соціаль­ної революції. Із зміною економічних підвалин більш або менш швидко відбувається переворот у всій величезній надбудові» (Маркс К.. Критика политической экономии //Маркс К., Эн­гельс Ф. Сочинения. — М., 1959. — Т. 13.— С. 6-7).

Як уже зазначалося, марксистська філософія набула значно­го поширення у світі. У середині XX сторіччя в країнах, які вва­жали соціалістичними, вона отримала статус офіційної доктри­ни — ідеології, її охороняли держава та партія, розвивали «згори донизу», тобто за вказівками партійних ідеологів та філософ­ських «генералів». Це призвело до звуження соціальної бази твор­чого пошуку в межах марксизму — ленінізму, перетворення теорії на ідеологію, самоізоляції. Марксизм — ленінізм постав у вигляді «істини в останній інстанції». Твори К. Маркса,Ф. Ен­гельса та В. Леніна розглядали як найвищий вияв науковості. Для обґрунтування того чи іншого положення досить було знай­ти хоча б побіжне підтвердження витягом з класиків, і істин­ність висновку вважали незаперечною. Деякі філософські тво­ри перетворилися на набір цитат; творчість, самостійний порух думки не заохочували. У соціальній філософії марксизму — ленінізму рясно поросли догматизм, шаблонність, цитатництво, що відривали теорію від життя. Бюрократизм поглиблював цей роз­рив. Унаслідок бюрократизації та ідеологізації марксизму — ленінізму ця теорія перетворилася на догму, якій ніхто не вірив, попри заклики та гасла «правильності» та «творчого розвитку».

Нині марксизм — ленінізм майже повністю вилучено з духов­ного життя та суспільствознавчих теорій народів Польщі, Угор­щини, Чехії, Словаччини. Аналогічну ситуацію спостерігаємо в державах Балтії, Азербайджані, Вірменії, Грузії. У Москов­ському університеті впроваджено курси та спецкурси з крити­ки тих чи інших підрозділів соціальної доктрини марксизму — ленінізму. У Київському університеті у назві жодної кафедри суспільних наук немає слова «марксистсько-ленінська».

Такими є реалії сьогодення. З нашого погляду, найближчим Часом негативне ставлення до марксизму — ленінізму посилювати­меться. Проте рано чи пізно здоровий глузд переможе. За 5-6 років утвердиться врівноважене ставлення до марксизму — ленінізму, як і до інших соціально-філософських доктрин. Кожну 3 них розглядатимуть під кутом зору істинності та евристичності, науковості та практичної значущості. У цьому плані марксизм має багато цінного. Догматичні нашарування відійдуть у небут­тя. Ідеологеми та міфологеми розвіє дедалі «розумніший» соці­альний розум суспільства. Марксизм — ленінізм посяде належне міс­це в суспільно-історичній думці людства поряд з іншими теорія­ми, до яких нині також немає однозначного ставлення.

Чим же сильний К. Маркс як соціальний філософ і якими те­оретичними здобутками увіходить він у світовий філософський контекст? Звернемося до самого К. Маркса: «Те, що я зробив — писав він у листі до Й. Вейдемейсра 5 березня 1852 року, - полягає в доведенні такого: 1) що існування класів пов'язана лише з певними історичними фазами розвитку виробництва; 2) що класова боротьба з необхідністю веде до диктатури проле­таріату; 3) що ця диктатура сама становить лише перехід до зни­щення будь-яких класів і до суспільства без класів» (Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т. 28. — М., 1962. - С. 427). У цьому ж вбачав велич К. Маркса й В. Ленін. «Головне у вченні К. Маркса, — писав він, — це з'ясування всесвітньо-історичної ролі про­летаріату як творця соціалістичного суспільства». Розвиток історії та теорії історичного процесу незаперечно засвідчує, що хиба марксистські.» соціальної теорії розпочинається саме там. де вона вбачали своє найголовнішо надбання: класова боротьба все загального статусу не має і «о необхідністю» до диктатури про­летаріату, а також до суспільства без класів не веде; всесвітньо історична роль пролетаріату виявилася ілюзією, а цілеспрямо­вана творчість соціалістичного суспільства породила низку деформацій і обернулася суттєвим збоченням від загальноцивілізаційних магістралей розпитку.

У світлі сьогоденних історичних реалій не можуть бути сприй­няті і л однозначно інтерпретовані й такі теоретичні висновки марксистської соціальної філософії, як положення про визначальну роль суспільного, стосовно суспільної свідомості, діалектику як все загальний метод соціального пізнання та практики, об'єктивні закони розвитку капіталістичного способу .

Марксизм сильний, далі, реалістичним, дійсно науковим ана­лізом сучасного йому капіталістичного суспільства — викрит­тям негативних аспектів його розвитку та чинників соціальних колізій, фундацією пошуку шляхів трансформації у пост капіталістичне суспільство. Незаперечний геній К.Маркса розкрив джерела капіталістичної експлуатації, теоретично довів історичнy безперспективність (понад те — неможливість!) існування соціальної системи, ґрунтованої на гнобленні людини людиною. На кілька порядків вище, ніж античні філософи, гуманісти доби відродження Реформації та Просвітництва, К.Маркс підніс проблему людини, звільнення людської особистості, обґрунту­вав необхідність подолання втраченої гармонії з природою та іншими людьми. Висновок К.Маркса про комунізм, як завер­шений натуралізм, рівний гуманізмові, і як про завершений гу­манізм, рівний натуралізмові, про дійсне розв'язання протиріч між людиною та природою, людиною та людиною, а також су­перечки між існуванням та сутністю, між опредметненням та самоствердженням, між свободою та необхідністю, між індиві­дом та родом належить до безсумнівних надбань світової гума­ністичної культури, визначає одну з найвеличніших її вершин, е маяком творчого теоретичного пошуку шляхів гуманістично­го поступу суспільства.

Не менш важливим надбанням соціальної філософії є обґрун­тування К.Марксом ролі економічного чинника в житті суспіль­ства, матеріального виробництва як фундаменту його існуван­ня та розвитку. Ніхто з реалістично мислячих теоретиків XX сторіччя не заперечує тієї дійсно життєдайної ролі, яку відіграє матеріальне виробництво у розвитку суспільства, значення Марксового аналізу суперечливої архітектоніки виробничих проце­сів. Слушним є й те, що ніхто до К. Маркса не надавав матері­альному виробництву того значення, яке воно справді має. І хоча в класичному марксизмі, на жаль, це значення виявило­ся перебільшеним, а в ортодоксальному марксизмі російсько-ра­дянського типу — абсолютизованим, повернення теорії до «домарксівського суспільствознавства», яке приділяло «економіч­ному чиннику» лише однобічну увагу, є справою неможливою.

Актуальним і соціально значущим положенням марксист­ської соціальної філософії є науково обґрунтований висновок про те, що за умови поглиблення тенденції до зубожіння народних мас суспільству загрожує соціальний вибух і що наслідком цьо­го вибуху може бути лише диктатура пригноблених (у К. Марк­са — пролетаріату) над гнобителями (у К. Маркса — над буржу­азією). Зазначений прогноз (який, до речі, підтвердила реальна історія) та особливо практика доби диктатури пролетаріату ро­сійського зразка витверезили практично всіх апологетів класич­ного капіталізму більш суттєво, ніж соціал-утопічні гіпотези всіх часів та народів, разом узяті. Прогноз об'єктивної зумовленості зміни капіталізму комунізмом західні теоретики сприймали здебільшого як об'єкт Марксових філософських спекуляцій. Ідея ж «диктатури пролетаріату» їх просто жахала. У поєднанні соціальною практикою кінця ХІХ- початку XX сторіччя вона спонукала як теоретиків, так і практиків до пошуку нових варі антів соціальної організації. Наслідком цього пошуку в теорії стали нові соціально-філософські концепції, на практиці - трансформація капіталізму в «посткапіталістичне» демократичне суспільство.

Отже, К. Маркс виявився одним з фундаторів теорії перебу­дови класичного капіталізму; аналізом природи та джерел ка­піталістичної експлуатації, а також її можливих соціальних наслідків «Капітал» К.Маркса започаткував поступове викорінення цього явища з життя народів капіталістичних країн, зу­мовив повернення суспільства обличчям до людини праці, ви­значив засади поміркованості можновладців щодо організації виробництва, розподілу прибутків, соціального захисту насе­лення.

Оцінюючи революційний переворот, здійснений К. Марксом та Ф. Енгельсом у суспільствознавстві, зробимо кілька зауважень загального плану.
По-перше, марксистська концепція суспільного розвитку була створена понад 160 років тому. Отже, вона не дає відповіді на проблеми, зумовлені нинішніми реаліями, і тому не треба шукати в ній те, чого там об'єктивно бути не може.

По-друге, шерег положень, обґрунтованих марксизмом, не мають всезагального характеру, а лише відповідають умовам конкретного суспільства — періоду перших криз капіталізму як соціальної системи.
По-третє, історичний розвиток цієї теорії послідовниками К. Маркса та Ф. Енгельса свідчить про суттєве спрощення та аб­солютизацію, нерідко довільне тлумачення фундаментальних положень, що спотворювало теорію загалом, позбавляло можливості за допомогою її методології пояснити реальність.

Нарешті, соціальну філософію марксизму не можна тлума­чити як «найвищий злет» суспільно-історичної думки людства. Ця теорія має як переваги, так і недоліки. Сьогодні людство всту­пає в нову фазу суспільно-історичного мислення, наближається до третьої революції в суспільствознавстві, розпочинає «теоре­тичну реконструкцію» реалій та перспектив суспільного спів­життя людей на засадах плюралізму власності та гармонійного поєднання загальнолюдських, класових, національних та інших пріоритетів. Усе це, як і в перших двох революціях, не може не привести до змін теоретичних та методологічних засад мислення. Саме в цьому контексті й треба оцінювати місце та роль марк­систської соціальної філософії в історії соціальної думки, вивча­ти її поряд з різноманітними соціальними доктринами, на які надзвичайно багате нинішнє суспільствознавство.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua