Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 5
ДУХ АБСОЛЮТУ

Людвиг Фейербах
(1804-1872)
«Нова філософія перетворює людину, включаючи природу, як базис людини, в єдиний, універсальний і найвищий предмет філософії»


Майбутній великий філософ народився в Ландсхуті (Баварія) в передовій, антифеодально налаштованій сім'ї відомого і над­звичайно освіченого криміналіста Ансельма Фейербаха, який Понад усе на світі шанував закон, любив порядок, шанобливо ставився до науки, освіти та релігії.

По закінченні місцевої гімназії, де хлопець здобув пристой­ну для тих часів освіту, він поступив на теологічний факультет Гейдельберзького університету. Однак богослов'я принесло до­питливому юнакові лише розчарування. Людвиг перейшов до Берлінського університету й занурився у філософію. Лекції з філософії, прочитані Г. Гегелем, збудили й спрямували напо­легливі світоглядові пошуки юнака. Захоплення Г. Гегелем Переросло в позицію. Л. Фейербах захистив дисертацію, підго­товлену в дусі гегелівської філософії, читав курс лекцій «геге­лівської філософії» в Ерлангенському університеті, входив до Модної в ті часи течії «молодогегельянців», шанував і пропагу­вав Г. Гегеля як найвеличнішого з-поміж світових філософів.

Розходження з великим філософом розпочалися з питань ро­зуміння сутності релігії. Л. Фейербаху більше імпонувала позиція французьких матеріалістів XVIII сторіччя. Критика геге­лівського бачення релігії поступово переростає в критику його (Гегеля) філософських підвалин узагалі.

Щоправда, до критики Гегеля молодий філософ зосередився на перегляді принципових положень християнства. У роботі «Думки про смерть та безсмертя» (1830 р.) він заперечував індивідуальне безсмертя й потойбічне життя, наголошував на значенні для людини її здоров'я, матеріального і соціального оточення, добробуту, тобто всіх без винятку складових світської буття як такого. Фейербах визнавав лише «безсмертя людсько­го роду», вічність універсального розуму, родового мислення, родової свідомості. Такий висновок суперечив офіційним хрис­тиянським догматам. Кар'єра академічного філософа виявилась під загрозою. Він був звільнений з університету. Понад те, міс­ця для нього не знаходилось в жодному з університетів, куди б він не звертався.

Незважаючи на обструкцію, свої філософські пошуки Фей­ербах не зупиняв ні на мить. У 1833 році він публікує «Історію нової філософії від Бекона до Спінози», трохи пізніше — моно­графії «Про Лейбніца» (1837) і «Про П'єра Бейля» (1838). У цих працях філософ прослідковує процес поступового (але, за його переконанням, закономірного!) звільнення філософії (і науки) від пут теології. Примирення науки і релігії, вважав він, є «тем­ною сторінкою» в історії філософії, лицемірством, яке необхід­но подолати.

Означені праці принесли філософу якщо й не знаменитість, то, у всякому разі, певне визнання. Однак, до університетської ка­федри його не допускали. Філософ переселюється в невелике се­лище Брукберг в Тюрингії, де й прожив безвиїздно майже 25 ро­ків, відслідковуючи тенденції розвитку духовного (і філософ­ського) життя країни, час від часу подаючи свої філософські есе до часопису молодогегельянців. Цензура всіма можливими за­собами намагалась перешкодити публікації його праць. Заборо­нені були «Про філософію і християнство» та «Попередні тези до реформи філософії». Останній твір було опубліковано лише за кордоном.

Дослідженням «До критики гегелівської філософії» (1839 рік) Л. Фейербах започаткував «матеріалістичний похід» проти Г. Гегеля. Центром цього походу стало питання про співвідно­шення мислення та буття, логіки та природи. Г. Гегель, як

відомо, виходив з принципу животворної сили «абсолютної ідеї». Л. Фейербах назвав цей принцип спекуляцією. Єдиним, універ­сальним і найвищим предметом філософії він проголосив люди­ну та природу як її підґрунтя. Соціальна філософія Л. Фейер­баха почала вимальовуватися як антропологія. Останнє якраз і визначає місце цього філософа в історії соціальної філософії: розвінчавши Г. Гегеля, він піднісся до антропологізму — філо­софського пояснення всіх явищ суспільного буття через вивчен­ня властивостей людської природи — й водночас залишився на цьому рівні, не зміг осягнути ці властивості, як зумовлені соціально-історичною практикою.

У спокійному плині селянського побуту готує до друку й видає знаменитий твір «Сутність християнства» (1841 рік). У цій праці Л. Фейербах викладає свої соціально-філософські погляди. До­лаючи цензурні перепони та болісно переживаючи цькування з боку прибічників традиційної ідеалістично-релігійної філософії, мислитель публікує такі твори, як «Головні положення філо­софії майбутнього» (1843 рік) та «Сутність релігії» (1845 рік). Загальна еволюція філософських поглядів Л. Фейербаха прохо­дить, за його власною характеристикою, за схемою: «Бог» — «розум» (як «деміург») — «людина». Першою його думкою, го­ворив філософ, був Бог, але невдовзі він зрозумів свою похибку; другою його думкою був розум — деміург гегелівської філософії; третьою ж і останньою його думкою була людина. — головний об'єкт його антропологічного матеріалізму.

Людину Л. Фейербах тлумачить як природно-споглядальну істоту з глибоко розвиненими чуттєвими властивостями. Під­ґрунтя її буття в світі він вбачає в природі. Споглядання приро­ди й наслідування її Л. Фейербах розглядає як головне правило самовизначення людини у світі. При цьому він цитує Анаксаго­ра («людина народжена для споглядання сонця, місяця та неба») та стоїків («людина народжена для споглядання світу й наслі­дування його»), протиставляє їхні авторитетні (на його думку) судження ідеям творення як спекулятивним, ідеалістичним.

Л. Фейербах продовжує й поглиблює традиційний античний Погляд на людину як природну, тілесну, фізичну, просторово-часову істоту, яка лише в такій іпостасі спроможна споглядати й мислити. Людина, вважав філософ, є істота цілісна, її душа (розум, мислення) невіддільна від тіла. Відрив мислення від ті­лесності, тлумачення «духу» як «первинно-творчої субстанції» є витвором спекулятивної філософії та релігії. Такому погляду на людину слід покласти край. «Справжнє відношення мислення до буття, — підкреслював Л. Фейербах, — є таким: буття ~ суб'єкт, мислення = предикат» (Фейербах Л. Избранные филосо­фские произведения: В 2-х т. — М., 1955.— Т. 1.— С. 128).

У побудові антропологічної концепції Л. Фейербах заперечує, з одного боку, І. Канта, а з іншого — Г. Гегеля. Людина, на дум­ку Л. Фейербаха, керується не абстрактним категоричним імпе­ративом, як гадав І. Кант, а власним прагненням до щастя. Сво­бода — це не абстрактна категорія мислення, як навчав Г. Ге­гель, а реальний порух людини до щастя. Щасливою людина може бути лише за певних умов, як нтах у польоті чи риба у воді. Умови для щастя треба створити. Отже, головна засада соціальної філософії Л. Фейербаха полягає у створенні умов життя, які відповідали б людській природі, в обгрунтуванні необхідності зробити умови людяними. Сутність людини при цьому Л. Фейербах бачив незмінною. Почуття та пристрасті, що визна­чають поведінку людини, філософ розглядав як головні чинни­ки історичного процесу.

Передумовою створення умов історичного буття людини, що відповідають її природі, вважав Л. Фейєрбах є викорінення релігії як дурману, життя у реальному світі та перетворення цього світу як силу, що зумовлює бездіяльність, підмінює активність терплячим і покірливим очікуванням майбутньої надприродної благодаті. Коріння релігії - залежність людини від стихій природи, у безсиллі людини стосовно зовнішніх чинників її існування. Безсилля, на думку , Фейербаха, шукає вихід і знаходить його у створеній фантазию надії на Бога як заступника та джерела здійснення всіх людських бажань. Як проекція людського духу Бог перетворюється на феномен, що творить людину. Ідея Бога, як «вищої істоти», на думку Л. Фейербаха, є ідеєю хибною й де­структивною. Вона має поступитися місцем ідеї «обожнення лю­дини». Засадовим стосовно соціально-філософської концепції має бути принцип «людина людині — Бог».

Багатоманітні суспільні зв'язки, що виникають між людьми, філософ розглядав як міжособистісні, як відносини між «Я» та «Ти». Мораль, підкреслював Л. Фейербах, виникає там, де лю­дина у своїх вчинках орієнтується на іншу людину. Дійсна мо­раль, писав він, «не знає ніякого власного щастя без щастя чу­жого, не знає й не хоче ніякого ізольованого щастя, відокремле­ного й незалежного від щастя інших людей... вона знає лише товариське, загальне щастя» (Там же. — С. 621). Розбіжності інтересів, що виникають у процесі суспільної діяльності та спілкування людей між собою, долаються всезагальним почуттям любові людини до людини. Любов у соціальній концепції Л. Фей­ербаха постає як найвищий вияв дійсно людської чуттєвої при­роди, як принцип організації соціального, як найдосконаліший механізм регулювання суспільних відносин.

Одинична людина, на думку Л. Фейербаха, є вихідним пунк­том соціального як у теорії, так і на практиці. Суспільство при­родного стану — це розпорошена, байдужа маса індивідів. З ча­сом шляхом угоди виникає держава, яка впорядковує відносини між людьми, контролює й регулює їхню суспільну поведінку. Проте навіть у державі Л. Фейербах розглядає індивіда як «ізольо­ваний атом», що, по суті, має ту ж саму міру свободи, що й у при­родному стані. Держава, вважав філософ, якісно не відрізняєть­ся від природного стану й тому «не приводить людей до точки зору, Що якісно відрізняється від природного стану». Дійсна лю­дяність виникає лише на засадах глибинного, внутрішнього, ша­нобливого почуття людини до людини. Епіцентром цього почут­тя, підкреслював Л. Фейербах, є любов.

Зазначені думки та судження новими назвати важко. Крім започаткованої Л. Фейербахом «етики любові», вони постійно перебували у філософському обігу. Від античності до наших днів, звичайно, з різною мірою актуалізації, філософи — реалісти наго­лошували на природній зумовленості людського єства всупереч теологічним і спекулятивним тлумаченням останнього як про­дукту божественного творіння та як суто духовної субстанції. Отже, велич Л. Фейербаха полягає в іншому. Філософ першим серед мислителів Нового часу підніс їхній методолого-світоглядовий авторитет у протиставленні гегелівській «філософії духу» та релігії. Л. Фейербах увів ці ідеї в теоретичний контекст філо­софії Нового часу, причому зробив це так ґрунтовно, що вони висвітлилися новими барвами як рівнозначні поряд з ідеями Духовної зумовленості соціального. Здавалося б, «похід проти Г. Гегеля» мав завершитися інтеграцією різнопідставних тлума­чень соціального, матеріальне та духовне мали б осмислювати­ся як взаємодоповняльні підвалини людського буття. Цього, на Жаль, не сталося. Л. Фейербах відхилився у бік антропологіз­му. Реальне життя — суспільно-історична практика — залиши­лося поза увагою великого мислителя. Останнє дало К. Марксу та Ф. Енгельсу, які після «хвороби молодогегельянства» стали «фейєрбахіанцями», підстави назвати Л. Фейербаха «матеріа­лістом знизу» (тобто у царині розуміння природи) та «ідеаліс­том угорі» (тобто в тій частині його вчення, яка присвячена поясненню особливостей суспільного життя людини). Ця оцін­ка залишається загалом правильною і в наш час. Л. Фейербах не подолав Г. Гегеля (і не використав його надбання для нового теоретичного поступу в осягненні соціального), а просто відійшов від нього у бік антропологізму, здійснив спробу пояснити всі життєві явища та перипетії властивостями людської природи. Цю спробу можна оцінити і як розширення теоретичного поля бачення соціального, і як своєрідне збочення з магістральних шляхів філософського осмислення особливостей буття людини та суспільства. Обґрунтований Л. Фейербахом антропологічний принцип, безперечно, кладе початок дослідженню ще однієї грані соціального — індивідуального буття людини в суспільстві, її чуттєвого ставлення до іншої людини. Пізніше цю проблематику розглядали представники таких напрямків, як філософська антропологія, філософія життя, феноменологія, екзистенціа­лізм. Проте антропологічний підхід має певні межі евристичності — він або відмежовується повністю, або враховує історич­ний та соціально-практичний аспекти людського буття лише частково. Поза антропологічним баченням організації соціального фактично залишаються проблеми, розв'язання яких рих­тує теоретичну платформу осягнення загальноцивілізаційних засад суспільного життя. Л. Фейербах, зокрема, лише побіжно порушує проблеми власності та влади й не залучає до осмислен­ня їх надбання тогочасної економічної та політичної теорії. Че­рез це його цікаві міркування про людину та моральні засади її існування мають абстрактний характер. Етика Л. Фейербаха, писав щодо цього Ф. Енгельс, викроєна для всіх часів, для всіх народів, для всіх станів і саме тому вона не може бути застосова­на ніде й ніколи.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua