Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 5
ДУХ АБСОЛЮТУ

Артур Шопенгауер
(1788-1860)
«Питання про свободу волі ... є наріжним каменем, за допомогою якого можна відрізнити глибоких мислителів від поверхових»


«Мене зрозуміють через двісті років», — ці слова належать першому серйозному критику системи абсолютного ідеалізму Гегеля, німецькому філософу Артуру Шопенгауеру, який зро­бив відчайдушну спробу протиставити діалектичному вченню Гегеля своє ірраціональне вчення про світову волю. Спроба молодого, практично нікому не відомого зухвальця межувала з божевіллям. Гегель в ті часи вважався величиною недосяжною, вершиною філософської думки як такої. І все ж Шопенгауер ризикнув. І як показало майбутнє — не помилився. Гегелівська філософська система спочатку дала тріщину, а згодом — під впливом критичних стріл Фейербаха, Маркса і Енгельса — по чала «розсипатись на шматки». «Шматки» гегелівської систе­ми, між тим, із філософського обігу не зникали. Вони отриму­вали автономне існування. їх вплив (як і гегелівської системи загалом) залишається вагомим і в наші дні.

А. Шопенгауер народився в м. Данцинг (нині Гданськ) в ро­дині комерсанта. Батько майбутнього філософа був людиною похмурою, замкнутою, жорстокою; мати — жвавою й доброзич­ливою. Вона мала літературний дар, спілкувалась з відомими людьми свого часу, утримувала невеликий літературний салон, серед відвідувачів якого можна було зустріти Гете і Ф. Шлегеля. Зрозуміло, допитливий малюк тягнувся до матері й нехотя займався вивченням комерційної справи, до чого примушував його батько. Між батьками час від часу виникали непорозумін­ня і сварки. Батьки зрештою, закінчив життя самовбивством. Артур разом із матір'ю переїхав до м. Веймар, де вступив до гім­назії й зайнявся вивченням класичної філології.

Навчання медицині і філософії, зоології й астрономії, природ­ній історії й психології в найбільш знаменитому із німецьких університетів — Геттингенському сформувало світогляд юнака, зміцнило його впевненість у собі. У Берлінському університеті юнак долучився до найвеличніших надбань людського духу - до філософії. Цілком закономірно, що філософія його просто за­хопила: лекції в Берлінському університеті в той час читали знамениті Й. Фіхте та Ф. Шлейєрмахер. Однак, що цікаво, Шо­пенгауер захоплюється не Фіхте, а індійською філософією і Кан­том — як пише Б. Рассел, «він слухав лекції Фіхте, але знева­жав його» (Рассел Б. История Западной философии. — С. 269).

Разом з батьком — жорстоким і свавільним та індійською філософією смирення і упокорення, біля колиски майбутнього філософа стояв «Песимізм». «Життя — сумнівна річ, — скаже він пізніше, — і я вирішив присвятити своє життя роздумам про нього».

Після завершення навчання й захисту дисертації Шопенгау­ер повертається до м. Веймар, а після серйозного конфлікту з матір'ю переїздить до Дрездена, де зосереджується над голов­ним твором свого життя «Світ як воля і уявлення». Подарунком долі можна вважати запрошення Шопенгауера до читання лек­цій в Берлінському університеті. Однак цим подарунком він не скористався. Маючи свавільний, самовпевнений характер (оче­видно, спадкоємно здобутий від батька), Шопенгауер призначив свої лекції в той же час, що й Гегель. Останній розцінив це як виклик і скрізь, де міг, надсилав на адресу «молодого нахаби» не досить приємні висловлювання. Самовпевнений юний мис­литель відповідав йому тим же: «Гегелівська філософія, — го­ворив він, — складається із невігластва і вимислу». Не дивно, що в Берлінському університеті Шопенгауер не прижився. Його лекції збирали не більш, як 3-5 студентів. Викладацька кар'є­ра не склалась; твори успіхом не користувались; філософський світ зустрів Шопенгауера прохолодно.

Філософ «замикається в собі», веде розмірений холостяцький спосіб життя, більше спілкуючись з книгами, ніж з людьми. Він блискуче володів англійською, французькою, італійською і іспанською мовами. Багато читав. Годинами гуляв із своєю собакою Атма (Світова душа), курив довжелезну люльку, читав «Тайме» і зустрічався лише із журналістами, яких наймав для доведення своєї світової величі.

Розповідають, що він був антидемократичним, ненавидів ре­волюцію 1848 p., вірив у спіритизм і магію. У кабінеті філософії стояли бюст Канта, портрет Гете і бронзовий Будда. Культ Кан­та, як своєрідна віра, випестувана самим філософом, супрово­джувала Шопенгауера до самої смерті. Європейський культур ний світ, між тим, його майже не помічав. І лише останні роки життя принесли визнання. Як сказав Шопенгауер: «Щось пере ломилось — у Берлінському і Лейпцигському університетах роз­починають читати лекції на тему «Філософія Шопенгауера». На горизонті проглядалась світова слава. На жаль, доторкнутись до її чаруючого світла філософу не вдалось: смерть застала його на її порозі.

Зрозуміти Шопенгауера важко, але можливо. Філософ май стерно володів словом, викладав свої думки досить ясно й при­вабливо, однак — незвично: на противагу гегелівській «абсолют­ній ідеї» — як сутності світу і його Творцю — він ставив єдину і позачасову «волю», що виявляється у всьому розвиткові Все­світу, рівною мірою в живій (одушевленій) і неживій (неодушевленій) природі.

Космічна «воля», за Шопенгауером, подібна Богові — Природі, обґрунтованому великим Спінозою. Однак, якщо у Спінози «бо­жественна воля» є творчою силою й мудрість полягає у тому, щоб підкоритися їй, то у Шопенгауера вона — зла, чужа, далека і є, скоріш, джерелом усіх наших нескінченних страждань, ніж творчої енергії і натхнення. Космічна воля, зазначає філософ, не має фіксованого кінцевого визначення (начала), якого б мож­на було досягти, щоб отримати задоволення. Всепереможною є лише смерть. Але й вона не може стати кінцевою метою. Лю­дина намагається жити, діяти і творити. У цьому й приховане велике таїнство нашого буття: «ми намагаємось надути мильну бульбашку якомога більшою, хоча прекрасно знаємо, що вона лопне», — підсумовує свої міркування Шопенгауер.

Розмірковуючи про сенс буття Людини і Світу, Шопенгауер підкреслює, що інстинкт («воля») заставляє людей відтворюва­ти себе у своїх нащадках і формах культури. Це, у свою чергу, спричиняє нові випробування і страждання, від яких не може врятувати навіть самовбивство. Людина приречена на страждан­ня. І навіть пізнання не дозволяє їй осягнути сенс, вирватись із жорстких лабет, урівноважити себе зі світом. Лише піст, бід­ність, самовипробування, спрямоване на подавления своєї інди­відуальної волі, якраз і є тим способом життя, яке веде до істи­ни, дозволяє побачити те, що недоступне іншим. Мета святого, вважає філософ, якомога ближче підійти «до неіснування» — індивідуального буття, співрозмірного з буттям єдиної косміч­ної «волі». Етичний обов'язок людини полягає в тому, щоб, від­мовившись від бажань, знищивши волю до життя, позбавитись одвічного джерела страждання. «Всяке обмеження, — повчав він, — сприяє щастю. Чим більш вузьке коло нашого пізнання, наших дій і сумнівів, тим ми більш щасливі; чим воно ширше — тим частіш ми страждаємо і бентежимось. Адже разом з ним зростають і множаться турботи, бажання, тривоги».

Сучасники називали Шопенгауера «спів­цем жорсткого песимізму», однак не особ­ливо довіряли його вченню, так як сам філософ вів абсолютно протилежний спо­сіб життя. Як правило, він не відмовляв собі в задоволеннях, обідав у хороших ресторанах, не нехтував любовними ін­тригами, був людиною на рідкість свар­ливою і скупою.

Песимізм Шопенгауера, між тим, мав не лише соціально-історичне, але й гно­сеологічне виправдання і сенс. Як пише Б. Рассел, «його (Шопенгауера — В. А.) песимізм дав можливість людям пристраститися до філософії, не переконуючи себе в тому, що все зло може бути виправда­ним. У цьому відношенні, як протиотрута, його песимізм був корисним» (Рассел Б. — С. 273). Він дозволив побачити світ «з іншого боку», висловитись з приводу аргументів, які могли б і не помітити.

Ще більш важливе значення мало вчення Шопенгауера про первинність «волі». У протиставленні гегелівській «абсолютній ідеї», воно підневільно повертало філософію від абстракції до життя, зокрема, до Людини. І хоч у Шопенгауера цей погляд утримувався лише в потенції, багато з філософів нового і новітнього часу саме з цього розпочали свої філософські пошуки й зуміли вибудувати досить впливові (і евристичні) теорії. З Шо­пенгауера (можливо, не лише з нього, але — значною мірою саме з нього) вийшли такі велетні духу, як Ніцше, Бергсон, Джемс, Дьюі. Вчення Шопенгауера стало популярним. Тому, «незважаючи на непослідовність і певну поверховість, його філософія відіграє значну роль як сходина у філософському роз витку» (Рассел Б. - С. 274).

На могилі філософа написано всього два слова: «Лртур Шо­пенгауер». «Вони (люди — В. Л.) найдуть мене», - вважав він. І не помилився.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua