Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 5
ДУХ АБСОЛЮТУ

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель
(1770-1831)
«Діалектичний метод с... імманентний принцип і душа предмета»

Народився Гегель у Штутгарті, в сім'ї заможного урядовця (чиновника). Гімназія, теологічний інститут з курсу теології, глибока самоосвіта, в ході якої допитливий юнак опрацьовує філософські твори античних мислителів, особливо Платона, ґрунтовно студіює І. Канта, потім робота домашнім вчителем, викладачем Йєнського університету, згодом професором Гейдель­берзького університету — таким у головних рисах є життєвий Шлях Г. Гегеля. Три роки, починаючи з 1818 року, Г. Гегель обій­мав посаду професора філософії Берлінського університету.

До переїзду в Берлін філософський авторитет принесли Г. Ге­гелю такі праці, як «Феноменологія духу» (1807 рік), «Наука логіки» (1812-1816 роки), «Енциклопедія філософських наук» (1817 рік). Публічно виголошені слова «Прусська держава особ­ливо побудована на розумних засадах» настільки сподобалися Королю, що Г. Гегель був зведений у ранг офіційного філософа Прусського уряду. Слава філософа сягнула далеко за межі Ні­меччини. Берлінський період творчості Г. Гегеля позначений ще одним фундаментальним твором — «Філософією права» (1821 рік». Після смерті автора побачили світ гегелівські «Лекції з історії філософії» (1833-1836 роки), «Філософія історії» (1837 рік), «Естетика» (1836-1838 роки). Помер Г. Гегель випадково у роз­квіті свого філософського генія. Азійська холера 1831 року ко сила всіх поспіль, не вибираючи жертв ні серед простолюду, ні серед видатних людей. Однією з них виявився великий філософ.

Життєвий і творчий шлях Г. Гегеля розгортався на тлі та в глибоко чуттєвому сприйнятті таких історичних подій, як штурм Бастилії, повалення монархії у Франції, страта Людовіка XVI і прихід до влади якобінців. Загалом Г. Гегель сприймав та оцінював ці події захоплено. Піднесено філософ оцінював та­кож прихід до влади й політичну діяльність Наполеона. Нази­ваючи останнього «світовим духом», особистістю, здатною «повелівати й керувати світом», Г. Гегель вважав Наполеона спадкоємцем і продовжувачем справи Великої Французької революції, пов'язував з його іменем як відродження Німеччини, так і активізацію життєвих поривань усіх європейських народів.

філософія Г. Гегеля увінчує справу, розпочату І. Кантом і про­довжену Й. Фіхте та Ф. Шеллінгом: вона постає як завершена система «абсолютного ідеалу» з діалектичним підходом прак­тично до всіх явищ об'єктивної дійсності, пізнання та мислення. Найвеличнішим здобутком гегелівської філософії є діалектика. Розроблені Г. Гегелем принципи, закони, категорії та елементи діалектичного способу мислення є безсумнівним надбанням світової філософської культури. Те ж саме можна сказати й про більшість його суджень, висновків, обгрунтувань у таких галу­зях філософського знання, як онтологія, гносеологія, логіка, фе­номенологія, філософія права, політика, релігія, естетика тощо.

Г. Гегель створив систему «абсолютного ідеалізму» з діалек­тичним підходом до пояснення багатьох явищ об'єктивної дій­сності, пізнання і мислення. «Абсолютна ідея», за Гегелем, є по­ясненням сутності Бога. Вона втілюється в Природу, суспільне життя і сферу пізнання (мислення), приходить до самопізнання, завершуючи таким чином коло свого творчого саморозвитку.

У «Науці логіки» Гегель досліджує категоріальний каркас людського мислення. Тут же він обґрунтовує принципи їх взає­мозв'язку та переходу одне до одного: сходження від абстракт­ного до конкретного, єдність логічного та історичного, діалек­тичне заперечення, необхідність зв'язку і та ін. Він вибудовує логіку понять, а вслід за нею — логіку речей.

Великим є Г. Гегель і як соціальний філософ. І хоча шерег фундаментальних висновків та орієнтацій його соціальної кон­цепції потребують радикального переосмислення відповідно до надбання сучасної світової філософської теорії та досвіду соці­альної практики, не можна не визнати головного: Г. Гегель першим у світовій філософській практиці теоретично відтворив реальну архітектоніку суспільного життя, визначив фундамен­тальні чинники його динаміки, створив універсально-діалектичну концепцію соціального. Він першим теоретично описав суспільство як систему,що розвивається. Незважаючи на те, що цей розвиток (як і саме суспільство) Г. Гегель тлумачив не інак­ше, як розвиток «абсолютної ідеї», йому більше, ніж будь-яко­му іншому мислителю, вдалося проникнути в глибини й осяг­нути сутність таїнства соціального, відобразити його в логіці понять. Практично жоден із соціальних філософів наступних епох не міг (і не в змозі на сьогодні!) «обійти Г. Гегеля», не висловити щодо його концепції того чи іншого судження. Г. Гегель був і залишається однією з найвеличніших вершин соціально-філософського мислення. Спробуємо зійти на цю вершину, осягнути її зміст з надбаннями світової філософії XX сторіччя.

Центральним та опорним поняттям філософської системи Г. Гегеля с поняття «абсолютної ідеї» як такої, що існує незалеж­но від людини та людства, духовної субстанції, деміурга, твор­ця світу в його становленні та діяльному саморозвиткові. Соціальне, як і природне, у Г. Гегеля виявляється продуктом абсолютної ідеї.

Суспільне життя філософ тлумачить як саморозвиток абсо­лютної ідеї, яка, користуючись власною «хитрістю» («хитрість розуму»), засобами людської діяльності, створює весь життєвий світ — духовний та предметний світ людської культури.

Чи має гегелівська «абсолютна ідея» раціональний зміст? В. Ленін, як відомо, характеризував її як «теологічну вигадку ідеаліста» і пропонував вилучити цю ідею з філософії. Теоре­тичні розвідки останніх років вимагають більш виваженого під­ходу до цього питання. «Абсолютна ідея» аж ніяк не є «вигад­кою» Г. Гегеля. Вона має глибоку й давню історію, адже впродовж тисячоліть її осмислювали й переосмислювали як одну з мож­ливих (поряд із матерією або через протистояння їй) субстанційних засад буття. Практично від Платона (через Дж. Локка, Дж. Берклі, Д. Юма, І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга) і до Г. Ге­геля філософи намагалися осягнути її раціонально-творчий, ді­яльний зміст. У гегелівській інтерпретації цей зміст найближче «підходить до реальності», дає можливість реконструювати її в логіці понять. Вилучивши з абсолютної ідеї містичний та тео­логічний сюжети (якими, до речі, переповнена її гегелівська інтерпретація), можна відтворити дійсну логіку існування та розвитку світу. Без раціонального витлумачення «абсолютної ідеї», тобто без усвідомлення конструктивно-творчої сутності людської духовності, про відтворення такої логіки не може бути й мови.

Помилка гегелівської соціальної доктрини полягає не в тому, що до пояснення таїнства соціального він залучив «абсолютну ідею», а в тому, що він перебільшив (і абсолютизував) її повно­важення: єдність мислення та буття слід розглядати не тільки через одвічне буття духу як первинної субстанції, про що писав Г. Гегель, а й через діяльність, працю людини, практику. У праці — дійсній субстанції соціального — ідеальне (духовне) та ма­теріальне (реальне) співіснують як елементи одного цілого. Як слушно зауважував М. Тарасенко, «в сфері природно-історич­ної дійсності «матеріальне» та «ідеальне» співіснують на пари­тетних засадах, як моменти процесу самовизначення людини та світу за посередництва суспільної практики» (Тарасенко Н.Ф. Методологические и методические основы обновлення философ­ского образования в высшей школе. — К., 1991. — Ч. 1. — С. 3).

Евристична сила гегелівської «абсолютної ідеї» полягає у залученні до пояснення соціального конструктивно-творчої сушності (та функції) людської духовності. Філософ виходив із того, що «соціальне» є безпосереднім продовженням «природ­ного», що одними лише «природними» чинниками (матеріаль­ною субстанцією) охопити його таїнство неможливо. Не менш ґрунтовно розумів він і обмеження, що їх накладає на «соціум» витлумачення останнього в категоріях теологічної традиції. Г. Гегель розглядав соціальне як результат «одухотворення» при­родного. «Одухотворення» не в розумінні «обожнення», а в розу­мінні «олюднення», тобто перетворення природи «духом» та «працею» людини. Соціально-творчу роль праці Г. Гегель від­творив оригінальним вченням про «хитрість розуму».

Світовий розум, підкреслював філософ, виявляє своєрідну хитрість: він «творить предметний світ» не безпосередньо, а че­рез людину, працю. «Дух, — писав Г. Гегель, — привласнює собі предметний світ або, навпаки, виробляє своє поняття із самого себе, об'єктивує його й стає у такий спосіб буттям; у цій предмет­ності він усвідомлює себе». Кожна людина при цьому переслі­дує свої приватні інтереси, цілі та завдання, які наштовхують­ся одне на одного, суперечать одне одному, підштовхують до ді­яльності у протилежних напрямках. «Хитрість розуму» саме втому й полягає, що, дозволяючи творити видиме свавілля, вона «примушує» людей працювати на загальну ідею: переслідуючи свої інтереси, люди роблять значно більше, ніж замислюють, вони реалізують закономірності історії. «Завдяки «хитрості розуму», — підкреслює І. Нарський, коментуючи зазначені дум­ки Г. Гегеля, — видиме свавілля індивідів перетворюється в остаточному розумінні на необхідність всесвітньо-історичного процесу, а вимушеність дій тих же самих індивідів — на вільну ходу світового духу... Розум та свобода в історії все ж таки пере­магають» (История диалектики. Немецкая классическая фило­софия. — М., 1978. — С. 307).

Глибина гегелівського осягнення суспільно-історичного бут­тя як результат активності «хитрого розуму» (абсолютної ідеї) полягає в його (буття) розумінні як продукту одухотворення (розумної) діяльності людини. «Дійсність» історії, згідно з Г. Ге­гелем, забезпечує розумна, тобто одухотворена, високо-інтелектуально напружена діяльність. І справа не в тому, що здійснюєть­ся вона здебільшого через не усвідомлену діяльність, пристрасті та недалекоглядні вчинки конкретних індивідів. Головне, що вона є. Г. Гегель показав цю діяльність у вигляді «вільного по­ступу світового духу ». « Світовий розум », втілюючись у предметні форми історичного буття, зумовлює його «розумність», тобто «дійсність». «Все розумне, — писав Г. Гегель, — є дійсним, все дійсне є розумним». Історія, в його розумінні, є ніщо інше, як гордовитий поступ людини щаблями прогресу у напрямку до свободи. Шлях до неї торує праця, одухотворена розумом.

Якщо зняти з цих положень полуду гегелівської «абсолютної ідеї» (як деміурга та творця всього сущого), зникне й та містич­на смуга, яка перешкоджає осягненню дійсного сенсу гегелів­ського соціально-філософського вчення. А воно глибоке й реа­лістичне. Як писав В. Ленін, з викоріненням з нього «боженьки» залишається «чистий історичний матеріалізм». Не абсолютизуючи ленінської оцінки Г. Гегеля, зазначимо, що вона має сенс, хоча й потребує відповідної інтерпретації. Г.Гегель не тільки продовжив та узагальнив, а й завершив започатковане антични­ми мислителями, відшліфоване Р. Декартом, І. Кантом та Й. Фіх­те розуміння діяльної природи соціального. Він показав, точніше, переконливо довів, що дійсно людська реальність є продуктом Розумної (одухотвореної) діяльності. На його думку, розум є корінням та джерелом творення історії. Усе, що суперечить розуму, суперечить і дійсно людській історії. Завдання філософії у зв'язку з цим, вважав Г. Гегель, полягає у пошуках розумних форм діяльності, суспільних відносин, моралі, суспільної орга­нізації. Пошукам цих форм Г. Гегель загалом і підпорядкову­вав свою соціально-філософську творчість. Результат виявився чудовим: Г. Гегелю вдалося проникнути в діяльно духовну сутність соціального, схопити її в логіці понять, відтворити у теорії. Велич Г. Гегеля як соціального філософа визначається тим, що він створив універсальну (діалектичну) концепцію соціального.

Вчення про суспільство є завершальною частиною гегелів­ської філософської системи. У Г. Гегеля воно дістало назву «фі­лософії духу». «Ідея», згідно з Г. Гегелем, відчужує себе в при­роду, тобто переходить у своє інобуття, яке, у свою чергу, праг­не повернутися в «рідну стихію» й пізнати себе в адекватній формі. «Природне» згодом переходить у «дух», що «виходить з природи», повертається «до себе» із свого інобуття. «Соціаль­не» є засобом зазначеного «переходу — повернення» й водночас результатом творчої діяльності духу, полем реалізації його сво­боди, яка виявляється через самопізнання. Останнє має три щаб­лі: суб'єктивний дух, об'єктивний дух, абсолютний дух. Ці мо­дифікації духу відтворюють різні підрозділи та рівні організації соціального, особливості його функціонування та розвитку. «Філософія духу» Г. Гегеля охоплює суспільне буття загалом, його архітектоніку, взаємозв'язки, історію, розвиток.

У розділі «Суб'єктивний дух» Г. Гегель викладає своє вчення про людину — про дух в його «тілесному обрамленні», тобто про душу. На думку філософа, душа людини є індивідуальним ви­явом роду людського — рас, націй, народів, що формуються в ході «симпатичної участі» душі в усе загальному житті природи. Г. Гегель аналізує особливості душевного складу — націо­нального характеру — греків, римлян, германців, італійців, французів, англійців, представників інших рас та народів сві­ту. Індивідуальними якостями людей він вважав природні за датки, темперамент, характер, філософ аналізував вікові та ста­теві особливості людини. Сенс людської діяльності, на думку Г. Гегеля, полягає в розумному, мудрому ставленні до світу. Якщо людина не хоче загинути, — писав Г. Гегель, — то вона повинна визнати, що світ існує самостійно і є у головному завершеним... Доросла людина вчиняє тому цілком розумно, відмовляючись від плану повного перетворення світу й намагаючись здійснити свої особисті цілі, пристрасті та інтереси лише при без­посередньому дотиканні до світу.

У своєму житті людина керується свідомістю — розумінням загального плину подій у природі та суспільстві. Для Г. Гегеля свідомість є предметом особливої уваги. Філософ розглядав такі рівні свідомості як: 1) свідомість узагалі (безпосередня свідо­мість, чуттєва свідомість — як те, що протистоїть предметові, незалежному від суб'єкта); 2) самосвідомість: 3) єдність свідо­мості та самосвідомості — розум. Ця частина теоретичних мір­кувань Г. Гегеля позначена ним як феноменологія — наука про явища духу, про свідомість та форми її розвитку. Феноменоло­гія Г. Гегеля досліджувала такі проблеми, як співвідношення відчуттів та сприйняття, зв'язок сприйнять та глуздового мислення, взаємозв'язок глузду та розуму, роль праці у розвитку свідомості тощо.

Г. Гегель наголошує на оригінальному зв'язку свідомості (пси­хіки) та тіла (тілесності) людини, розглядає останню як цілісну істоту. Водночас він підкреслює провідну роль духовного, при­чому так, що особистість — як безпосередній предмет психології — заключної частини вчення про «суб'єктивний дух» — постає у нього у своїй духовній сутності. Матеріально-фізичне підґрунтя психіки людини Г. Гегель ігнорував практично повністю.

Розділ «Об'єктивний дух» філософ повністю присвячує роз­гляду соціально-історичного життя людства. Загальну схему розвитку об'єктивного духу Г. Гегель вимальовує так: абстракт­не право, мораль, моральність, яка, у свою чергу, охоплює сім'ю, громадянське суспільство та державу. Право, на думку Г. Геге­ля, є буттям свободи. Бути вільним, вважав філософ, означає усвідомлювати межі та необхідність того, що людина робить. Отже, право впорядковує волю конкретної людини, забезпечує її (волі) вияв уже не як свавілля, а як свободу. У вільному воле виявленні розуму, впорядкованому правом та законами, Г. Ге­гель бачив підґрунтя соціальності як такої; її стрижень він уба­чав у свободі, субстанцією якої є приватна власність. «Лише У власності, — підкреслював Г. Гегель, — особистість постає як розум». Філософ уважно аналізував відносини власності, їхні історичні форми, проблему відчуження та свободи, організації суспільного життя як своєрідної угоди власників, кожен з яких визнає іншого як юридично рівноправного.

Поряд із зовнішньою організацією суспільного життя, меха­нізмом якої є право, зазначав Г. Гегель, існує й так звана внутрішня організація, механізмом якої є мораль.
Мораль, на думку Г. Гегеля, є внутрішньою, суб'єктивною переконаністю особистості, її головними категоріями є категорії «добра» та «совісті». Діючи згідно із совістю, людина здійснює добро для себе та для інших. При цьому вона не цурається по­чуттів, нахилів, інтересів, а навпаки — враховує їх. Підґрун­тям же моралі є не почуття, а розум. Для того, щоб здійснити моральний вчинок, людина повинна пізнати обставини, за яких вона діє, пізнати об'єктивну реальність і діяти згідно із світом та його законами. Через пізнання світу формується об'єктивна оцінка добра та зла. Єдність об'єктивного та суб'єктивного, згід­но з Г. Гегелем, є найвищим щаблем розвитку об'єктивного ду­ху — моральністю, яка виявляється в сім'ї, громадянському су­спільстві та державі. Вчення про зазначені формовияви мораль­ності увінчує гегелівське бачення архітектоніки соціального. Завершальним акордом соціальної концепції Г. Гегеля, щоправ­да, є аналіз форм суспільної свідомості. Проте саме через роз­гляд організаційних засад сім'ї, громадянського суспільства та держави Г. Гегель уводить читача у розгалужений контекст су­спільних відносин та інституцій, формує уявлення про суспіль­ство як органічно змістовну систему.

Першоклітинкою соціального, на думку Г.Гегеля, є сім'я — безпосередня субстанційність духу, що отримує своє визначен­ня завдяки «своїй єдності, яка відчуває себе», тобто любові. Крім любові, сім'я ґрунтується на таких підвалинах, як шлюб, спіль­на власність і піклування про неї, виховання дітей. Саме із сім'ї, підкреслює філософ, беруть витоки практично всі соціальні імпульси; в ній зароджуються соціальні відносини та спілкуван­ня людей як особистостей; сім'я постає як та соціальна інститу­ція, де природна статева визначеність завдяки своїй розумності отримує інтелектуальне та моральне значення.

Другим щаблем розвитку об'єктивного духу, згідно з Г. Геге­лем, є громадянське суспільство — економічні відносини між людьми, що здійснюються як реалізація їхніх багатоманітних потреб. У громадянському суспільстві кожна людина постає як мета для самої себе, всі інші (для неї) — ніщо. Водночас кожен усвідомлює, що без співвідношення з іншими людьми він не може досягнути своїх цілей у повному обсязі. Кожен для кож­ного у зв'язку з цим постає як засіб для досягнення своєї мети. І коли, здавалося б, різноспрямованість потреб і цілей об'єктив­но підштовхує індивідів до зіткнення, в дію вступає всезагальність (розуму) — своєрідний ґрунт для опосередкування, на якому знаходять свою свободу всі одиничності. Особливість, об­межена всезагальність, робить висновок Г. Гегель, є єдиною мірою, за допомогою якої кожна особливість сприяє власному бла­гу. Такою всезагальністю, згідно з Г. Гегелем, є держава.

Цікаві й плідні ідеї висловлював Г. Гегель, розглядаючи такі складові системи громадянського суспільства, як характер по треб людини та спосіб їх задоволення, характер праці та сфор­мовані працею теоретична та практична культура, власність (майно) (Там же. — С. 456.) та суспільні стани (об'єднання гро­мадян), здійснення правосуддя та механізм функціонування за­конів тощо. Особливу увагу філософ приділяв розгляду корпо­рацій, які, поряд із сім'єю, на його думку, становлять друге сут­тєве морально коріння держави.

Державу — третій, завершальний щабель розвитку об'єктив­ного духу — Г. Гегель розглядає як «дійсність моральної ідеї», своєрідну «субстанційну волю», що знаходить своє безпосереднє існування у правах, а опосередковане існування — у самосвідо­мості конкретної людини, її знаннях та діяльності. Підґрунтям держави, згідно з Г. Гегелем, є так званий народний дух, що живе в громадянах, спонукає до утворення тих чи інших державних інституцій, зумовлює характер їхнього функціонування. Філо­соф розглядає архітектоніку державної влади (законодавчу, уря­дову, княжу), аналізує способи організації влади та можливі зло­вживання нею, показує роль бюрократії у функціонуванні всіх державних механізмів, обґрунтовує абсолютний суверенітет дер­жави, найвищою політичною формою якої, на його думку, є конституційна монархія.

Заключною ланкою гегелівської соціальної концепції є вчен­ня про абсолютний дух — форми суспільної свідомості, голов­ними серед яких є мистецтво (дух, що «споглядає себе у повній свободі»), релігія (дух, що «благоговійно уявляє себе»), філосо­фія (дух, що мислить свою сутність у поняттях і пізнає її). Роз­глядаючи ці форми в органічному взаємозв'язку та як послідовні щаблі розвитку абсолютного духу, Г. Гегель констатує, що на першому з них — у мистецтві — дух само розкривається У формі споглядання, на другому — у релігії — у формі уявлен­ня, на третьому — у філософії — у формі поняття, філософія, згідно з Г. Гегелем, є найвищою формою саморозвитку абсолют­ного духу. На цій стадії дух досягає рівня абсолютного знання, осягає розумний сенс історії, постає як духовне підґрунтя її (істо­рії) розумної завершеності.

Своє вчення про мистецтво Г. Гегель виклав у «Лекціях з естетики»; релігійну свідомість він аналізував у «Лекціях з філо­софії релігії»; абсолютний дух на найвищій, тобто філософській, стадії розвитку мислитель розглядав у «Лекціях з історії філо­софії». Кожен підрозділ гегелівського вчення про форми само­розвитку абсолютного духу є напрочуд обсяговим, цікавим за змістом, суперечливим, надзвичайно важким для розуміння й таким, що заслуговує на спеціальний фаховий розгляд. Такої можливості у нашому підручнику, звичайно ж, немає. Але, ма­буть, це й не потрібно. Важливим є інше: розуміння визначених Г. Гегелем форм суспільної свідомості як стадій саморозкриття духу — абсолютного підґрунтя та джерела розвитку соціаль­ності. Вченням про ці форми, через які абсолютний дух досягає самопізнання своєї розумності, Г. Гегель завершує свою соці­альну концепцію. Завершивши перебіг через природу, людину, суспільні форми її буття й повернувшись до себе через форм і і суспільної свідомості, абсолютний дух закінчив свою роботу. Настав кінець історії. Далі, на думку Г. Гегеля, розумові шукати вже немає чого: абсолютна форма організації соціального вже досягнута, і вона знайшла своє втілення в прусській монархії.

Останнє викликало у буквальному розумінні обурення прак­тично всіх критиків гегелівської соціальної концепції. Філософа «величали» консерватором, утопістом, апологетом, тоталітаристом та іншими образливими прізвиськами. Г. Гегель, мім тим, не відповідаючи на ці випади, залишався Великим. До його соціального вчення зверталися дедалі нові мислителі. І практич­но кожен із них знаходив у цьому вченні нові ідеї та оригінальні повороти бачення соціального геніальним філософом. Розвиток соціально-гуманітарних наук XX сторіччя дає можливість по бачити в них загалом вдалу спробу побудови універсальної моделі соціального. Переосмислюючи й компонуючи власним інте­лектом соціально-філософські розвідки попередніх мислителів. Г. Гегель виявив та обґрунтував принципові положення філо­софського бачення соціального. До них, зокрема, належать: 1) питання про джерело, механізм та чинники виникнення со­ціального як такого, що якісно відрізняється від усього природно-тваринного світу; 2) головні складові суспільного життя як соціальної системи; 3) взаємозв'язок між елементами системи, їхнє місце та роль в організаційних структурах соціального; 4) діалектика функціонування та історичного розвитку соціального як органічно цілісної системи; 5) загальнолюдські підвалини суспільного буття й напрямки його прогресу. До Г. Гегеля ці питання розглядали або ж різні філософи й без відповідного взаємозв'язку та взаємозумовленості, або ж з наївно-натура­лістичних позицій. Г. Гегель першим серед мислителів усіх часів та народів дав системне бачення соціального як такого. Він побудував універсальну модель соціального, чим, власне кажу­чи, й зумовив головні напрямки дослідження предмета в майбут­ньому.

Гегелівську соціально-філософську концепцію ми називаємо «загалом вдалою», але аж ніяк не ідеальною, остаточною. Вона містить багато нерозв'язаних проблем, абстрактних положень, недоречностей і навіть відверто хибних суджень. Достатньо невизначеною, Г. Геге­ля - вчення про абсолютну ідею як деміурга всього сущого. Не можна з гегелівським розумінням ролі народних мас як «сліпої сили» суспільного прогресу, а його оцінкою місця та ролі німецької нації (згідно з Г. Гегелем, виразниці «духу ново­го світу ») у світовій спільноті, з гегелівським баченням війни як вічного й необхідного для життя суспільства явищa тощо. Аж ніяк не узгоджуються з діалектикою Г.Гегеля його висновки про пруську монархію як про останній, найвищий етап розвитку люд­ського суспільства, а також про власну філософію як про кінець будь-якого інтелектуального розвитку та остаточну істину.

Гегелівська соціальна концепція с універсальною, але не са­модостатньою. Послідовники та прихильники Г. Гегеля, особ­ливо (В. Бозанкет, Дж. Джснтіле, Б. Кроче, П. Наторп, А. ГСожев та ін.), намагалися поглибити й модернізувати його вчення. Противники Великого філософа, навпаки, прагнули якщо не заперечити його взагалі, то, принаймні, пе­ревернути «з голови на ноги». Найвідомішими серед цієї когор­ти мислителів були А. Шопенгауер, Л. Фейербах, К. Маркс і Ф. Енгельс, В. Ленін, а також К. Поппер...

Згідно із заповітом великого філософа родина та друзі похо­вали Г. Гегеля поряд з Й Фіхте...

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua