Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 5
ДУХ АБСОЛЮТУ

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг
(1775-1854)
«Філософія є основа всього й обіймає вона все,- свої побудови вона розповсюджує на всі потенції і предмети знання; тільки через неї можна досягнути Найвищого»


Шеллінг народився у невеликому містечку Леонберг побли­зу Штутгарта в сім'ї диякона. Під час навчання в Тюбінгенському теологічному інституті опрацьовує головні твори Платона та І. Канта, виявляє глибокий інтерес до міфології, моралі, мисте­цтва. У 17 років він захищає дисертацію магістра філософії, у 23 роки за протекцією Й. Гете отримує посаду професора в Йєнському університеті.

Стрімкий злет молодого філософа супроводжують цілком зрілі та цікаві філософські праці. Ознайомлення з Й. Фіхте по­силює їхню філософську наснаженість. Захоплення Кароліною — дружиною відомого романтика А. Шлегеля (яка згодом залишила свого першого чоловіка й стала дружиною Ф. Шеллінга) надає його філософській творчості небаченого до цього дина­мізму та художньо-естетичної образності. Як зазначає Ф. Ен­гельс, праці Ф. Шеллінга цього періоду широко відкрили двері філософствування, від них повіяло свіжим подихом природи. Проте «філософську систему» Ф. Шеллінг так і не створив. Його більш ніж шестидесятирічна творча еволюція є суперечливою. Захопленість Й. Фіхте чергувалась у Ф. Шеллінга з його крити­кою. Те ж саме стосується й Б. Спінози. Думки щодо філософії природи переплітаються з роздумами про пізнання, мораль, сво­боду, художню творчість та естетику. Звеличення розуму та сво­боди межує з апеляцією до Бога як кінцевої причини, Призвід­ника, первня всього сущого.

Як соціальний філософ, Ф. Шеллінг нашому читачеві неві­домий. Спеціальних розвідок, присвячених цій частині творчої спадщини великого німецького мислителя, в нашій літературі немає. Якщо про І. Канта та Й. Фіхте (як соціальних філософів) за критичною літературою ще можна скласти певне уявлення, то Ф. Шеллінг був і залишається для нашої соціальної філософії persona grata, тобто особистістю бажаною й представницькою, вченим, що користується довірою, й водночас філософом, порух думки якого нам ще належить осягнути. Ознайомлення з пра­цями Ф. Шеллінга — «Ідеї філософії природи» (1797 рік), «Про світову душу» (1798 рік), «Перший нарис системи філософії при­роди» (1799 рік), «Система трансцендентального ідеалізму» (1800 рік), «Виклад моєї системи філософії» (1801 рік), «Філо­софські дослідження про сутність людської свободи» (1809 рік) та іншими — дає можливість не тільки констатувати факт знач­ної уваги філософа до соціальної проблематики, а й стверджу­вати те, що Ф. Шеллінг розробив гармонійну та оригінальну кон­цепцію соціально-історичного процесу (і прогресу), яка багато в чому передбачала й випереджала відповідні теоретичні побу­дови великого Г. Гегеля.

Власне кажучи, це й не дивно. Ф. Шеллінг і Г. Гегель були друзями, практично одночасно, хоча й на різних курсах (Г. Ге­гель був старшим від Ф. Шеллінга майже на п'ять років), на­вчалися в Тюбінгенському університеті, жили в одному інтер­наті, дискутували з приводу політики, захоплювалися Великою Французькою революцією. Згодом, уже після закінчення уні­верситету, друзі видавали «Критичний філософський журнал». Статті в ньому друкували без підпису, тому обмін ідеями, по­глядами, оцінками та певними висновками був для філософів звичайною справою. Пізніше, щоправда, Ф. Шеллінг висловив обурення з приводу того, що Г. Гегель викрав у нього головні фі­лософські ідеї, зокрема, принцип тотожності мислення та буття.

Соціально-філософські роздуми «розпорошені» по сторінках практично кожного твору. Останнє створює враження відсут­ності у Ф. Шеллінга синтетичного бачення соціального. Мін; тим, це не відповідає дійсності. Філософ вибудував оригінальну концепцію соціального й, незважаючи на зміну своїх філософ­ських симпатій, залишався вірним її головним положенням упродовж усього свого творчого життя. Сутність цієї концепції полягає в тлумаченні історичного процесу як «прозріння абсолюту» (абсолютною тотожного, тобто Бога), що втілює в соціальну дійсність свій головний задум — створення всезагально-правового устрою, досягнення царства розуму, моралі та худож­ньої гармонії як людини з природою, так і людини з людиною. Найбільш Грунтовно й послідовно ця концепція розгорнуте. Ф. Шеллінгом у четвертому (головному, як писав про нього сам автор) розділі «Системи трансцендентального ідеалізму» та у «Філософських дослідженнях про сутність людської свободи».

Шеллінгіанська соціально-філософська концепція дістала назву «філософії прозріння». Підставою для цього є інтерпрета­ція Ф. Шеллінгом історії як поля діяльності-творчого прозріння — Абсолюту. Незалежно від спрямування еволюції своїх філософських поглядів та їх предметності (натурфілософія, трансцендентальний ідеалізм, філософія тотожності, філософія свободи, філософія прозріння), історію Ф. Шеллінг завжди розглядав як прозріння Абсолюту. При цьому поняття Абсолюту мислитель рихтував не тільки у стилі доглибинної теологічної традиції, а і з урахуванням власне філософських вчень Дж. Берклі про «єдиний духовний первень» ,І. Канта про «продуктивну силу уяви», Й. Фіхте про самодіяльність «абсолютного Я». «Абсолютне» у Ф. Шеллінга постало у вигляді єдності, абсолютної тотожності суб'єктивного (розуму) та об'єктивного (природи), свідомого та несвідомого, суб'єкта та об'єкта - неосяжного розумом діяльного первня. «Немовби споконвічне сонце, що сяє у царстві духів не­меркнучим світлом, це вічне неусвідомлене, — писав про Абсо­лют філософ, — ніколи не стаючи об'єктом, проте накладає на всі вільні дії відбиток своєї тотожності, є одночасно одним і тим самим для всіх інтелігенцій, те невидиме коріння, стосовно якого всі інтелігенції — це лише потенції, вічний (первень. —Авт.), що опосередковує між суб'єктивним у нас, яке саме себе ви­значає, або споглядальним, водночас — це підґрунтя закономір­ності в свободі та свободи в закономірності об'єктивного» (Шеллинг Ф. В. Й. Сочинения: В 2-х т. — М., 1987. — Т. 1. — С. 462).

Діяльність Абсолютного, підкреслював Ф. Шеллінг, охоплює природу, людський розум та історію. При цьому в кожній сфері діяльності Абсолютне переслідує одвічно притаманну його ро­зумові мету. У царині історії такою метою є досягнення ідеалу все загального правового устрою. «Історія, — розмірковував Ф. Шеллінг, — не здійснюється ні з абсолютною закономірніс­тю, ні з абсолютною свободою, а є лише там, де з безконечними відхиленнями реалізує себе єдиний ідеал, причому так, що з ним збігаються якщо не окремі риси, то весь спосіб (життя. — Авт.) загалом» (Там же. — С. 452.)

Зазначений ідеал реалізується в історії єдиною колективною волею (і діяльністю) всього людського роду. Окремому індиві­дові, писав Ф. Шеллінг, осягнення ідеалу не до снаги. Водночас колективні зусилля складаються з індивідуальної діяльності конкретних людей. З цього випливає, що кожен індивід пови­нен розпочинати з того, на чому зупинився його попередник. Для того ж, щоб в історії не було перерви, люди мають активно ко­ристуватися розумом та свободою, шанувати традицію та над­бання попередніх генерацій.

Історію філософ розглядав як завзяту, нічим не обмежену гру свободи й водночас як панування сліпої необхідності. У цій «грі свободи, перебіг якої с історія, панує сліпа необхідність, що об'єктивно привносить в свободу те, чого свобода сама ніколи б не змогла досягти». Саме необхідність спря­мовує діяльність конкретних індивідів — гру індивідуальних свобод — в єдине історичне річище. Вона ж визначає кінцеву мету їхньої діяльності. Будь-які свавільні дії неспроможні по­рушити величну ходу необхідності. Сама ж ця необхідність може бути осягнута лише через абсолютний синтез усіх дій. У такому синтезі, згідно з Ф. Шеллінгом, будь-які дії знаходять для себе підґрунтя саме тому, що джерело необхідності, тобто розуму та свободи, знаходиться в Абсолютному — єдиному й кінцевому первні всього сущого.

Як уже зазначалося, ідеалом історії, на думку Ф. Шеллінга, є досягнення всезагального правового устрою — побудова між­народної інституції, своєрідної «держави держав», спроможної забезпечити гармонійні міждержавні зв'язки, міжнародну зла­году, дотримання загальних законів на всіх рівнях міжнарод­ного спілкування. Така орієнтація, як вважав філософ, є гаран­том гармонійності загальнолюдської історії й водночас гарантом безпеки окремих держав. Створенню «держави держав», писав

Ф. Шеллінг, передують дві необхідні умови: по-перше, все загальне поширення принципів правової держави та однакової заці­кавленості у збереженні устрою всіх держав; по-друге, підпорядкованість усіх держав єдиному (спільному) законові. Для регу­ляції міждержавних зв'язків Ф. Шеллінг пропонував заснувати загальний ареопаг народів, що має формуватися з представників усіх культурних народів. Для уникнення зіткнень між державами та народами, на думку філософа, можна застосовував і об'єднану могутність держав, силу їхнього спільного впливу.

Спрямованість всесвітньої історії до ідеалу Ф. Шеллінг розглядав у вимірах прогресу. Складність цього питання, підкреслював філософ, полягає у невизначеності критеріїв. Якщо такими критеріями будуть мораль, наука, техніка чи відповідні фази розвитку розуму, то ідею історичного прогресу довести не можливо. Історія постає як вічний коло обіг дій, що постійна повторюються. Ситуація змінюється, якщо як критерій прогре­су історії розглядати міру наближення тих чи інших народів до ідеалу правової організації суспільного життя. Саме з правовій організації, на думку Ф. Шеллінга, найглибше та найефектив­ніше реалізує себе свобода. Свобода, яка не має правових таран тій, є нестійкою. Вона вподібнюється певній паразитній рослині. За умов безправ'я індивід ніколи не може бути впевненим у ре­альності своєї свободи. «Свобода має бути гарантована порядком, так само явним та стійким, як закони природи». Рівень правової організації суспільства (як умова для реалізації свободи) і постає у зв'язку з цим як найхарактерніший критерій прогресу, робить висновок Ф. Шеллінг.

Згідно з ним критерієм філософ періодизував загальну історію на три відносно самостійні доби. У першому періоді історії господарює лише доля, тобто сліпа сила, що холодно й несвідо­мо руйнує все прекрасне та велике. Цю добу Ф. Шеллінг назвав «трагічною». Впродовж неї зникають великі імперії, руйнують­ся культури, гинуть найшляхетніші представники людського роду, повернення яких на землю залишається для людства загаль­ною одвічною мрією. Другий період історичної драми характе­ризує реалізація загального задуму природи. Він розпочинаєть­ся, на думку вченого, з установлення кордонів Римської імперії, інтеграції народів та держав у ті чи інші спільноти, обмеження руйнаційних тенденцій тощо. Третій період розпочинається з приходом Бога, з прозріння людини у співвідношення свободи та необхідності. Місце сліпої долі чи веління природи заступає провидіння. Настає доба реалізації Абсолюту, тобто повної та цілковитої свободи. «Коли настане цей період, — зазначав ф. Шеллінг, — ми сказати не можемо. Проте коли він настане, тоді прийде Бог»(Там же. — С. 466).

Місце Ф. Шеллінга в історії соціальної філософії визначити важко. Ми лише заторкнули аналіз його концепції, яка ще чекає на свого ретельного дослідника. Тому висловимо кілька поперед­ніх зауважень. Загальна шеллінгіанська ідея досягнення всеза­гального правового устрою із стальними представницькими керівними органами є, ідеєю геніальною та гума­ністичною. Джерела походження цієї ідеї сягають філософії І. Канта, його концепції «вічного миру» та «загальної історії». І хоча Ф. Шеллінг на І. Канта у зв'язку з цим ніде не посилається, не побачити співзвучності поглядів цих двох філософів на проблему перспективи історії просто неможливо.

Підкреслюючи генетичний зв'язок Ф. Шеллінга з І. Кантом, зазначимо, що в обгрунтуванні цієї проблеми перший не просто повторив другого, але й пішов значно далі. Узагальнивши полі­тичний досвід XVIII — початку XIX сторіччя, Ф. Шеллінг чітко визначив головні шляхи та умови досягнення міжнародної зла годи в історії. Якщо у І. Канта «вічний мир» має дещо загаль­ний (абстрактний) характер, то ідея «всезагального правового устрою» Ф. Шеллінга вимальовується як збагачена фіхтеан­ським вченням про право. Досягнення всіма державами (чи біль­шістю держав) статусу «правової держави», мабуть, і є, як пи­сав Ф. Шеллінг, найефективнішим (якщо не єдино можливим) засобом гармонізації всесвітньої історії, забезпечення міцної міжнародної злагоди. Історія XX сторіччя загалом рухається у цьому напрямку. Що стосується шеллінгіанської тези про фор­мування «держави держав», то зазначимо — цієї ідеї історія не підтвердила.

Скажемо й про зв'язок Ф. Шеллінга з Г. Гегелем. Філософи жили в один час, були свідками одних і тих самих подій, мали спільних філософських кумирів, обмірковували однакові ідеї. У царині філософської науки Ф. Шеллінг рухався швидко й ба­дьоро. Його проникливий розум миттєво схоплював і висловлю­вав ідею, проте... не доводив її до логічного завершення. Г. Ге­гель же просувався повільно й поважно. Він довго визрівав й мов­чав, але коли вже говорив, то говорив настільки обґрунтовано й солідно, що будь-яку ідею, незалежно від того, коли та ким вона була висловлена раніше, вважали гегелівською. Великим у соціально-філософському плані Г. Гегель став, обмірковуючи ж самі сюжети, в тому ж самому напрямку, що й Ф. Шеллінг.

Там, де Г. Гегель висловлював соціальне судження, протилеж­не шеллінгівському, він, як правило, опускав гуманістичну план­ку теорії. І навпаки, там, де він ішов уже второваним шляхом, вивищував її до рівня найвеличніших філософських надбань. Отже, Ф. Шеллінг, очевидно, мав право звинуватити Г. Гегеля у «злодійстві у філософії», але водночас такого права не мав. Ф. Шеллінг постає як філософ, який забезпечує спадкоємну тяглість теоретичних надбань Просвітництва та І. Канта до ново­го — системного — рівня філософствування. Г. Гегель увійшов, в історію соціальної філософії як його вершина: Ф. Шеллінг започаткував «будівництво системи», Г. Гегель завершив його; Ф. Шеллінг підготував увесь необхідний матеріал для створення діалектичної концепції соціального, Г. Гегель створив її. По­при те, що обидва філософи рихтували свої вчення на засадах «абсолютної ідеї», загалом їм удалося відтворити реальну архітектоніку соціального, виявити джерела соціальної динаміки, охопити таїнство соціального теоретичним розумом, відобрази­ти його в логіці понять. Після Г. Гегеля в аналізі соціального, як і у філософії взагалі, здавалося б, робити нічого. Ця думка, між тим, виявляється хибною. Як і до Г. Гегеля, теоретики про­довжують пошуки «філософського каменю» соціального, від­кривають дедалі глибинніші пласти його таїнства.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua