Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 5
ДУХ АБСОЛЮТУ

Йоганн Готліб Фіхте
(1762-1814)
«Діяти! Діяти!Діяти! — ось для чого ми існуємо»

Одним із перших серед видатних учнів, послідовників та кри­тиків І. Канта був, у буквальному розумінні «філософ від верста­та», німецький мислитель і громадсько-політичний діяч Йоганн Готліб Фіхте. Бідність, як писав про цього філософа Г. Гейне, «сиділа біля його колиски». Батько Й. Фіхте був бідним ремісником — ткачем, і тому від народження хлопцю пророкували ре­місничу долю. Випадок розпорядився інакше. Здібності ма­ленького ткача помітив господар. Він же й допоміг майбутньо­му видатному філософові здобути освіту.

У Кенігсберг «до Канта» юнак прийшов пішки. Студентом кантівської аудиторії він став через 30 років після Й. Гердера й записав у щоденнику: «Я був на лекції І. Канта і знаходжу, Що тут мої надії не виправдалися: його викладання сонливе». Кант у той час стояв на порозі свого 70-річчя, був немічним І хворобливим.

Враження, що залишилося у Й. Фіхте після лекцій, між тим, не заважало молодому філософу ґрунтовно вивчати І. Канта, популяризувати ідеї свого філософського кумира серед сту­дентської молоді та романтично налаштованого читацького загалу. Першу «пробу пера» — «Спроба критики усілякого про­зріння» Й. Фіхте, — до речі, видану анонімно, з підтекстом того, що вона нібито належить «самому І. Канту» — І. Кант загалом прийняв позитивно, зробивши публічну заяву про те, що ця праця належить Й. Фіхте. Пізніше, коли останній отримав посаду професора в Йєнеькому університеті й почав популяризувати вчення І. Канта, власними (вдалими та невдалими) коментаря­ми викривлюючи його сутність, І. Кант виголосив такі слова: «Боже, врятуй нас від наших друзів, а ворогів ми подужаємо самі». Й. Фіхте, як відомо, став одним із перших критиків І. Канта — «справа».

Філософська спадщина Й. Фіхте досить велика. Провідне міс­це у ній належить працям «Про поняття науковчечня, або так звану філософію» (1794 рік), «Основи загального науковчення» (на правах рукопису для слухачів) (1794 рік). «Нариси особли­востей науковчення стосовно теоретичної здатності» (1795 рік), «Основи природного права» (1796 рік), «Призначення людини» (1800 рік), «Закрита торговельна держава» (1800 рік), «Ясне, мов Сонце, повідомлення широкому загалові про дійсну сутність найновішої філософії» (1801 рік).

Особливий соціально-політичний та моральний резонанс мало виголошене у розпал війни з Францією, під час перебування військ Наполеона у Берліні (1808 рік), знамените Фіхтове «Звернення до німецької нації». І хоча патріотичний пафос цього «Звернення...» відлунював національною погордою стосовно інших народів, що, як відомо, не робить честі жодному з теоретиків, його ідеї про необхідність інтеграції нації, національний харак­тер культури кожного народу, про значення культури у боротьбі за національну незалежність тощо мають загальноцивілізаційну значущість і повною міровз можуть розглядатися як безсум­нівні надбання світової соціально-філософської думки.

Й. Фіхте відкидав Кантову «річ-у-собі» і вихідним пунктом своєї філософії оголосив абсолютне «Я», яке саме із себе творить світ з усіма його законами та формовиявами. Він «конструює світ» засобами вольового та діяльно-активного духовного перв­ня (діяльністю думки як процесом самосвідомості), визнає Бога, свободу волі, безсмертя душі. На цих самих засадах Й. Фіхте вибудовує свою філософську теорію пізнання.

Залишаючи загальнофілософське вчення Й. Фіхте для окре­мого розгляду, зосередимо аналіз на його соціально-філософ­ських поглядах. Хоч як це прикро, але саме соціально-філософ­ська складова творчої спадщини великого німецького мислите­ля є найменш вивченою. Між тим, вона містить у собі ідеї, які не тільки увіходять до «філософської плоті» соціальної теорії, а й постають як важливі складові її «станового хребта», тобто виконують опорну функцію. До таких ідей, зокрема, належить положення Й. Фіхте про «діяльного соціального суб'єкта», кон­структивно-творчу природу свободи, регулятивну функцію пра­ва в громадянському житті суспільства.

Ідея «діяльного суб'єкта» відома соціальній філософії здав­на. Згадаймо хоча б думки про людину як самоконструюючу істо­ту філософів героїчної доби Відродження, філософські конс­трукції «мислячої історії» Р. Декарта, соціальну спрямованість висновків І. Канта з його критикою теоретичного та практично­го розуму. Отже, першим у постановці цієї проблеми Й. Фіхте не був. Він лише «підняв» її з історії. Проте «підняв» так ґрунтов­но, наповнив таким філософським змістом, відтворив так сис­темно, що цілком справедливо заслуговує на звання піонера та фундатора традиції розгляду соціального як результату діяль­ності суб'єкта. І хоча Й. Фіхте діяльність розглядав лише в її духовній сутності, як суто духовну, але його спробу осягнення діяльної природи соціального не можна не визнати геніальною. Далі за Й. Фіхте пішов лише Г. Гегель. Проте навіть він не зміг затьмарити авторитету Й. Фіхте у цьому питанні. Переосмис­люючи проблему діяльності у філософії (діяльного суб'єкта та діяльної природи соціального), сучасні теоретики звертаються передусім до Й. Фіхте, його суперечливого вчення про «Я» та «не-Я», «продуктивну уяву» та інтуїцію.

Згідно з Й. Фіхте, вся реальність є витвором духовної діяль­ності безособового та надособового «Я». Зазначена діяльність здійснюється завдяки «продуктивній уяві» — здатності «Я» по­кладати (тобто осмислювати) свою протилежність «не-Я». Пе­ред цим актом, щоправда, було покладання «Я» самим собою, міркує філософ. Отже, «Я» творить «не-Я» не з якихось зовніш­ніх інстанцій, а із себе самого. Логіка творення, отже, розгорта­ється згідно із схемою «Я покладає Я», «Я покладає не-Я», «Я обмежує не-Я». Фіхтове «Я» безконечно діє та споглядає себе в своїй дії. Це знімає будь-які обмеження діяльності. Парадиг­ма розгортання цієї діяльності визначена лише внутрішнім сві­том суб'єкта та його власною активністю.

Думка Й.Фіхте, як бачимо, є глибокою й величною. Вона відтворює діяльну архітектоніку становлення соціального.
І хоча філософу можна закинути звинувачення в абсолютизації духовного та індивідуального буття (філософська робінзонада) людини в соціумі, не можна не визнати, що в його системі в абс­трактній, фантастичній формі відображена думка про субстанційну роль праці у створенні людиною зовнішнього світу та самої себе.

Нічим (крім власної духовності) не обмежена діяльність «Я », згідно з Й. Фіхте, розгортається у широкому полі свободи. Вчен­ня філософа про свободу, її еволюцію в історії є наступним велич ним внеском Й. Фіхте у розвиток соціально-філософської думки. Попри абсолютизацію духовного та дещо фантастичну схему історичної еволюції свободи, за цим вченням Й. Фіхте рельєфно проглядає цілком реалістична ідея про зростання суб'єктивно­го чинника в історії, прогресивну роль дедалі міцнішого розуму в пошуках оптимальних форм організації соціального.

Корені Фіхтової концепції свободи сягають філософії Б. Спі­нози, Ж.-Ж. Руссо та І. Канта, її соціально-політнчним підґрун­тям були революційні рухи, зокрема Велика Французька революція, якою Й.Фіхте, поза сумнівом, захоплювався і яку він теоретично виправдовував, особливо в своїх ранніх творах. Сут­ність і призначення держави Й. Фіхге вбачав у вихованні гро­мадян у дусі свободи. Якщо ж держава не відповідає цьому ве­личному призначенню, вона втрачає право на існування. Ніщо не повинно обмежувати невідчужувані права людини. Людина, у свою чергу, має добровільно слідувати вимогам закону. Свобода, згідно з Й. Фіхте, є виконанням людиною своїх громадянсько-моральних обов'язків. Вона є відлунням необхідності й розгор­тається («як свобода») через пізнання та усвідомлення останньої. Вчення Й. Фіхте є продовженням концепції свободи Б. Спінози. Водночас воно містить нові моменти. Це, зокрема, стосується розгляду свободи в історичному розрізі.

Є різні рівні свободи, підкреслював Й. Фіхте. Всі вони зале­жать від рівня розвитку суспільства. На першому рівні свобода виявляє себе естетично, тобто як мистецтво. Далі — як світова ідея, як джерело героїзму та правового порядку. Згодом свобода постає у вигляді наукової ідеї, спрямованої на реконструкцію мислення Всесвіту, та у вигляді релігії, що підпорядковує індиві­дуальне буття абсолютному божеству. Художник, герой, вчений та святий послідовно виявляються суб'єктами та носіями дедалі вищого рівня свободи. Дійсна ж (абсолютна) свобода належить не їм, а світові «чистого розуму». Ідея «світового розуму» у Й. Фіхте багато в чому перегукується з ідеєю «духовної субстанції»

Дж-Берклі. Незважаючи на її абсолютизацію, як і на схоластич­но абстрактний характер обґрунтування історичної еволюції сво­боди до рівня «чистої думки» (розуму), не побачити раціональ­ного зерна у вченні Й. Фіхте про свободу неможливо. Це вчення містило глибоко раціональну думку про зростання суб'єктивно­го чинника в історії. Дещо в іншій площині — у парадигмі мате­ріалістичного розуміння історії — її повторить К. Маркс. Й. Фіх­те, між тим, залишається піонером у постановці цієї проблеми, що й підносить його до рівня новаторів соціально-філософського мислення.

Ідея свободи, обґрунтована Й.Фіхте, не замикається, як здава­лося б мало бути, на індивідуальному «Я», а узагальнюється філо­софом до визнання свободи всіх суб'єктів історичної драми. Остан­нє потребує обмеження свободи заради власної та суспільної (гро­мадянської) злагоди. На цьому ґрунті, згідно з Й. Фіхте, виникає право, формується механізм правової регуляції суспільних відносин. Філософ відокремлював право від моралі. Якщо мо­ральні норми, підкреслював він, с обов'язковими для всіх, то норми правові визначаються лише тими суб'єктами, між яки­ми існує відповідна домовленість. Як і І. Кант, Й. Фіхте обґрун­товує соціальну та громадянсько-стабілізуючу роль приватної власності. Соціальна злагода, за переконанням Й. Фіхте, мож­лива лише за умови, що кожен індивід є власником. Держава — це організація власників. Закон, що регулює відносини влас­ності, є головним. Саме він визначає правовий статус громадяни­на, спрямовує його діяльність, встановлює межі розумної та до­цільної поведінки. Й.Фіхте заперечував теорію поділу влади й водночас обґрунтовував необхідність введення у систему влад­них структур інституції «ефорів» — контрольної інстанції, яка стежить за практикою дотримання права всіма державними служ­бами. Порушення закону карається «інтердиктом» — забороною, за якою слідує вилучення винуватця — чиновника із системи влад­них відносин, переведення його в статус приватної особи. Й. Фіх­те був прихильником соціально організованого суспільства, кон­цепції міцної та повноважної держави, яка об'єднує громадян загальною ідеєю, законами, певними визначеними обов'язками та свободами, забезпечує порядок, контролює усталений спосіб життя.

У проекті «Закритої торговельної (німецької) держави» філо­соф скрупульозно описує норми життєдіяльності громадян у най­різноманітніших сферах суспільного та індивідуального буття, обґрунтовує оцінки, за якими ті чи інші життєві вияви мають бути визначені як громадянські або, навпаки, антигромадянські. «Закрита» у Й. Фіхте означає ніщо інше, як ізольована від інших держав світу, економічно самодостатня й така, що сама забезпе­чує себе, держава; «німецька» — ґрунтована на певному етнонаціональному (у Й. Фіхте — німецькому)просторі; «торговельна» - така держава, підвалиною буття якої є приватновласницькі відносини громадян.

Держава Й. Фіхте багато в чому нагадує «ідеальну» державу Платона. Громадяни в ній поділяються на три відносно самостійні верстви: добувачі матеріалу; майстри — художники, що його обробляють; купці, зусиллями яких здійснюється обмін продуктами. При цьому придатність людини до тієї чи іншої сфери діяльності, згідно з Й. Фіхте, визначає держава. Вона ж контролює спожи­вання, встановлює піни, володіє монопольним правом на зовнішні торговельні зв'язки, регламентує громадський порядок, виховує людей згідно із заздалегідь визначеними громадянськими нор мами. Така держава, вважав філософ, перетворюється на «держа­ву розуму». Дійсним у ній є те, що відповідає розумові, праву, за конодавству. З розвитком розуму, самовідданості громадян «тор­говельна держава» переростає на «моральне об'єднання» людей. Зовнішні чинники регуляції суспільного життя відмирають, тобто поступаються місцем моральним регулятивам, які дедалі активніше нагадують про себе з піднесенням морального духу людини.

Жорстка регламентація, засобами якої Й. Фіхте намагається вибудувати «закриту державу», дає підстави для звинувачення філософа у симпатії до тоталітарної організації суспільного жит­тя, недооцінці ним значення індивідуально-активного самовизна­чення особистості, її внутрішньої свободи, прибічником і пропа­гандистом якої філософ був у загальнотеоретичній частині своєї соціально-філософської доктрини. Зазначене звинувачення част­ково знімається осягненням історичних обставин, під впливом (і на переборення) яких був створений проект «закритої держави». Йдеться про розпорошеність німецької буржуазії, необхідність економічної та політичної консолідації нації, об'єднання народу в самостійну міцну державу. Згодом до цих чинників додадуться потреби національного визволення, відродження культури й під­несення самосвідомості громадянина. Й. Фіхте був сином свого часу та свого народу. Він гостро-патріотично реагував на «злобу дня», теоретично вплітаючи її в загальну тенденцію прогресую­чої свободи розуму.

Попри однозначні організаційні державобудівничі мотиви, Й. Фіхте був і залишається співцем діяльного самовияву людської свободи: «Той, хто вважає себе господарем над іншими, сам е рабом. Якщо він і не завжди є таким, то у нього все ж рабська душа, і перед першим же сильнішим, хто над ним запанує, він буде ганебно повзати. Тільки той є вільним, хто бажає все нав­коло себе зробити вільним » (Фихте И. Г. О назначении ученого. — М-, 1935. — С. 79 -80, 252). Обґрунтоване теоретично, фіхтеан­ське звеличення діяльності, розуму та свободи, з одного боку, поєднує філософа з просвітниками та І. Кантом, а з іншого — «пе­рекидає місток» до завершального акорду німецької класики — універсально-діалектичної філософії Г. Гегеля. Між Й. Фіхте та Г. Гегелем, щоправда, ще один гігант духу цієї філософської школи — Ф. Шеллінг, світле дихання думки якого стало кінце­вим щаблем до діалектичної моделі соціального Г. Гегеля.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua