Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 5
ДУХ АБСОЛЮТУ

Іммануїл Кант
(1724-1804)
«Мене цікавлять лише дві речі: зоряне небо над головою ти внутрішній моральністний закон, що міститься в нас»

Іммануїл Кант народився в сім'ї скромного майстра у місті Ке­нігсберг (нині — Калінінград). Закінчив гімназію, а потім — міс­цевий університет. Безпосереднім вчителем Канта був послідовній. X. Вольфа та І. Ньютона, викладач Кенігсберзького університету, де після закінчення гімназії навчався І. Кант, М. Кнутцен. Саме він ознайомив допитливого студента з основами природничо-наукового знання, виховав шанобливе ставлення до розуму та на­уки, сформував потребу та здатність філософського мислення.

Після закінчення філософського факультету І. Кант дев'ять років працював домашнім вчителем, згодом - магістром, приват-доцентом Кенігсберзького університету. У 1770 році — в рік народження великого Г. Гегеля — І. Кант отримує посаду про­фесора. У 46-літньому віці Кант отримав кафедру логіки і мета­фізики, пізніше — посаду декана факультету. Двічі філософ оби­рався на посаду ректора університету.

У житті І. Канта був ще один, досить показовий для представ­ників світової філософської еліти період — майбутній філософ майже шість років працював помічником бібліотекаря Королів­ської палацової бібліотеки. Це дало І. Канту можливість доторк­нутися до першоджерел світової мудрості, взяти з інтелектуаль­ної скарбниці і те, що згодом повернулося до неї у прирощеному вигляді — як науково-філософська спадщина І. Канта. Розповідають, що пізніше І. Кант майже нічого не читав і навіть свої опубліковані праці він прочитував не до кінця! «Бібліотечного періоду» вистачило філософу на все життя як для викладання, так і для теоретичних досліджень.

І. Кант, до речі, викладав в університеті не тільки курс філо­софії» а й природне богослов'я, антропологію, фізичну геогра­фію, математику, фізику, логіку, метафізику та етику. Аудито­рія І. Канта завжди була переповнена. Лектор вражав філософ­ською та науковою ерудицією, знанням поезії та літератури, яскравими життєвими прикладами, шаржами, логікою переко­нання. Один із найвідоміших «знавців І. Канта» — Куно Фішер — стверджував, що своїми лекціями І. Кант міг довести слу­хачів до своєрідного екстазу, потрясіння та творчо пошукового злету. Після однієї з таких лекцій вражений слухач подарував філософу вірша, написаного з цього приводу. І. Кант зачитав його перед аудиторією, чим підніс і ще більше захопив творче поривання цього студента, яким, як виявилося, був... дев'ятна­дцятирічний Й. Гердер, «Я мав щастя, — писав згодом Й. Гердер, — знати одного філософа, що був моїм вчителем. У розквіті свого життя він володів радісною бадьорістю юнака, яка, як я думаю, супроводжувала його до глибокої старості. Його від­крите, створене для мислення чоло було сповнене незворушної ясності та радості; щедротна думками мова переповнювала його вуста; жарт, дотеп, гумор завжди знаходилися в його владі, і його лекція була найзахоплюючою бесідою. Так само, як досліджував він Лейбніца, Вольфа, Баумгартена, Крузіуса, Юма і стежив за законами природи Ньютона, Кеплера та фізиків, так само прий­мав він нещодавно опубліковані твори Руссо, його «Еміля» та «Елоїзу », як і будь-яке, що стало йому відомим, відкриття в при­роді, оцінював їх завжди і завжди повертався до не упереджено­го забобонами пізнання природи і до моральної гідності люди­ни. Історія людини, народів і природи, природничі науки та до­свід слугували йому джерелами оздоровлення викладання та розмови; він не залишався байдужим ні до чого, вартого знання; жодна інтрига, жодна секта, жодне упередження, жодне праг­нення авторитету не мали для нього жодної привабливості по­рівняно з розгортанням і поясненням істини. Він підтримував і приємно заохочував до самостійного мислення; деспотизм був чужим для його духу; людиною цією, ім'я якої я вимовляю з най величнішою вдячністю та благоговінням, є Іммануїл Кант; із задоволенням я вдивляюся в його образ, що стоїть переді мною" (Цит. за: Фишер Куно. История новой философии. Т. III. — С.- Пб., 1864. - С. 62- 63).

І. Кант навчав студентів філософствуванню, тобто вмінню міркувати. Передача кінцевих і готових результатів не була у нього головною складовою. Він проводив перед слухачами сам», дослідження, показував наукову операцію, на їхніх очах формував поняття, включаючи у такий спосіб у читання своєї лекції слухачів, і самим методом навчання вимагав від них уваги та зосередженості. Так само слід читати й праці І. Канта.

У 1786 році І. Канта було призначено ректором Кенігсберзького університету, а через два роки за підтримкою майже всіх чле­нів ради університету обрано на цю посаду.
І. Кант вів розмірений спосіб життя, дотримувався вивірено­го впродовж десятиріч розпорядку. Він ніколи і нікуди не по­спішав. Як свідчать, лише дві події за все життя змогли вивести І. Канта з рівноваги: читання твору Ж.- Ж. Руссо «Еміль, або Про виховання» та взяття Бастилії.

Хворобливий від народження, І. Кант ніколи не звертався до лікарів. Він покладався на самоорганізацію внутрішніх життє­вих сил організму, на розум та моральну волю, яку й пестував у собі як теоретично, так і практично. І. Кант шанував дружбу та друзів, обговорював з ними свої задуми щодо майбутніх філо­софських праць. Як і Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза та Г. Лейб­ніц, І. Кант не був одружений, оскільки вважав, що подружнє життя відволікає від систематичних занять філософією.

Перший період творчості (в літературі його називають «докритичним») І. Кант присвятив питанням природознавства та філософії природи. У працях «Все загальна природна історія та теорія неба» (1755 рік), «Нове висвітлення перших принципів метафізичного пізнання» (1763 рік), «Про хибні тонкощі чоти­рьох фігур силогізму» (1762 рік), «Марення духовидця, пояс­нені мареннями метафізики» філософ розмірковує над пробле­мами будови Всесвіту, співвідношенням розвитку та спокою в природі, класифікацією видів тваринного світу, походженням людських рас, питаннями логіки тощо. Як свідчать сучасні при­рододослідники, обґрунтовані І. Кантом положення та суджен­ня в цих галузях пізнання зберігають свою актуальність і сьо­годні. Особливо це стосується проблеми будови Всесвіту та роз­витку в природі.

Другий період творчості («критичний») позначений фунда­ментальністю головних праць І. Канта — «Критика чистого ро­зуму» (1781 рік), «Критика практичного розуму» (1788 рік), «Критика здатності судження» (1790 рік). Якщо в «докритичний» період І. Кант перебував під значним впливом філософії X. Вольфа, згодом — Дж. Локка і, нарешті, Д. Юма, то в «кри­тичній» фазі свого філософствування він постає як дійсний но­ватор думки, як вчений, що своїм генієм долає усталені канони, підноситься над філософськими протиріччями свого часу, закла­дає підвалини нового типу мислення та нової філософії. Голов­ним предметом філософських роздумів І. Канта став розум, точ­ніше — його можливості у пізнанні, а ще точніше — архітекто­ніка самого пізнавального процесу.

Ф. Бекон, як відомо, говорив про неможливість пізнання надприродних речей. Дж. Локк змістив розгляд проблеми в іншу площину: не може бути пізнання надчуттєвих речей. Дж. Берклі пішов у цьому питанні ще далі: немає пізнання зовнішніх речей взагалі, є лише пізнання наших відчуттів про них (причиною ж відчуттів, згідно з Дж. Берклі, є Бог). Д. Юм спробував подола­ти зазначений парадокс «скепсисом»: пізнання можливе лише за умови віри людини в той чи інший (матеріальний чи духовний) метафізичний первень. І. Кант розв'язав це питання інакше. Симпатизуючи Д. Юму й водночас відмежовуючись від його скеп­тицизму, він обґрунтував можливість пізнання завдяки існуван­ню додосвідних форм чуттєвості та розуму, проаналізував сис­тему функціонування пізнання, його категорійний каркас та ло­гіку. Можливості пізнання І. Кант поширював лише на «явища» й обмежував їх «речами -у -собі». Він спробував досягти компро­місу на теренах одвічної суперечки «магнатів» філософської думки і, найімовірніше, досяг цього компромісу, хоча сам, зно­ву ж таки, потрапив у нове коло філософських протиріч.

Таку саму компромісну позицію І. Кант займав і в соціально-філософській частині своєї творчості. Захоплюючись ідеями французького Просвітництва, особливо республіканством Ж.- Ж. Руссо, І. Кант водночас поділяв поміркованість та соці­альну зваженість монархізму X. Вольфа та Д. Юма; підкреслю­ючи авторитетну роль науки, філософ вважав за необхідне збе­регти (а де в чому й поглибити) вчення про Бога; поділяючи погляди просвітників щодо необхідності якнайшвидшого подо­лання наслідків феодалізму, І. Кант водночас органічно не приймав будь-якого насильницького свавілля народу (в тому числі революційного) щодо існуючої влади, встановленого порядку, способу життя в державі. Не лише революцію, а на віть роздуми про неї, про способи повалення верховної влади, І. Кант, як і його шотландський попередник Д. Юм, вважав негідними, руйнаційними, шкідливими для держави. На цій компромісній хвилі й народилися ті глибоко конструктивні ідеї, з якими І. Кант увійшов в історію соціальної філософії. Головні з них викладені в таких творах філософа, як «Метафізика зви­чаїв у двох частинах» (1797), «До вічного миру» (1795) та «Ідей загальної історії у всесвітньо-громадянському плані» (1784).

Насамперед 1. Канту необхідно було «розквитатися» з Просвітництвом. Цю акцію філософ здійснював за допомогою невеликої за обсягом, але глибокої за змістом статті «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?» Просвітництво І. Кант на­зивав добою «виходу людини зі стану свого неповноліття», тоб­то з такого стану, за якого індивід ще не виплекав у собі здат­ність самостійно (без керівництва та виливу з боку іншого) ко­ристуватися власним розумом. Просвітництво — це заклик до мужності користуватися власним розумом. Проте більшість людей, на думку І. Канта, цього заклику не почула. Лінощі та боязливість, одвічно злостива природа людини утримують од­них у стані «неповноліття», спонукають інших до опікунства над «неповнолітніми». Це стримує історичний прогрес, попирає священні права людини та людства. Право користуватися власним розумом наштовхується на низку обмежень. Просвітництво ці обмеження не тільки не зняло, а й поглибило, і, отже, свого го­ловного завдання не розв'язало. «Якщо поставити запитання, чи живемо ми тепер у просвітницький час, — писав І. Кант, — то відповідь буде: ні, але ми живемо в час Просвітництва» (Кант И. Ответ и а вопрос: что такое просвещение? / Сочинения: В 6-ти т. -- М., 1965.— Т. 6. — С. 33). Якщо це так, розмірковує далі філо­соф, то головною проблемою подальшого прогресу є проблема по­глиблення «індивідуальної свободи розуму», яка, в свою чергу, не повинна обмежувати іншу «індивідуальну свободу» в реалізації особистих можливостей. Функцію узгодження «індивідуальних свобод* перебирають на себе держава та уряд, які піклуються про загальний порядок. Люди повинні дослухатися до вимог держа­ви, дотримуватися їх у своїх вчинках та діяльності. «Розмірко­вуйте скільки завгодно і про що завгодно, лише підкоряйтеся, — повчав І.Кант, — слід коритися існуючій владі, хоч би яке похо­дження вона мала» (Там же. — С. 29).

Як вважає І. Нарський, І. Кант почав стримувати біг «баско­го коня» Просвітництва. Проте, як на нашу думку, не зашко­джуючи прогресу, а сприяючи йому. Революційність французь­кого Просвітництва І. Кант «перевів» у врівноважене річище соціального реформаторства, морального вдосконалення суспіль­ства. Саме цьому І. Кант і підпорядкував величну ідею загаль­ної історії у всесвітньо-громадянському плані (вічний мир і пра­вова держава) і свій славнозвісний моральний «категоричний імператив», який увійшов в інтелектуальну скарбницю людст­ва як «золоте правило моральності». Перебіг всесвітньої історії, писав І. Кант, свідчить, що здійснюється він «згідно з планом природи, спрямованим на досконале громадянське об'єднання людського роду» (Кант И. Идея всеобщей истории во всемир­но-гражданском плане / Сочинения: В 6-ти т. — Т. 6. — С. 21). На його думку, досягнення загального правового громадянсько­го суспільства є справою надзвичайно складною. Справі заважа­ють «одвічно зла природа» людини, виправити яку неможливо, та одвічний антагонізм людського прагнення до індивідуально­го волевиявлення та потреби спілкування з подібним до себе, тоб­то потреби жити в суспільстві. Проблему можна розв'язати лише звертанням до розуму, наданням йому можливостей (тобто сво­боди) дійти до дійсно людської організації суспільного життя. Розум, у свою чергу, також функціонує згідно із загальними за­конами природи. Саме тому він і вибудовує організацію, що від­повідає природі людини. «Таке суспільство, в якому максималь­на свобода під зовнішніми законами поєднується з неперебор­ним поневоленням, тобто дійсно справедливий громадянський устрій, має бути найвищим завданням природи для людського роду, оскільки лише через розв'язання та виконання цього зав­дання природа може досягти інших своїх цілей стосовно нашо­го роду» (Там же. — С. 13).

Розвиваючи соціальні погляди ПІ. Монтеск'є та Ж.-Ж. Рус­со, І. Кант створив гармонійне вчення про правову державу, яка Грунтується на приватній власності та підпорядкуванні всіх гро­мадян єдиним законам. Суспільне життя в такій державі має здійснюватися згідно з такими принципами: свобода кожного члена суспільства, рівність усіх підданих, самостійність кож­ного громадянина. Згідно з І. Кантом, правова держава грунту­ється на поєднанні волі осіб, що становлять народ. Кожен гро­мадянин має право голосу й повинен підкорятися лише тим за­конам, на впровадження яких він дав згоду. Державна влада повинна мати відповідну структуру: 1) законодавча влада;

2) виконавча влада; 3) судова влада. Найповніше цим вимогам відповідає республіканський устрій. Тут же І. Кант обґрунтовує ідею рівності всіх перед законом.
У громадянському суспільстві, підкреслював І. Кант, люди­на завжди постає як самоціль, і ніколи як засіб для здійснення будь-яких завдань. Рівність усіх громадян перед законом вима­гає їх особливого морального ставлення одне до одного, що ґрунтується на викристалізованому в горні історії законі «чис­того практичного розуму»: (вчиняй згідно з такою максимою, яка разом з тим самим може стати загальним законом ). «вчиняй так. щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі. і в особі будь кого іншого так. як до мсти, і ніколи не ставився до нього лише як до засобу». Зазначений закон І. Кант називає «категоричним імперативом». «Імперативом» тому, що цей закон дає людині змогу зробити вибір. Як підкреслював І. Кант, моральним буде вважатися те, що «розум» вибирає як «добро».

Не всі теоретики та практики сфери моральної регуляції су ­спільних відносин однаково зрозуміли, оцінили та прийняли «категоричний імператив» І. Канта. Деякі з них звинуватили філософа у збідненні етичної теорії, інші - у звуженні сфери функціонування моралі, треті - у спрощенні системи моральної регуляції тощо. Зазначені аргументи, між тим, до Кантової теорії моралі мають лише зовнішній, дотичний стосунок. І. Кант аж ніяк не мав на меті обмежувати сферу моральної регуляції шаблонами обов'язку. Він прагнув лише одного: забезпечити не­обхідний порядок і належну суспільні організацію за умов індивідуальної свободи та рівності всіх громадян перед законом. І. Кант добре розумів, що загальноприйнятих змістовно визна­чених правил поведінки, які б однозначно оцінювалися кожним громадянином як «моральні», бути не може. «Індивідуальна свобода» принципово не приймає жодного морального автори­тету. Жодного, крім свого власного! Саме тому філософ і зміщує «центр ваги» моральної регуляції у бік раціонального розумін­ня індивідом свого морального авторитету як такого, що реалі­зується «через іншого» — не менш авторитетного (адже «всі рівні перед законом» ), ніж свій власний.

«Формальний» моральний закон виявляється не таким уже й формальним: спираючись на розум, власне розуміння «добра» та «зла», кожен громадянин має дотримуватися законів, вико­нувати свої обов'язки в такій орієнтації на іншого, як на самого себе, тобто, що є тим самим, на себе моє на іншого. Якщо в чо­мусь і можна звинувачувати І. Канта, то лише в недовірі до чудового досвіду особистості. Головну ж домінанту моральної регу­ляції суспільних відносин за умов повної індивідуальної свобо­ди І. Кант відтворив блискуче. Нічого більш фундаментального у цій галузі соціально-філософського знання людство не досягло».

Еволюція загальної історії людства у всесвітньо-громадян­ському вимірі, згідно з І. Кантом, має привести до принципово нового світового порядку — до «вічного миру», що постає як ідеал суспільного життя, філософ не приймав війну, революцію, міжнаціональні та міждержавні конфлікти. На його думку, вій­на — це пряме й безпосереднє порушення оцінки людини як са­моцілі. «Ніякої війна бути не повинно», — підкреслював І. Кант. Досягнення ж вічного миру не є простою справою. До миру мож­на прийти лише через створення відповідних умов — через ор­ганізацію «федерації» всіх народів планети, які зберігають в її (федерації) лоні свою свободу та політичну незалежність. За­значена федерація, згідно з І. Кантом, не повинна бути «держа­вою народів». Вона має утворитися як «союз народів» на заса­дах міждержавних домовленостей, невтручання у внутрішні справи суверенних держав, розвитку торговельних та культур­них відносин тощо.

Узагальнюючи досвід міжнародного (і міждержавного) спіл­кування народів, грунтовно володіючи теорією питання, І. Кант формулює правила (статті домовленості), які є необхідними умо­вами досягнення вічного миру: жодна з мирних угод не може бути визнана мирною, якщо в ній неявно зберігаються підвалини для майбутньої війни; жодна з держав не повинна бути залеж­ною від іншої держави; постійні війська мають з часом зникну­ти; державні борги не слід використовувати як предмет зовніш­ньополітичних справ; жодна з держав не має права втручатися у внутрішні справи іншої держави тощо. Ці положення філософ називає попередніми.

Стосовно ж кінцевих (сутнісних) статей угоди держав про віч­ний мир судження І. Канта є такими: громадянський устрій кож­ної держави має бути республіканським; міжнародне право повинно ґрунтуватися на федералізмі вільних держав; право все­світнього громадянства має бути обмежене умовами загальної гостинності тощо. Далі філософ аналізує гарантії вічного миру, співвідношення моралі та політики, обґрунтовує моральні заса­ди політики, її дійсні завдання та принципи здійснення.

Дехто із сучасників І. Канта вважав ідею «вічного миру» Утопічною. Практика цю думку спростувала. Випереджаючи Час, І. Кант обґрунтував реалістичний ідеал співробітництва народів і держав, указав на засоби та шляхи його досягнення, чим, власне кажучи, задав людству гуманістичну парадигму майбутнього, визначив магістральний напрямок розвитку все­світньої історії, заклав морально-раціональні підвалини реформаційного процесу цивілізації. Як соціальний філософ, І. Кант є «зіркою першої величини». Він стоїть поряд з такими всесвітньо визнаними інтелектуальними велетнями, як Конфуцій та Платон. У нього черпають нові конструктивні ідеї мислителі наступних епох. У нашій соціально-філософській літературі «феномені. Канта» досліджували, на жаль, фрагментарно. Його дійсну велич як соціального філософа нам ще належить від крити.

Вчення І. Канта — як загально-філософське, так і соціальне - популяризували й захищали, критикували й заперечували, пояснювали й розвивали, іншими словами, воно зазнало на собі (й витримало!) суперечливий спектр ставлень з боку наступних теоретиків. До І. Канта приїжджали навчатися майбутні генії та епігони філософської мудрості. Під прикриттям авторитету І. Канта публікували оригінальні філософські праці. Від І. Канта розпочинають свій відлік нові філософські напрямки. Ще за життя його було визнано геніальним мислителем. Таким він і увійшов до історії філософії назавжди.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua