Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 4
КЕРУВАТИСЬ ВЛАСНИМ РОЗУМОМ

Григорій Сковорода
(1722-1794)
"Мир ловил меня, но не поймал"

Видатний український мандрівний філософ-гуманіст, просві­титель і поет Григорій Савич Сковорода народився в с. Чорнухи Лубенського полку (тепер Чорнухинського району) Полтавської області в сім'ї малоземельного селянина -козака. Він виростав, виховувався і мужнів серед мальовничої природи, працелюбно­го люду і глибокої народної культури, до якої з дитинства тяг­нувся як до єдиного джерела творчої наснаги, моралі і високої людяності. Батьки Григорія дотримувались народних традицій козацького роду і в такому ж стилі намагались виховувати ді­тей. Спочатку Григорій навчався у дяка, потім — у Чорнухинській церковнопарафіяльній школі. Він зарекомендував себе не лише здібним, але й надзвичайно допитливим учнем. Юнака при­ваблювали література, математика, природничі науки, логіка, риторика та поетика. Він тягнувся до знань і цілком закономірно виявився у складі студентів Києво-Могилянської академії.

Музика, риторика, філософія, природничі науки і математи­ка — ось головні пріоритети, яких дотримувався талановитий і жвавий студент єдиного вищого навчального закладу Наддніп­рянської України і разом з тим — одного з найбільш престижних на той час вищих закладів освіти Російської імперії. Він блискуче знав давньогрецьку і давньоримську філософію і літе­ратуру — Геракліта, Платона, Арістотеля, Епікура, Сенеку, во­лодів декількома європейськими мовами, поділяв вчення Коперніка про множинність світів, відстоював гуманістичні цінності. З часом Сковорода став помітною постаттю серед студентського загалу і аж ніяк не випадково виявився в числі обраних до при­дворного хору цариці Єлизавети Петрівни. У Петербурзі юнак знайомиться а художніми шедеврами столиці, науковими здо­бутками вчених Російської академії наук, поглиблено вивчає філософію, теологію, історію релігії й по завершенні навчання в академії приймає запрошення російського посла Вишневського супроводжувати його під час поїздки по Європі.

Три роки промайнули як один день. Сковорода знайомиться з європейською культурою, знову ж таки, вивчає філософію і богослов'я, пише свої перші віршовані і філософські твори. Повернувшись до України, Григорій Сковорода приймає запрошен­ня до викладацької посади Переяславської семінарії, де відразу проявив себе педагогом-новатором, вільнодумцем. Останнє в країні, що сповідувала абсолютизм, не лише не віталось, але й переслідувалось. Молодий педагог виявився на вулиці. Не ма­ючи ні домівки, ні сім'ї, ні близьких друзів, Сковорода деякий час працює домашнім вчителем, викладачем поетики в Харків­ському колегіумі. Він любить педагогічну працю, дітей, просвіт­ництво і науки і разом з тим не може змиритись з формальними порядками, які домінували в тогочасних закладах освіти. З часом Сковорода кидає викладацьку працю і обирає для себе шлях подорожнього.

Він стає мандрівним філософом, народним учителем і спів­цем. У сірій свитині, з мішком за плечима, з книжкою в руках — таким його бачили в Полтаві, Києві, під Москвою, в Харкові, на Курщині, Орловщині, у Воронежі, в Приазов'ї та інших місцях імперії. Таким він і ввійшов в історію.

Саме в цей період мандрівний мислитель створює свої основні філософські і поетичні твори — «Начальная дверь ко християнському добронравию» (1766), «Диалог о древнем мире» (1772), «Разговор дружеский о душевном мире» (1773), «Алфавит или букварь мира» (1775), «Брань архангела Михаила с сатаной» (1783)та ін.

Оригінальність філософії Г. Сковороди виявляється у його вченні про «дві натури» та «три світи».
«Перша натура» — це видимий світ, який є похідним (вто­ринним) від «невидимої натури», тобто від Бога. Бога Г. Сково­рода «розчинює» в природі — у всьому живому і неживому. Цей своєрідний пантеїзм дозволяє філософу з'єднати дві натури в єдине ціле і разом з тим визначити їх субординацію по відно­шенню одна до одної.

Мислитель поділяв усю дійсність на три світи — «макрокосм» (природний світ реальних, видимих речей і явищ; він є тінню невидимої натури — Бога); мікрокосм — внутрішній світ люди­ни; символічний світ — світ Біблії — посередник між макро- і мікрокосмом. Справжня людина, вважав Г. Сковорода, наро­джується тоді, коли осягає невидимість, коли стає духовною істотою, коли вона пов'язана із своїм внутрішнім світом, єством якого є Бог. За своєю сутністю людина, підкреслював філософ, є тотожною Богу, і пізнаючи своє єство, вона пізнає Бога. Слу­жіння Богові, любов до нього є одночасно служінням і любов'ю до людини.

Найважливішою з усіх наук Г. Сковорода вважав науку про людину та її щастя. Філософ був міцно зв'язаний з життям сво­го народу, відбивав у своїй творчості інтереси широких народ­них мас, виявляв глибокий і постійний інтерес до корінних со­ціальних проблем своєї епохи. Роздуми Г. Сковороди мають релігійно-філософський характер. Вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Філософ шанував людину праці й через всі свої твори проніс ідею праці як найвищої моральної чесноти людини. Справжнє щастя, під­креслював він, полягає не в багатстві або плотській насолоді, не в марній славі або честолюбстві, а в розумному задоволенні ма­теріальних і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, в гармонійному поєднанні того, що задовольняє внутрішні духовні вимоги людини, і того, що служить інтересам загалу.

Г. Сковорода обстоював ідеї соціальної рівності («нерівної рів­ності») як рівності людей за природою; виступав проти станової нерівності; критикував феодальні порядки; паразитизм, не­уцтво, брутальність та лицемірство тих, хто живе за рахунок праці інших.

Г. Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Г. Ско­ворода віддає перевагу Вічності, Богу. Він вважає, що розумін­ня віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідом­ленням їх мізерності. Людина не може існувати у світі поза єд­ністю віри і любові.

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». «Крізь любов та віру людина пізнає себе», — твердить Сковорода. «Пі­знай себе», як відомо, не вперше з'являється у філософії. Пріо­ритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Новим у Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання приро­ди людини у таких її виявах, як віра, надія і любов. Антипода­ми любові та віри у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, стра­ху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорукою здоров'я людини є її радість, кураж.

Таким чином, Сковорода намагається сконструювати життє­вий простір людини не тільки за допомогою раціонально визна­чених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсяк­денно має справу людина і що одночасно має для неї вирішаль­не значення.

На ґрунті об'єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія «щастя». Щастя міститься в нас са­мих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щас­тя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Усі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, вла­дою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роб­лять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його при­вид, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г. Ско­ворода своїм власним життям підтверджує, що заклик «Пізнай себе» — це не тільки вираження необхідності пізнання люд­ської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнан­ня. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішньо­го голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідли­ве для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задово­лення і душевний спокій. Усі заняття добрі лише тоді, коли ви­конуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г. Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є прос­тим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щас­тя Г. Сковорода проповідував простоту життя, бідність, але де не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність, вдоволен­ня, яке випливає із спілкування людини з природою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала — тліни- і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть Дух. До нього й зводив Сковорода сит­ність життя. Плоть не мас істинного значення для людини. За­лишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кри­цевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковороді; часто нази­ває серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доїси людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритім вважає Сковорода.

За життя мислителя жодна з його праць не була надрукова­на. Твори Г. Сковороди передавались усно, розповсюджувались у рукописах. їх читали, ними захоплювались, вони обговорюва­лись у інтелігентських колах і в селянських родинах. Творчість Г. Сковороди мала значний вплив на формування цілої плеяді українських і російських мислителів, серед яких були І. Кот­ляревський і Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський і О. Потебня, Л. Толстой і М. Горький, Є. Гребінка та ін. Захоп­лювався Сковородою й Т. Г. Шевченко. Пригадуючи дитячі роки, у вірші «Козачковському О. А.» він, зокрема, писав:


«...і зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду...»

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua