Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 4
КЕРУВАТИСЬ ВЛАСНИМ РОЗУМОМ

Жан-Жак Руссо
(1712-1778)
«..Ли загинули, якщо здатні забути, що плоди земні належать всім, а земля — ні кому»

Не менш цікавою і впливовою постаттю періоду «вільнодум­ства» був співвітчизник Вольтера, філософ і письменник, син ремісника, гугенотські предки якого емігрували з Франції до Швейцарії, Жан-Жак Руссо.

Майбутній філософ-романтик народився в Женеві в сім'ї бід­няка, який поєднував у собі дві, здавалося б, не сумісні про­фесії — годинникового майстра і вчителя танців. Його мати по­мерла, коли він був ще дитиною. Батько (а ще більше — рідна тітка) дали Жан-Жаку ортодоксально кальвіністське вихован­ня. У дванадцять років юнак залишив школу й пішов на «на­вчання ремеслам». Тодішнє ремісниче навчання було нестерп­ним. Юнак тікає з майстерні й, не маючи засобів до існування, звертається до церкви. Декілька років Руссо був правовірним католиком; бродяжив; служив у прислугах знатних дам, які виявляли до нього більш ніж дружню схильність. До речі, за сприянням однієї з них Руссо став секретарем французького посланника у Венеції. Але не спрацювався, повернувся до Па­рижа, де зустрівся з Терезою — прислужницею одного з паризь­ких готелів, прожив з нею до кінця свого життя. Розповідають, що Тереза була напрочуд некрасивою, навіть потворною, неосвіченою, неввічливою. Ніхто, навіть сам Руссо, не могли поясни­ти свою прив'язаність до цієї розбещеної жінки, з якою він мав п'ятеро дітей і яка наприкінці життя «стала п'яницею й бігала за конюхами». Знатні дами, з якими спілкувався Руссо, виму­шені були терпіти Терезу, поряд з якою філософ почував себе надто невпевнено.

Перший успіх Руссо отримав за негативну відповідь щодо ролі науки і мистецтва в прогресі людської історії. У трактаті на цю тему він стверджував, що наука, писемність, мистецтво є най­лютішими ворогами моралі, що вони є джерелом рабства, ство­рюють і відтворюють бідність. Щоб бути моральним, тобто лю­дяним, вважав Руссо, від всього потрібно відмовитись. Усе, що відрізняє «вчену» людину від «невченої», є зло, вважав філо­соф.

Здавалося б, така позиція повинна була викликати осуд, між тим, час був такий, що обґрунтування Руссо офіційним акаде­мічним колам сподобались; філософ отримав першу премію, високо підняв голову, продав годинник (зазначивши, що йому «більше не потрібно знати час») і розпочав здійснення способу життя за принципами, витлумаченими в трактаті.

Власне, означені ідеї були продумані і викладені Руссо рані­ше, в його філософському трактаті «Роздуми про моральність» (1754); людина за своїм походженням є доброю, суспільство ж робить її злою істотою; виною всьому слугує цивілізація, яку потрібно обмежувати, вважав Руссо. Вольтер подібне сприйня­ти не міг. Він відповів Руссо різко й саркастично. Аж ніяк не дивно, що симпатики наприкінці життя пересварились одне з одним.

І все ж, Руссо був гуманістом. Про гуманістичну спрямова­ність філософських пошуків Ж.-Ж. Руссо свідчать його думки, висловлені в одному з листів знаменитого художньо-філософського твору «Юлія, або Нова Елоїза». «Нехай люди займають положення згідно зі своєю гідністю, а союз сердець нехай буде за вибором, — ось такий він, дійсний суспільний порядок... Обо­в'язок кожної людини — протидіяти насильству, сприяти по­рядку».

Кожним своїм твором — «Міркування про походження та причини нерівності», «Про суспільний договір, або Принципи політичного права», «Еміль, або Про виховання» — філософ пе­реконує читача в обтяжливості та злочинній ролі насильства, ратує за гуманне ставлення до людини та народу, підносить цін­ність суспільної організації, в якій дістали б можливість вияви­тися всі людські свободи.

Головна проблема соціальної філософії Ж.-Ж. Руссо полягає у розкритті джерел та чинників суспільного насильства, обста­вин утрати людиною природно притаманної їй свободи, пошуку шляхів повернення свободи, організації на її засадах оптималь­ного порядку.

Філософ ґрунтовно описує «природний» етап життя людей, як рівних і вільних істот, здатних до самовдосконалення. Постій­не прагнення людей до поліпшення умов та засобів існування призвело до суперництва, відмежування індивідів один від од­ного за критеріями власності, до руйнації рівності та зароджен­ня рабства та злиденності. Неминучим наслідком обробітку землі, підкреслював Руссо, був її розподіл. У цьому, на його думку й укорінена головна причина майнової нерівності. Весь пе­ребіг подальшого економічного розвитку поглиблював її. Циві­лізація прогресувала одночасно із зростанням насильства та гноблення. «Залізо та хліб, — робить висновок мислитель, — ось що цивілізувало людей і загубило рід людський».

Майнова нерівність (ширше — приватна власність) зумовле­на внутрішньою природою людей, їхнім суперництвом, проти­лежністю інтересі», прихованим бажанням виграти за рахунок інших. Отже, виникнення нерівності є закономірним явищем суспільного життя. Запобігти цьому неможливо. Водночас, мір­кував далі філософ, природний розум підказує людині опти­мальні форми співіснування «в нерівності», засоби подолання останньої в організованому, впорядкованому суспільстві.

Ж.-Ж. Руссо пропонує варіант законодавчої регуляції розмі­ру особистого багатства, зрівняння приватної власності. Як і Арістотель, Ж.-Ж. Руссо постає як прибічник «усереднення» власності, як пропагандист середньої (та дрібної) власності аж до того єдиного підґрунтя, з якого врешті-решт розпочинають свій автономний розвиток рівність та свобода.

Функцію регулювання розмірів власності, на думку Ж.-Ж. Рус­со, перебирає на себе держава. При цьому філософ бачив у дер­жаві не тільки інституцію «об'єднання знедолених для свого захисту», а й засіб панування багатих над бідними. Суспільство та закони, за його висловом, «наклали нові кайдани на слабкого й надали нові сили багатому, необоротно знищили природну сво­боду, назавжди встановили закон власності та нерівності, пере­творили підступну узурпацію на непорушне право й заради ко­ристі кількох честолюбців прирікли відтоді людський рід на працю, рабство та злидні». Перетворення держави на деспотію Ж.-Ж. Руссо називав третім, завершальним етапом розвитку нерівності.

Якими ж шляхами (та засобами) пропонує. Руссо порушити природний плин зростання суспільної нерівності, досягнення нової організації життя? Як уже зазначалося, перший з них — це законодавче регулювання розмірів приватної власності. Дру­гий — це шлях, пов'язаний з «перебудовою» держави «суспіль­ного договору». Третій, на думку філософа, полягає у вихованні громадян.

Суспільний договір, вважав Ж.-Ж. Руссо, має ґрунтуватися на трьох взаємопов'язаних принципах: 1) суверен — це народ; 2) суверенітет народу не підлягає відчуженню та поділу; 3) за­конодавча влада належить народу й лише йому. Ідея народного суверенітету, обґрунтована Ж.-Ж. Руссо, підносить автора в ста­тус найпрогресивніших і найвільнолюбніших мислителів того часу, виявляє в ньому глибокого демократа та гуманіста.

Ідеалом державного устрою для Ж.-Ж. Руссо була республі­ка. Уряд у ній виконує лише виконавчі функції. Він зобов'яза­ний дотримуватися законів і охороняти свободи під контролем народу. Як суверен, народ має право відсторонити будь-якого й відхилити будь-що. Засобом здійснення цього є народні збори, колективна воля громадян. Держава, отже, повинна слугувати не упривілейованим станам, а цілому суспільству. «Народ, під­порядкований законам», вважав мислитель, є водночас і «авто­ром цих законів». «Суверенітет народу» є гарантом «держави розуму», суспільної рівності та свободи.

Для підготовки громадян до життя в «державі розуму», за­значав Ж.-Ж. Руссо, потрібна розгалужена система виховання, побудована на засадах «наслідування природі», врахування ві­кових особливостей дитини, на продуктивній праці та вияві са­модіяльних можливостей, фізичному, моральному та інтелек­туальному розвитку вихованців тощо.

Свою теорію виховання Руссо викладає в романі «Еміль» (1762 p.). Виховання, вважав філософ, повинне виходити не із зовнішніх (закладених цивілізацією), а виключно з внутріш­ніх потреб людини. До них відносяться, насамперед, почуття лю­бові і жалісливості, із яких виростає совість. «Есть в глубине души врожденное начало справедливости и добродетели, в силу которых вопреки нашим собственным правилам мы признаем свои поступки и поступки другого или хорошими, или дурны­ми. Именно это начало я называю совестью» (Избранные педа­гогические сочинения. Т. 1. -— М., 1981. — С. 344). Дітей потріб­но виховувати, вважав Руссо, лише виходячи з їх індивідуаль­них і вікових особливостей. Головне у вихованні — становлення чуттєвої культури особистості. Цей аспект проблеми виховання і людських взаємовідносин Руссо викладає в Романі «Юлія, або Нова Елоїза» (1761 p.). Роман приніс Руссо все загальне визнан­ня і звання почесного громадянина Женеви.

Педагогічна концепція Ж.-Ж. Рус­со — концепція вільного виховання — справила значний вплив як на теорію, так і на практику виховної роботи. Її відлуння помітне у педагогічних по­глядах І. Песталоцці, Л. Толстого, Г. Спенсера, Дж. Дьюї та інших видат­них мислителів.

Життєвий шлях Ж.-Ж. Руссо є над­звичайно суперечливим. Хронічний нестаток грошей для існування приму­шував філософа постійно працювати, а своєрідний характер прямолінійного вільнодумця — змінювати місце меш­кання, контактове середовище, став­лення до колег з «філософського кор­пусу» . Він підтримував тісні товарись­кі стосунки з «енциклопедистами», особливо з Д. Дідро, поважав Вольтера, спілкувався з Д. Юмом, критикував Ж. Д' Аламбера та інших просвітників, а згодом навіть вбачав у Д. Дідро та П. Гольбахові своїх найзлостивіших таємних переслідувачів.

"Філософське середовище" Франції у цей період, між тим, було надзвичайно представницьким і впливовим. Крім зазначе­них мислителів, тут жили й працювали такі відомі теоретики, як монах-бенедиктинець, скарбник монастиря Монтрей-Белле Леже Марі Дешан (1716-1774), абат і філософ Мореллі (дати народження та смерті не збереглися), вихователь онука Людовіка XV — герцога Пармського — Етьєн Бонно де Кондільяк (1715-1780), ціла плеяда видатних «енциклопедистів» та «ма­теріалістів».

Л. Детан, зокрема, обґрунтовував ідею «ідеального устрою моральності» як системи соціальної рівності та все загального добробуту; Мореллі розробив проект досягнення «комуністич­ного суспільства» на засадах скасування приватної власності та все загальної праці громадян; Е. Кондільяк висловив припущен­ня про існуючий тісний взаємозв'язок «характеру народу» з можливими соціальними реформами, темпами впровадження їх у соціальну практику. Загально-філософське обґрунтування Просвітництву забезпечити французькі філософи-матеріалісти Ламетрі, Дідро, Гольбах. Вважається, що саме їхні теоретичні росвіти підготували текст «Декларації прав люди­ни і громадянина», забезпечили ідеологію Великої Французь­кої революції 1789-1794 років.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua