Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 4
КЕРУВАТИСЬ ВЛАСНИМ РОЗУМОМ

Готфрід Вільгельм Лейбніц
(1646-1716)
«Світ можливий, якщо він не су­перечить законам логіки»

Великий філософ, якого Б. Рассел охарактеризував словами: «він був одним із найвидатніших умів всіх часів, але людиною він був неприємною», народився за два роки до закінчення Три­дцятилітньої війни в Лейпцигу (Німеччина) у високоінтелектуальній родині професора моральної філософії Лейпцигського уні­верситету. Зрозуміло, освіта, наука і філософія стали саме тими галузями пізнавальної діяльності, до яких Лейбніц долучився з дитинства й проніс їх через все своє життя. Протестантські мо­тиви, що домінували в оточенні допитливого хлопця, схилили його симпатії в бік філософії Лютера, пізніше — до релігійної філософії Августина.

Рано втративши батьків, хлопчик «замкнувся в собі» й лево­ву частку часу віддавав навчанню та наукам. У десятирічному віці він досконало оволодів всією «латинською премудрістю», за що від родичів отримав право користуватись батьківською бібліотекою. Він поринув у світ античної філософії і поезії, фізики і, особливо, логіки, яка полонила його чіткістю, ясністю і порядком. У п'ятнадцять років, уже будучи студентом універ­ситету, Лейбніц захоплюється філософією, юриспруденцією, математикою.

Навчання в Лейпцигському університеті дало здібному юна­кові глибокі пізнання. Блискучий захист докторської дисерта­ції «Про заплутані судові випадки» відкривав двері найбільш престижних університетів Німеччини. Однак від запропонова­ної посади професора він відмовився й пішов на службу до єпис­копа Майнцського, де предметно зайнявся політикою, філосо­фією, наукою. Паризький період життя Лейбніца подарував Йому знайомство з Мальбраншем, Арно Янсенистом та філосо­фією Спінози.

Саме в цей час Лейбніц написав роботу щодо співвідношення малих і великих величин, яка була опублікована в 1684 р. Філо­соф не знав, що ця ж проблема була ґрунтовно описана Ньюто­ном, і хоча робота останнього була опублікована на три роки піз­ніше, між вченими зав'язалась гостра, ганебна для обох сторін суперечка щодо пріоритетів.

Філософське вчення Лейбніца є спробою примирити науку і релігію, виправдання існуючих порядків «волею Бога», божест­венного походження причин усього сущого. Найголовнішими творами Лейбніца є: «Нова система природи і мінімумів», «Нові досліди про людський розум», «Теодіцея» та «Монадологія».

Центром філософії Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції. Лейбніц наголошує, що субстанцій- монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності й ма­ють духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскіль­ки матерія — пасивна, не здатна до саморуху та активної діяль­ності. Монади вічні, вони не виникають і не зникають природ­ним шляхом, а є породженням безперервних «випромінювань божества».

За думкою філософа, монади є індивідуальними і неповтор­ними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кож­ну монаду в «живе дзеркало Всесвіту». Усі монади об'єднані Всемудрим Творцем. Кожна монада є певним «світом у собі» і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монадами — це гармонія. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою са­мобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед установле­ній гармонії, органічно поєднана з універсумом, має своє місце в ньому.

Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої доско­налості, запрограмованої Богом: 1) найнижчі, що характеризу­ються «перцепцією», тобто пасивною здатністю до сприйняття; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення; 3) монади-духи, які характеризуються найвищим ступенем розвитку, мають свідомість, «аперцепцію», здатність до міркування та рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяльності, прагне удосконалення і містить у собі своє минуле, сучасне і майбутнє.

Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому вони недоступні для чуттєвого сприйняття, а осягаються лише розумом. Тіла ж, речі, які ми сприймаємо за допомогою чуттєвого досвіду, це поєднання монад з матерією, що відрізня­ються залежно від того, з якими монадами поєднується мате­рія. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції. Живі тіла містять монади-душі. Людина — це поєднання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, аперцепціям, рефлексії. Поєднання монад з мате­рією не є випадковим, це результат передбаченої Богом Гармонії. Лейбніц першим у філософії Нового часу робить спробу подола­ти механіцизм, застосувати принцип універсальності розвитку та саморозвитку, діяльності та внутрішньої активності, універ­сального взаємозв'язку, поєднати неживу і живу природу, ті­лесне і духовне, минуле і майбутнє.

У гносеології та методології пізнання Лейбніц намагається подолати прірву між емпіризмом та раціоналізмом, діалектич­но поєднавши надбання цих двох протилежних методологій. Він наголошує, що не лише раціональне знання базується на логіч­них доведеннях, а й досвідне, емпіричне знання неможливе без застосування принципів розуму. На підставі цього Лейбніц до­повнює відому формулу емпіризму: «немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях» словами «окрім самого інтелекту», тобто вроджених здатностей до мислення, утворення змістовних понять та ідей. Наше мислення, розум має свій власний зміст, вічні і необхідні істини, які не завжди усвідомлюються нами, проте саме на них ґрунтується вся наша діяльність як розумних істот. Щоб їх усвідомити, необхідна спеціально спрямована ува­га, додаткове інтелектуальне зусилля. Вони стають фактом сві­домості лише в акті рефлексії. Проте без них неможливе будь-яке мислення і пізнання.

Принципи розуму в досвідному пізнанні діють несвідомо, але цей досвід відіграє важливу роль у пізнанні як такому, він є ви­хідним пунктом будь-якого пізнання, проте дає знання лише про одиничні явища та події, дає нам істини факту. Лейбніц розріз­няє істини факту та істини розуму. Істини факту є результатом чуттєвого досвіду, вони справедливі лише для деяких монад. Істини ж розуму мають інтуїтивно-дедуктивний характер, не­залежні від обставин чуттєвого життя і розкривають необхідне і суттєве, вони справедливі щодо всіх монад. Поєднуються ж емпірично-чуттєве та раціонально-інтуїтивне пізнання, істини факту та істини розуму в органічну цілісність, на думку Лейбні­ца, тією ж наперед заданою Богом Гармонією.

У цих міркуваннях Г. Лейбніца про єдність емпіричного та раціонального у пізнанні, істини факту та істини розуму ми впер­ше зустрічаємо спробу усвідомити залежність і обумовленість пізнавальної діяльності суспільно-історичною діяльністю, прак­тикою і культурою. Проте відповідних понять та категоріаль­ного апарату для цього філософія XVII ст. ще не виробила, тому Лейбніц змушений звертатися до Бога та його наперед заданої Гармонії.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua