Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 4
КЕРУВАТИСЬ ВЛАСНИМ РОЗУМОМ

Бенедикт Спіноза
(1632-1677)
«Субстанція є своєю власною при чиною (causa sui)»


О. Герцен назвав Б. Спінозу «дійсним і всебічним батьком нової філософії», Л. Фейербах — «Мойсеєм сучасних вільнодум­ців та матеріалістів», К. Маркс — посередником і головним дже­релом гегелівської системи, К. Фішер — «філософом — самітником завтрашнього дня*. Ці вислови, а перелік відгуків про Б. Спінозу та його вчення можна було б продовжити, свідчать про велич філософа, його авторитет у науково-філософському світі, соціальне та світоглядне значення його концепції не лише в розрізі історичного часу його життя, але й у наші дні.

Спіноза народився у середній за достатком єврейській сім'ї в Амстердамі. Тут він здобув освіту, вивчав Біблію та Талмуд (згодом — Каббалу). Рано висловив незадоволення релігійним вченням, спрямував свій допитливий розум на філософію, ви вчення латини, осягнення філософських праць.

Доля підготувала Б. Спінозі неабиякі випробування. Нещас­ливе кохання, бідність, розрив із синагогою, підкуп, залякуван­ня (аж до замаху на вбивство), прокляття («велике відлучення») та вигнання — ось головні віхи того періоду його життя, що пе­редував самітництву, в тиші якого Б. Спіноза відточував оптичні лінзи, писав знамениті філософські твори. (Бідний єврей, за своїми відносинами та волею батьків прикутий до синагоги, між тим як природа випестувала його мислителем, — писав про Б. Спінозу Куно Фішер. — Зовнішня доля призначає його в раввіни, внутрідіня закликає його до філософії, і Б. Спіноза нава­жується прийняти свою внутрішню долю. Він розриває свої сто­сунки (з релігією) й перебирає на себе зобов'язання — дійсно провести те протиріччя, яке дух філософії покладає як обов'я­зок на кожного із своїх вихованців)(Фишер К. Бенедикт Спиноза//История новой философии. — С.-Пб., 1862. — T.l. — С. 202).

Найбільшими авторитетами — сучасниками були для Б. Спінози у філософії Р. Декарт та Т. Гоббс. Від першого Б. Спіноза пе­рейняв симпатії до раціоналістичного методу, від другого — ідеї службово-функціонального призначення релігії та суспільного договору. Проте вважати філософа послідовником Р. Декарта, як і учнем Т. Гоббса, не слід. Б. Спіноза вийшов за межі філо­софських побудов цих мислителів, створив власне вчення, що ґрунтується більшою мірою на запереченні, ніж на продовженні концептуальних засад своїх знаменитих попередників.

У кабінетній тиші, у самотності Б. Спіноза написав «Основи філософії Декарта», «Богословсько-політичний трактат», «Ети­ку», «Трактат про вдосконалення розуму», «Політичний трак­тат», «Короткий трактат про Бога, людину та її щастя». За жит­тя філософа були опубліковані лише перші дві його праці. «Ети­ка» побачила світу у рік смерті автора. Інші праці видавали друзі філософа.

Виходячи з Р. Декарта й водночас заперечуючи його дуалізм, Б. Спіноза доходить висновку про тотожність Бога та природи, Дарує філософській громадськості славнозвісний принцип: causa sui — «природа Бог» є «причиною самої себе». «Треба визнати, писав з цього приводу Ф. Енгельс, — величезною заслугою тодіш­ньої філософії... що вона, починаючи від Б. Спінози й закінчу­ючи великими французькими матеріалістами, наполегливо на­магалася пояснити світ з нього самого, залишивши детальне ви­правдання цього природознавству майбутнього».

«Природа — Бог», згідно з Б. Спінозою, є субстанція, яка має Два атрибути (істотні, суттєві властивості) — протяжність та мислення. Окремі речі, що можуть бути осягнуті розумом (пі­знанням), філософ називає «модусами» — виявами субстанції. Загалом субстанція завжди залишається незмінною, існує поза часом, хоча окремі речі (модуси) завжди підлягають усіляким змінам та перетворенням. Субстанція разом зі своїми атрибута­ми і нескінченними модусами постає як « природа, що народжує» (natura naturans), а світ модусів, як їх одиничних виявів, — як природа, що народила (natura naturata).

Усе, що відбувається в природі, вважав Спіноза, є необхід ним. Свобода ж є «усвідомленою необхідністю».
Природа, на думку Б. Спінози, пізнається розумом, найви­щим злетом якого є інтуїція. Філософ підкреслює цінність істин­ного пізнання як пізнання розумно-інтуїтивного (без допомоги чуттів), яке вибудовує порядок та зв'язок ідей відповідно до по­рядку та зв'язку речей.

На цих самих засадах Б. Спіноза вибудовує своє етичне вчення. Характерно, що конструює його він за аналогією з методом геометричних доведень Евкліда, праці якого Б. Спіноза не тіль­ки досконально знав, а й поважав: «аксіоми — теореми — доведення — висновки». Як вважають дослідники, «геометричний метод» був залучений філософом для остаточного відмежуван­ня від релігійної схоластики, для ясності викладу висновків, зведення етичного (й соціального) знання у статус науки.

Етична теорія Б. Спінози ґрунтується на розумінні вічної та безконечної природи (субстанції), а також її «модусів», якими є всі речі матеріального світу та всі душі. Душа та тіло людини є виявом однієї сутності. Відмінність між ними виникає тоді, коли цю сутність розглядаємо або з боку протяжності, або з боку мислення. Умовою побудови етики, вважав Б. Спіноза, є пізнан­ня тілесних проявів. Людина, підкреслював філософ, діє не зав дяки божественним наказам чи під тиском абстрактних вимог «добра» та прагнень уникнення «зла», а виключно керуючись внутрішнім прагненням до самозбереження, власної вигоди. Досягненню цього заважають різноманітні афекти. Потрапляючи під їхній вплив, людина втрачає волю й перетворюється на раба. Моральність Б. Спіноза розглядав як результат, наслідок пере­моги розуму над афектами, як свободу.

Свобода — центральне поняття соціально-етичної концепції Б.Спінози. Свободу філософ тлумачив як панування розуму над почуттями, пізнання над таїнством буття, аскези мудрих над розмаїттям життєвих негараздів. Б. Спіноза «виводить» свобо­ду з пізнання необхідності, узгодженості розуму (свідомості) з необхідністю. «Практика» свободи його фактично не цікавить. Стосовно цього Б. Спіноза дотримується позицій стоїцизму. Ідеалом свободи для нього є вивільнений від життєвої марноти, побутово-практичних протиріч, судових спорів, конфліктів, по­міркований муж, головним змістом життя якого є «інтелекту­альна любов до Бога», тобто глибока пристрасть до пізнання природи всього сущого. Згідно з дим ідеалом Б. Спіноза вибудо­вував і власне життя. Як писав Л. Фейєрбах, філософ «вів суво­рий і поміркований спосіб життя, оскільки він був слабкого, хво­робливого складу, вже більш ніж двадцять років страждав на сухоти, так само і за власною внутрішньою спонукою, оскільки він за природою своєю тверезо ставився до життя, задовольняв себе малим, опанував свої пристрасті, ніколи не піддавався над­мірному розпачу чи занадто веселому збудженню» (Фейербах Л. История философии // Собр.соч. в 3-х томах. — Т. 1. М., 1967. - С. 343).

Державобудівничі погляди Б. Спінози багато в чому нагаду­ють Т. Гоббса й водночас виходять за межі його соціально-полі­тичної концепції. Тотожність та відмінність поглядів двох видатних мислителів на проблему державного устрою та органі­зацію державно-суспільного життя вдало схарактеризував Л. Фейєрбах: «Б. Спіноза, так само як і Т. Гоббс, — писав він в «Історії філософії», — віддає перевагу способу життя, впоряд­кованому в державі (status ciuilis), перед природним порядком (status naturalis), в якому люди знаходяться у ворожих відно­синах, кожний індивід має стільки прав, скільки має влади та сили для здійснення та вияву, межі його позитивної, природної сили є водночас межами його прав — визначення, яке у нього має також силу для впорядкованого життя держави. Відхиляю­чись від Т. Гоббса, який вважає необмежену монархію найкра­щою та найдоцільнішою формою держави, Б. Спіноза у своєму «Богословсько-політичному трактаті»... визначає, навпаки, де­мократію як найбільш природну форму, яка більш, ніж будь-яка інша, наближається до свободи, яку природа надає кожно­му, вважає відповідно демократію такою формою правління, яка відповідає меті держави, тобто свободі. У демократії, говорить він там, можна побоюватися безглуздя значно менше, ніж у будь-якій іншій формі держави. Таємниця монархії, говорить він У передмові, прихована в тому, щоб обдурювати людей і за допо­могою релігії утримувати їх у страху, щоб вони боролися за своє рабство мов за своє спасіння й вважали не ганьбою, а радше честю проливати свою кров заради пихи однієї людини. Мир, який панує в монархіях... і який нам так сильно вихваляють, є лише миром рабства. Між батьками та дітьми відбуваються більш запеклі сварки, ніж між володарями та рабами. Природа миру не у відсутності війни, а у злагоді душі. Монарх же більше боїться громадян, ніж ворогів. Je suis bon republican [Я добрий республіканець], сказав якось Б. Спіноза» (Там же. — С. 348).

Обстоювання переваг демократії перед монархією робить честь філософу як більш реалістичному мислителю, ніж його монархічно налаштованим попередникам. Змістовний же ви­клад «засад демократії» Б. Спінозою фактично повертає його до лав прибічників «організованого суспільства»: сувереном у дер­жаві завжди залишається народ, проте володарювати в ньому практично повинні високоосвічені особи. «Простому народові, — писав Б. Спіноза, — чужими є істина та властивість розмірковувати»(Спиноза Б. Избранные произведения: В 2-х т. — С. 338).

Демократія повинна впорядкувати релігійне життя, забезпе­чити недоторканність приватної власності, гарантії комерцій­ної діяльності, сприяти поширенню освіти, розвиткові науки. Головною метою «демократичної держави», згідно з Б. Спінозою. є забезпечення свободи, створення умов, які б звільнили людей від страху за власну безпеку. Будь-які зміни у державі повинні здійснюватися не революційним, а зважено-реформаційним шляхом при збереженні більш-менш стійкого рівня соціальної злагоди.

Революції Б. Спіноза називав не інакше, як «бунтами афектів». Він закликав людей до поміркованості та толерантності, апелюючи при цьому не до страху, як це робив Т. Гоббс, а до муд­рості. «Якщо у Т. Гоббса свобода кожного підданого обмежена зазіханнями інших, у кінцевому розумінні — монарха або дик­татора, — писав у зв'язку з цим І. Нарський, — то у Б. Спінози межі свободи визначаються лише рівнем розвитку знань, яких завжди вистачить на всіх... Т. Гоббс покладався на залякування, а Б. Спіноза — на мудрість» (Нарский И. С. Западноевропейская философия XVII века. — М., 1974. — С. 266).

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua