Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 4
КЕРУВАТИСЬ ВЛАСНИМ РОЗУМОМ

Рене Декарт
(1596-1650)
«Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже, я існую»)

Латинізоване ім'я Рене Декарта Картезій (Renatus Cartesius) — дало назву не тільки вченню цього геніального мисли­теля, а й цілому напрямку у філософії та природознавстві XVII- XVIII сторіч — «картезіанство». Значення Декарта важко пере­оцінити. Він був першим мислителем Нового часу, писав про Декарта Бертран Рассел, який спробував створити нове філософ­ське знання. «Від його робіт, — продовжував Рассел, — віє сві­жістю, яку після Платона не можна знайти у жодного із його знаменитих попередників» (Рассел Б. История Западной философии. — М., 1993. — С. 75).

Майбутній Великий філософ, математик і вчений народився в сім'ї французького дворянина, навчався і виховувався в засно­ваному орденом ієзуїтів досить відомому на той час навчально­му закладі — «Колеж Руайяль» в невеличкому мальовничому французькому містечку Ля Флеш. Невисокий на зріст, худор­лявої статури, хворобливий хлопчик, між тим, вирізнявся серед товаришів дивовижною допитливістю, вдумливістю, фа­натичною впертістю у навчанні. У колежі панувала сувора дисципліна, підтримувався жорсткий розпорядок дня. Спали учні у загальних спальнях. За сигналом, який подавався в один і той же час незважаючи на пору року і був обов'язковим для всіх, вони рано піднімались, гуртом йшли на молитву, на сніда­нок, на навчання, на обід, на прогулянки тощо: спільність мис­лення майбутніх «сержантів духу» виховувалась муштрою, єди­ними вимогами і однаковим ставленням до всяк і кожного.

Хворобливому Рене, між тим, було зроблено виключення. Він мав можливість жити за власним розпорядком. Вільний час спо­нукав до роздумів, вільний розпорядок — до вибору авторів і їх праць, які юнак почав освоювати. Майбутній філософ вивчав латину, давно грецьку мову, праці знаменитих античних і серед­ньовічних мислителів, розмірковував над ними, щоправда, дещо в іншому ключі, ніж це здійснювалось на уроках під керів­ництвом офіційних наставників. Останнє привело до того, що під кінець терміну навчання хлопець «випав із загального схо­ластичного мислення», в дусі якого зростали вихованці коледжу, відкинув нікчемну книжкову науку й утвердився у думці про те, що єдиним природним знаряддям розуму (і пізнання) є сум­нів. Цей висновок, сформований на противагу схоластичній фі­лософії, супроводжував Великого мислителя все його життя.

У період Тридцятирічної війни Декарт служив у війську, піз­ніше - подорожував шляхами Європи, які привели його до Гол­ландії, де він прожив понад двадцять років, на самоті відшліфу­вав і подарував світові головні ідеї своєї оригінальної філософ­ської системи.

Як засвідчує історія, Декарт ніколи не був одруженим, але мав дочку, яка померла у п'ятирічному віці. Він гарно одягав­ся. Завжди носив меч. Працював по декілька годин в день, не переобтяжуючи себе надмірним читанням і дискусіями. Однак це не завадило філософу і вченому підготувати ряд оригіналь­них праць, найважливішими серед яких стали такі книги, як «Міркування про метод», «Метафізичні роздумування», «Нача­ла філософії», «Трактат про світло», «Правила для керівництва розумом» та ін.

В історії науки Декарт відомий як засновник аналітичної гео­метрії, автор введення в математику змінної величини, завдяки якій, за словами Ф.Енгельса, в цю, здавалося б, статичну нау­ку, ввійшли рух і діалектика.

В історії філософії Декарт відомий як творець дедуктивного методу, фундатор раціоналізму в теорії пізнання, автор знаме­нитої тези «Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже, я існую» ). Широке визнання отримали вчення Р. Декарта про вроджені ідеї, його роздуми про сутність Бога, фізику тілесної субстанції, ме­ханіку тваринного світу, метафізику духовної субстанції, при­страсті, а також про рух небесних світил.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у ві­домих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті по­ложення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітич­ного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає «дотримуватись пев­ного порядку мислення», який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спи­рається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналіс­тичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте прави­ло орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного перелі­ку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктив­ним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необ­хідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є само­очевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт квалі­фікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зок­рема, геометрії.

філософ упевнений, що людина від народження має певні (вроджені) ідеї, які й становлять фундамент пізнання. їх потріб­но уточнити і за допомогою раціоналістично-дедуктивного ме­тоду вивести на їх основі всю систему знання. Провідними серед вроджених ідей, за Декартом, є ідея Бога, математичні аксіоми, Деякі моральні цінності. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Соціально-філософські погляди Р. Декарта вивчені менше. Відкриття Р. Декарта як соціального філософа все ще не відбулося.
А це, як відомо, ставить перешкоди на шляху осмислення істо­ричної генези соціально-філософської думки в «післядекартовий» період, сприйняття концепцій таких видатних мислите­лів, як Дж. Локк та Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо та І. Кант.

Праці Р. Декарта «Міркування про метод» та «Засади філо­софії» викликали незадоволення протестантських богословів. Воно вилилося в переслідування, гоніння філософа. Саме тому, прийнявши запрошення шведської королеви Крістіни, Р. Де­карт переїхав до Стокгольма, де й номер від простуди лютої зими 1650 року.

То ж які філософські ідеї виношував Р. Декарт і чи мають вони сенс у загальній логіці еволюції філософського знання? Зупинемось на цьому більш детально.
Перша й головна серед них — ідея соціального значення розуму, наукових знань як провідних чинників суспільної організації. До Декарта цю ідею виношував Ф. Бекон. Останнє аж ніяк не принижує заслуг французького філософа, а навпаки — свідчить, що його міркування знаходилися в загальному контексті соці­альних пошуків доби. Якщо ж уважно придивитися до декартівського розуміння ролі «розуму» в системі суспільної орга­нізації, то стане ясно: воно більш глибоке та всебічне, ніж беконівське. Р. Декарт, підносить роль розуму до статусу світ оглядового принципу, натомість Ф. Бекон лише описує його емпіричні вияви.

У полеміці зі своїми видатними сучасниками, серед яких особливо вирізняються Т. Гоббс, П. Гассенді та паризький теолог А. Арно, Декарт викристалізовує головний принцип своєї філо­софської системи — принцип сумніву, який, на його думку, од­нозначно вказує на існування духу як першого й головного перв­ня будь-якого філософствування. «Я мислю, отже, я існую», - підкреслював Р. Декарт, маючи на увазі, що «буття нашого духу» є найвищим принципом філософії, а відповідно й буття людини, яка займає середнє положення між світом «буття» та «небуття».

Людина, згідно з Р. Декартом, є істотою, здатною до самовдо­сконалення. Здавалося б, ця думка також є лише відлунням іта­лійського Відродження. Піко делла Мірандола, як відомо, наго­лошував на ній — мало не найпершим серед усіх гуманістів цієї героїчної доби. Проте Декарт «прочитував» зазначену ідею у новому відношенні: якщо людина належить одночасно і до сві­ту буття, і до світу небуття, то від її власної діяльності залежать саморух у той чи інший бік, звеличення або падіння, духовний тріумф володіння істиною або суто тваринне існування у світі тіней та примар. Тим самим філософ повертав людину до дій­сності, науки, розуму та діяльності як єдино реальних чинни­ків посилення могутності людини, її влади над природою.

Хоч би як пізніше ми тлумачили декартівське «cogito», але його думка про діяльне самоствердження людини (навіть за умо­ви існування Бога) не може не бути визнана геніальною. Як нам здається, саме вона відкривала широкий і надзвичайно глибо­кий пласт філософського осягнення діяльної сутності соціаль­ного, на півтора сторіччя випереджаючи знамените фіхтеанське «Я» та гегелівську «абсолютну ідею».

Не менш цікаві та ґрунтовні думки містить вчення Р. Декар­та про волю. Філософ переконливо доводить відповідність розу­му та волі за умови підпорядкування волі (що нерідко збочує з істинного шляху на манівці) розумові, який усвідомлює свої завдання та засади своїх розумних дій.

Свобода волі, згідно з Декартом, не заперечує й не виключає необхідності. Зовсім навпаки, вона постає як зумовлена обста­винами цієї необхідності. Свобода волі та необхідність, робить висновок Декарт, утворюють суперечливу єдність і співіснують як такі, що зумовлюють одна одну. «Щоб бути вільним, - пи­сав філософ, — мені не слід бути байдужим при виборі однієї з двох протилежностей. Радше навпаки: чим більше схильний я до однієї, — чи то тому, що я розумію, що в ній міститься доб­ро та істина, чи то Бог зумовлює саме такий злет моєї думки, — тим більше я її вибираю» (Цит. за: Асмус В.Ф. Декарт. — М., 1956. — С. 19). Декартове розуміння взаємозв'язку та взає­мозумовленості свободи волі та необхідності передувало знаме­нитій формулі Б.Спінози — «свобода є усвідомлена необхідність». Власне кажучи, воно й започаткувало філософську інте­рпретацію свободи через необхідність (і навпаки), що зберігає свої евристичні можливості до наших днів.

Філософські ідеї Р.Декарта розвивали його численні послі­довники — картезіанці, серед яких вирізняються постаті фран­цузького богослова та філософа А. Арно (1612-1694), філософа Ж. Роо (1620-1672), письменника та філософа Б. Фонтенеля (1657-1757), голландського філософа, фізіолога та педагога Г. Лe Руа (Леруа) (1598-1679). Згодом сформувалася своєрідна «школа Декарта». «Істинними картезіанцями» виявилися такі видатні мислителі, як А. Гелінкс та Н. Мальбранш (1638-1715).

Власне кажучи, від декартівських ідей відштовхувалися май­же всі наступні великі та визначні філософи. І хоча більшою мірою вони заперечували, спростовували, переосмислювали те чи інше положення декартівського вчення, вилив Р. Декарта на їхні роздуми виявився більш ніж помітним. Б. Спіноза, наприк­лад, зажив слави через подолання декартівського дуалізму, ма­теріальної та духовної субстанцій. Дж. Локк поглибив декартівське вчення про матерію через заперечення його абстрактно-гео­метричних характеристик останньої. Г. Лейбніц, спростовуючи вчення Р. Декарта про Бога як джерело вроджених ідей, пока­зав, що раціональні засади пізнання знаходять свої джерела в природі людини. Ж. Ламетрі спростував декартівське поло­ження про відмінність «людської» та «тваринної» природи. І. Кант заперечував декартівське обґрунтування буття Бога тощо.

Усе це аж ніяк не принижує Декарта, а навпаки — підкрес­лює його велич як філософа, від якого розпочинають свій відлік фундаментальні філософські ідеї та вчення нової доби — Про­світництва. Значення Декарта полягає в тому, що він зумів од­ночасно з Беконом переосмислити та ввести у контекст нових духовних орієнтацій надбання доби Відродження та Реформації. Власне кажучи, Декарт разом з Беконом постають як мислителі, що забезпечили епохальну спадкоємність (тяглість) соціально-філософських ідей. Саме в цьому ключі ми й розглядаємо зазна­чених мислителів в історії філософії.

Новий час підносить нових героїв. Постать Декарта на філо­софському горизонті XVIII сторіччя не була самотньою. Поряд із ним, хоча і в інших місцях Європи, обстоювали власні вчення французький філософ і математик П'єр Гассенді та англійський філософ і теоретик Томас Гоббс.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua