Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ З
ОБЛИЧЧЯМ ДО ЛЮДИНИ

Ніколо Макіавеллі
(1469-1527)
«Люди, скоріш, вибачать смерть батька, аніж втрату майна»

Н. Макіавеллі пройшов цікавий і драматичний життєвий шлях. Він народився й виховувався у збіднілій дворянській ро­дині, де панували порядок і повага до знань, моральних тради­цій і закону. Отримавши ґрунтовну освіту, майбутній філософ зайнявся практичною політичною діяльністю. Близько 14 ро­ків він обіймав посаду секретаря Ради десяти Італійської респуб­ліки, виконував відповідальні зовнішньополітичні доручення. Це був час республіканця — реформатора Савонароли, злодія й розпусника Папи Олександра VI Борджіа й тирана Медичі. Пер­ший спирався на поради Н. Макіавеллі у здійсненні соціальних реформ, другий засуджував його теоретичні пошуки як ворожі християнським догматам, третій відсторонив Н. Макіавеллі віл усіх посад і (після тортур і допитів як підозрюваного в змові) від­правив у вигнання.

Жорстокість долі не зламала патріотичний і реформатор­сько-пошуковий дух філософа. Н. Макіавеллі написав низку філософсько-політичних трактатів, найвідомішими серед яких
є «Нотатки про перші десять книг Тита Лівія» та «Князь». Пат­ріотичний пафос та обґрунтованість політичних порад Н. Макіавеллі не могли залишитися непоміченими. Медичі знову запро­сили філософа до державної служби. Час, здоров'я та теоретич­ний запал, на жаль, було втрачено. Н. Макіавеллі помер, не досягши «класично філософського» шестидесяти річного віку, залишивши наступним генераціям право на оцінку (та переоцін­ку) свого соціально-політичного вчення та державобудівничої концепції.

Як виявилося, оцінка спадщини Н. Макіавеллі була надзви­чайно суперечливою. Деякі теоретики вбачали в ньому апологе­та насильства й жорстокості в державних справах. Ж.-Ж. Руссо називав Н. Макіавеллі «актором політики». Марксистська «Історія філософії* (1957 рік) вбачала в його працях (особливо в «Князі») «цинічну апологію насильства, віроломства та дво­рушництва в політиці». Ми дотримуємося дещо іншої оцінки. І в теорії, і в політичній практиці Н. Макіавеллі був реалістом. Він прямо й чесно писав про те, до чого підводив теорію історич­ний досвід соціальних та політичних відносин і що, на його дум­ку, могло послужити інтеграції, зміцненню його вітчизни. Н. Макіавеллі щиро сказав про те, про що політики та філософи вважали за краще помовчувати, допускаючи його реалізацію на практиці. Саме тому, правильно відзначає А. Грамші, «великі політики розпочинають з проклять Н. Макіавеллі, з оголошен­ня себе антимакіавеллістами для того, щоб мати можливість свято слідувати його правилам, упроваджувати їх у життя» (Грамши А. Искусство и политика: В 2-х т. — М.,1991.— Т. 1. — С.276). Додамо до цих слів лише те, що таку позицію займають і деякі «теоретики філософського фронту». Сталіністи, наприк­лад, аж ніяк не погоджувалися зі своєю близькістю до «макіа­веллістів». Вони шельмували філософа, хоча, мабуть, добре ро­зуміли, що Н. Макіавеллі та «макіавеллізм» — це зовсім різні речі.

Долаючи тоталітаризм у теорії, ми повинні ще раз уважно про читати Н. Макіавеллі, зважити на історичний характер його політичних настанов, піднестися над тогочасними (й сьогоден­ними) соціальними обставинами й осягнути зміст тих положень, що революціонізували соціальну теорію, зумовили її поворот у нове світоглядове річище. Зупинимося на цьому детальніше.

Як освічена людина, Н. Макіавеллі добре знав праці своїх попередників — гуманістів, розумів конструктивний зміст обґрунтова­ної ними ідеї людини як самоцінної й такої, що самозабезпечує себе, істоти, центру великого Космосу та соціально-суспільного життя. Проте як політик і практик він розумів і інше: «почут­тя» та «краса», звеличенню яких у людині гуманісти присвяти­ли десятки й сотні фундаментальних праць, проблеми людини у соціальному контексті не розв'яжуть. У способі життя людей, у соціальних відносинах є щось таке, що виходить за межі «гу­маністичних вимірів» приблизно так, як виходило воно за межі «релігійної ідеї».

Узагальнюючи практичний досвід історії, Н. Макіавеллі зро­бив фундаментальне відкриття: життєдіяльність людей ґрунто­вана на індивідуальному матеріальному інтересі. Людина, пи­сав флорентійський філософ, радше забуде й пробачить вбивст­во батька, ніж вилучення майна! Ці слова стали крилатими, облетівши цілий світ, а у філософії Н. Макіавеллі були опорни­ми. Розвиваючи вчення про природний егоїзм людини, зумов­леність егоїзму матеріальним інтересом, а ширше — приватною власністю, Н. Макіавеллі завершив справу, розпочату антични­ми мислителями, зокрема Демокрітом, Платоном та Арістоте­лем. Філософ чітко показав, що матеріальний інтерес, тобто при­ватна власність, є рушійною силою суспільного життя людей, що саме в приватній власності лежить ключ розгадки таємниці соціальної інтеграції (чи дезінтеграції), що саме приватна влас­ність зумовлює спрямованість соціальних процесів, напруже­ність соціальних конфліктів, поведінку людей практично в усіх сферах їхнього суспільного життя.

Якщо це так, міркував Н. Макіавеллі, то виникає пара­доксальна ситуація: матеріальні інтереси (потреби, запити) лю­дей можуть не тільки не збігатися, а й суперечити один одному. Для уникнення конфліктів, очевидно, потрібні якісь «надіндивідуальні» сила та воля, які б утримували людей від конфрон­тації. Досвід показує, що релігія та мораль такими силами бути не можуть. Саме тому, робить висновок Н. Макіавеллі, й потріб­на держава як механізм регуляції інтересів і майнових (приват­новласницьких) суперечок. Служіння державі, зміцнення її по­зицій — мета і сенс людського життя. У цьому ж Н. Макіавеллі вбачав запоруку реалізації людського щастя. Філософ відкидає релігійне вчення про державу й обґрунтовує розуміння держав­ної влади як юридичної організації, яка ґрунтує свою діяльність на певних законах.

Звільнення вчення про державу від « теологічних нашарувань » (тобто від Бога) було другим фундаментальним філософським відкриттям Н. Макіавеллі. Воно поклало початок розгляду держави, за словами Н. Макіавеллі, «людськими очима», ана­лізу природних законів її (держави) розвитку, спираючись на досвід, розум, пізнання, а не на теологію.

Підкреслюючи роль Н. Макіавеллі як великого реформатора соціально-філософської теорії, хотілося б звернути увагу ще на одне його відкриття, яке чомусь у літературі не популяризують. Йдеться про розуміння філософом співвідношення двох реаль­ностей: «суспільства» (соціуму) та «держави». Філософська традиція від Античності до Відродження ці реальності ототож­нювала. Н. Макіавеллі першим показав, що це — різні речі, що суспільне життя є реальністю більш широкого масштабу, ніж держава, що держава е однією із складових суспільства, його ор­ганізаційним стрижнем, що вона виконує інші (притаманні лише їй) функції.

Зазначене відкриття дало поштовх для розвитку нової теоре­тичної дисципліни — політології, виходу останньої з предмет­ного кола соціальної філософії. Н. Макіавеллі часто характери­зують як політолога. І це правильно, хоча, звичайно, він — пос­тать більш широкого філософського пошуку.

Ми називаємо Н. Макіавеллі соціальним філософом, зали­шаючи за ним право бути батьком — фундатором політології. Як соціальний філософ, Н. Макіавеллі здійснив революцію в сус­пільствознавстві: розірвавши більш ніж 1500-річну традицію теологічних ілюзій, він повернув пізнання до реальності. Як політолог, Н. Макіавеллі був сином свого часу. Його політичні настанови мають конкретно-історичний характер і саме в цьо­му контексті підлягають теоретичному розглядові.

Як відомо, Італія доби Н. Макіавеллі переживала період роз­дробленості, суперництва окремих держав та провінцій, вторг­нення французьких, іспанських, німецьких завойовників, низ­ки народних повстань, безсилля та злодіянь духівництва, роз­бещеності дворянства. Для виходу із соціальних катаклізмів, а головне — для збереження свого статусу як самостійної держа­ви, вона потребувала інтеграції, об'єднання земель, мобілізації зусиль, нової внутрішньої та зовнішньої політики. Н. Макіавеллі добре розумів, що в цій ситуації є лише один засіб: зміцнення державності.

Понад те, опанувавши політичний досвід Франції та Іспанії, Н. Макіавеллі дійшов висновку, що ключовою проблемою засто­сування цього засобу є проблема сильного володаря. Зміцненню державності та посиленню ролі володаря Н. Макіавеллі й під­порядковує свою політичну концепцію. Його політична наука, зазначав Н. Грамші, є своєрідною філософією часу, який прагне до створення абсолютних національних монархій — політичної форми, що допускає й полегшує подальший розвиток буржуаз­них продуктивних сил.

Суспільно-громадське життя, стверджував Н. Макіавеллі, визначає «фортуна» — тобто об'єктивна закономірність. Люди­на (як розумна істота) може пізнавати її, використовувати (за­кон) з метою осягнення «блага». Історія рухається «від несвобо­ди до свободи», до більш глибокого блага людей. Водночас роз­виток історії, на думку Н. Макіавеллі, йде суперечливо. Адже його «дійові особи» — люди — переслідують не тільки загально-історичні, а й власні цілі. Для впорядкування різно-спрямованих прагнень потрібна сильна держава, а для керівництва — досвідчений і твердий у своїх рішеннях політик.

За переконанням філософа, духівництво (папство) не здатне до керівництва державою. Воно розбещене багатством, брехли­вістю, хабарництвом. Християнська ідея не чинення опору злу насильством також не може відігравати роль інтегративної ду­ховної настанови. Зі злом треба боротися іншими засобами, особ­ливо тоді, коли йдеться про інтереси держави та народу. Н. Ма­кіавеллі обстоював роль сильного володаря, який в ім'я великої мети — національного об'єднання Італії— стосовно ворога може вживати всі засоби боротьби: вбивство, зраду, обман тощо. «Дос­від нашого часу показує, — писав філософ, — що великі справи творили саме володарі, які мало зважали на обіцянки, вміли хитрістю крутити людям голови і врешті-решт перемагали тих, хто покладався на чесність... Володарю необхідно володіти ду­хом настільки гнучким, щоб обирати напрямок, указаний віян­нями та мінливістю фортуни, і, як я зазначив вище, не ухиля­тися від шляху добра, якщо це можливо, але вміти стати й на шлях зла, коли це необхідно» (Макиавелли Н. Государь. — М., 1990. — С.52).

Володар повинен уособлювати якості людини та звіра, писав Н. Макіавеллі, а серед звірів слід уподібнитися до лева та лиси­ці. Це допоможе володареві «розігнати вовків», перемогти во­рогів і убезпечитися від поразки.

Звичайно, такі настанови Н. Макіавеллі, як «людей потрібно або пестити, або знищувати», «горе тому, хто зміцнює чужу ве­личність», «той, хто володіє державою, повинен передбачати всі образи, щоб розквитатися за них одразу», «якщо вже потрібно вибирати, то треба вибирати страх», не можуть не викликати у сучасника негативної моральної оцінки. Проте справа поля­гає саме в тому, що Н. Макіавеллі «виводить» політику із сфе­ри морального підпорядкування та оцінки. Він узагальнив по­літичну практику свого часу, сконструював своєрідну абетку по­літичної поведінки володаря в обставинах цієї історичної ре­альності, й не більше.

Г. Гегель назвав книгу Н. Макіавеллі «Князь» «знаменитою» й у моральному вимірі правомірною. «Цю книгу, — писав він у «Філософії історії», — часто з огидою засуджували як прони­зану найжорстокішою тиранією; проте Н. Макіавеллі, керую­чись високою свідомістю формування держави, формулював ті правила, відповідно до яких мали формуватися держави в об­ставинах того часу». Подібну ж оцінку Н. Макіавеллі давали й такі теоретики, як К. Маркс, М. Вебер, Р. Арон, В. Парето, О. Конт, Е. Дюркгейм.

Дослідники звертають увагу на величезну популярність праць Н. Макіавеллі серед державних діячів більш пізнього періоду. «Князя» читали У. Черчілль та Ф. Рузвельт, часто цитував Отто фон Бісмарк. Вона була «настільною» у Б. Муссоліні та А. Гітлера.

Дехто може зауважити, що Н. Макіавеллі є популярним се­ред політиків тоталітарного типу, що низка положень його праць увійшли до системи нацистської ідеології, що на сьогодні вони втратили свою актуальність і що творчість Н. Макіавеллі не за­слуговує на скрупульозне вивчення. Ми б з такими зауважен­нями не погодилися. Н. Макіавеллі є популярним серед усіх. Тільки одні про це говорять відкрито, а інші вважають за краще помовчувати. Справа полягає в тому, що політичне життя спо­конвіку дає такі повороти, в яких (без урахування порад вели­кого флорентійця) можна одразу ж опинитися на узбіччі або й у кюветі.

З іншого боку, поради Н. Макіавеллі не слід сприймати як абсолют. Багато з них справді мали сенс лише для історичних та національних умов його часу. Некоректним є й перекручення Н. Макіавеллі у світлі «макіавеллістів» XX сторіччя, які випи­нають на передній план (як нібито головні у Н. Макіавеллі!) на­сильницькі методи ведення політики. Н. Макіавеллі радив за­лучати ці методи лише у виняткових випадках, зважувати всі обставини, прислуховуватися до голосу народу, жити з народом у злагоді тощо.

Перу Макіавеллі належать і такі твори, як «Золотий осел», «Казка про архидиявола Бельфагору», «Мандрагора», «Провій­ськове мистецтво», «Історія Флоренції».
Отже, Н. Макіавеллі треба вивчати. Тим паче, вивчати як соці­ального філософа, оскільки саме в цій галузі пізнання він виви­щує себе як мислитель, що започаткував нову традицію соці­ального філософствування — традицію розгляду суспільства як системи, інтегрованої (або дезінтегрованої) матеріальними інте­ресами людей, відносинами власності, а не лише релігійною ідеєю, як вважали впродовж півторатисячолітнього періоду.

Сила Н. Макіавеллі полягає в тому, що він одним із перших, якщо взагалі не першим, перебрав на себе відповідальність за спростування теологічної моделі держави (й суспільства взагалі) й водночас побудови її «світської» моделі, ґрунтованої на мате­ріальному інтересі людини. Це був видатний крок уперед у ца­рині суспільної думки. Його можна назвати першою революці­єю в суспільствознавстві, революцією, яка започаткувала ви­вчення суспільства в контексті його власного розвитку, а не лише як прояву «єдиного» та «божественного». Звичайно, релігійні положення не зникли в небуття. Вони продовжували впливати на зміст нових філософських моделей суспільства, хоча й не зав­жди цей вилив можна простежити безпосередньо. Саме в цей час в духовно-політичному просторі Європи з'явились перші парост­ки реформаційних підходів. їх провідниками були французький політичний мислитель і соціолог Жан Боден, німецький полі­тичний діяч і теолог Мартін Лютер, ідеолог народної реформації в Німеччині Томас Мюнцер, великі швейцарці Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін. Вістря критичних стріл реформаторів було спрямовано, насамперед, на Церкву. Однак за своїм реальним значенням воно вийшло за ці межі й перетворилось на своєрід­ний суспільний рух, який визначив (разом з Відродженням) ос­новний зміст епохи переходу від феодального суспільства до індустріального, від середньовічної релігійної культури до світ­ської європейської культури Нового часу. Головною фігурою цього переходу став нідерландський філософ — гуманіст Еразм Роттердамський.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua