Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 2
У ПОШУКАХ ВІЧНОГО

Роджер Бекон
(Бл. 1214-1294)
«Без математики неможливо знати небесне, а небесне — причина всього, що відбувається у (земному) світі, причин­не ж не може бути пізнаним, помимо причини»


Філософ прожив цікаве, насичене й драматичне життя. Він був членом ордена францисканців, улюбленцем папи Климента IV, шанованим вченим — філософом, в'язнем монастирської в'язниці, одним словом — «дивним доктором», філософія якого містила як глибоко реалістичні, що випереджали час, так і наївно уто­пічні пропозиції та прожекти. Р. Бекон є автором таких праць, як «Великий твір», «Менший твір», «Третій твір», «Компендіум теології».

Перші три дослідження філософ розглядав як підготовку до «головного твору», проект якого так і не було здійснено через заточення до в'язниці й тиск з боку церковників. Тематика фі­лософських роздумів Р. Бекона досить широка: від проблеми першоначала будови Всесвіту до перспектив соціальних і мо­ральних домінант людського співжиття, від закономірностей та способів пізнання дійсності до головних настанов християн­ського віровчення.

Р. Бекон цінував математику та інші природничі науки, підкреслював роль досвіду в пізнанні, розмірковував над проб­лемою співвідношення предметів філософії та науки, обґрунто­вував значення наук для перебудови суспільного життя людей у дусі істинно християнських ідеалів. Глибока наукова обізна­ність філософа давала йому можливість передбачити низку від­криттів (телескопа, літальних апаратів тощо) і, загалом, пра­вильно визначити місце науки в суспільній практиці.

Бекон вказував на хибність філософської схоластики і одно­часно підкреслював роль і значення експериментальних мето­дів пізнання світу. За його переконаннями, існує чотири голов­ні перешкоди на шляху до істини: плазування перед авторите­тами; звичка до старого (знання); думки невігласів та гординя хибної мудрості. Істинне знання має базуватись на досвіді. Філософія є наука над іншими науками, тому що вона обґрунто­вує вихідні начала наук. Мета науки — оволодіння таємницями природи.

Плідними були думки Р. Бекона щодо перспектив розвитку науки і техніки, ролі математичної науки, як «брами і ключа» до всіх інших наук. «Математику, — писав він, — як правило, вважають наукою важкою, а інколи навіть підозрілою, тільки тому, що вона мала нещастя бути невідомою батькам церкви. Між тим, якою є вона важливою, корисною».

Таку ж повагу Бекон виявляє й до фізики, зокрема, оптики. Він передбачив принцип окулярів, телескопа, мікроскопа тощо. Вчений одним із перших у Європі вивчав принципи застосуван­ня магнітної шпильки та пороху. Не заперечуючи алхімії, він намагався ввести в неї наукові постулати. Філософ розширює «граматику» як начала всякого вчення і мудрості, обґрунтовує доцільність вивчення не лише латини, але й грецької, арабської, єврейської мови.

Р. Бекон визнавав три головні способи пізнання: авторитет, розум (роздуми) та досвід. Авторитет (віра), на його думку, зав­жди мас підсилюватися розумом, інакше він не спроможний досягти істини. Водночас і авторитет, і розум мають спиратися на досвід як підґрунтя пізнання, без якого «нічого не можна зро­зуміти достатньою мірою» взагалі. При цьому під «досвідом» філософ розумів, з одного боку, всі природничі науки (зовніш­ній досвід), а з іншого — «благодать віри і божественне натхнен­ня» (внутрішній досвід), що доповнюють одне одного у пізнанні як природничих, так і духовних об'єктів. Таке взаємодоповнення забезпечується прадосвідом — знаннями, якими володіють старозаповітні пророки — перші філософи та вчені, що знають усі істини та всі науки. Цю істину сповіщає пророкам Бог через внутрішнє осяяння. Людям же повна істина недоступна. Тому люди завжди повинні звертатися до Святого Письма, до віри. Р. Бекон намагався забезпечити єдність головних способів пі­знання, обґрунтувати необхідність союзу знання та віри, які прямують до істини на підставі божественного осяяння й тому не можуть суперечити одне одному.

Гносеологічні висновки Р. Бекона визначають спрямованість його соціального вчення: якщо засаду засад пізнання становить божественне осяяння, то вершину соціальної ієрархії мають зай­няти священики-вчені—«священики знання», які забезпечать перебудову всієї суспільної організації на істинно християн­ських ідеях та ідеалах.

На думку філософа, зміст християнського віровчення виявив­ся спаплюженим. Текст Святого Письма витлумачують хибно. За допомогою філософії та інших гуманітарних наук треба реставрувати першопочатковий зміст Святого Письма, осягну­ти його дійсні соціальні настанови, відкинути все те, що їм не відповідає, й піти шляхом перебудови до нових форм суспільної організації. Засадою стосовно неї Р. Бекон бачив «єдино істин ну християнську віру», яка врешті-решт кладе край усім релі­гійним чварам, а разом з ними — сутичкам між соціальними верствами в державі, між церковними війнами. Філософ мріяв про ґрунтовану на дійсно науковому знанні «єдину релігію», яка забезпечить мир, спокій та злагоду між людьми — громадяна­ми та народами.

Підґрунтя соціальної структури, вважав Р. Бекон, становлять три верстви: духовні керівники суспільства («вчені — священики»), військові захисники держави, землероби та ремісники. Як бачимо, він слідує тут традиціям античної філософії, зокрема, «Державі» Платона. Як і у Платона, у Р. Бекона ремісники та землероби знаходяться внизу соціальної піраміди, воїни наді­ляються всіма шляхетними якостями, духовна верства очолює суспільну організацію й керує громадськими справами. Новою, щоправда, є спроба Р. Бекона визначити склад керівної верстви суспільства: якщо у Платона вона складалася здебільшого з фі­лософів, то у Р. Бекона — із священиків, які наділяються функ­ціями вчених, знавців усіх справ та наук. Р. Бекон намагається поєднати духовну та світську «Паву», обґрунтовує проект пере­будови суспільного життя на засадах істинної (християнської) духовності та моралі.

Cпадщина Альберта стали підставою для надання йому почес­ного звання «всеохопного доктора», пізніше ще почеснішого ти­тулу — «Великий». Альберт студіював твори Арістотеля, Аві­ценни, аль-Фарабі, Августина, Псевдо-Діонісія, жорстко кри­тикував аверроїстів (і навіть сприяв їх вигнанцю з Паризького університету). Він вів постійну боротьбу проти передових течій у схоластиці та єресей (Сігер Брабантський, Давид Данайський, Гільом із Сент-Амура) і, намагаючись створити єдину систему католицького богослов'я, з одного боку, писав власні твори з різ­них галузей знання («Сума теології», «Про причини та виник­нення всезагального»), а з іншого — гуртував навколо цієї ідеї талановиту молодь. Через різні обставини створити гармонійну теолого-філософську систему великому католицькому схоласту не вдалося. Проблему розв'язав його найкращий учень і сорат­ник Фома Аквінський.

Філософсько-теологічну спадщину Фоми Аквінського пода­ють, як правило, у вигляді чотирьох відносно самостійних груп творів:
1) різноманітні коментарі на біблійну тематику;
2) коментарі до філософських творів Петра Ломбардського, теологічних трактатів Воеція, «Ареопагітик», Прокла, логіки, фізики та метафізики Арістотеля;

3) твори щодо так званих спірних питань філософсько-теоло­гічної тематики;
4) дослідження, об'єднані назвою «Суми»: «Сума істин като­лицької віри проти язичників», «Сума теології».
Знаменитість Фомі Аквінському принесли його «Суми ». Саме в них «янгольський доктор» поставив крапки над «і» в таких дискусійних питаннях середньовічної філософії, як співвідно­шення віри та розуму (релігії та науки), доведення буття Бога та його пізнання, сутності та існування природи (гармонії Космо­су). взаємозв'язку душі та тіла, людського та божественного пі­знання, свободи волі та Божого передвизначення, оптимальної соціальної організації життя тощо.

Передусім Фома Аквінський прагнув обґрунтувати «буття Бога» природним «буттям речей», що було новим кроком у тео­логії порівняно з попередніми мислителями. Співвідношення віри та розуму — традиційна проблема і вихідний пункт релі­гійної філософії — також дістало в його працях нове пояснення.

Намагаючись раціоналізувати релігійні догмати (Фома Ак­вінський не міг не враховувати розвиток наук і досить пошире­них філософських поглядів Абеляра, Аверроеса та Р. Бекона щодо співвідношення теології та філософії), філософ дає їм «ро­зумне» пояснення: обґрунтування «догматів» не до снаги люд­ському розуму тому, що вони «надрозумні», а не ірраціональні, як вважали до нього. Саме в цьому, підкреслює Фома Аквінський, полягає перевага віри над розумом, теології над філосо­фією, релігії над наукою, хоча про їхню протилежність не може бути й мови. Наука і релігія, вважав філософ, не суперечать одна одній, а лише розв'язують різні завдання. Перша спрямована на пізнання реальних речей, друга — на пізнання таїнства надпри­родного. Водночас наука та релігія прямують до однієї й тієї самої істини. І оскільки вона одна (позаяк визначається Богом), теологія стоїть вище, ніж наука (та філософія). Філософія, на думку Фоми Аквінського, має прислуговувати теології: засоба­ми розуму вона (філософія) спростовує всі хибні аргументи про­ти віри, витлумачує віру в категоріях, доступних людському сприйняттю.

Людина, вважав Фома Аквінський, являє собою єдність душі та тіла. Душа — нематеріальна й субстанційна. Проте своє завер­шення вона отримує лише в «тілі». Душа є, з одного боку, «дви­гуном» тіла, а з іншого — його субстанційна форма. Це — інте­лект, вияв Божого в людині. На думку філософа, тільки у Бога інтелект є сутність, у людини ж він — «потенція сутності», від­так мислить не інтелект у людині, а людина за допомогою інте­лекту. Цим людина наближається до розуміння Бога. Пізнання Бога — мета життя людини. Споглядання Бога є підготовкою до вічного життя після смерті. Найглибше споглядання реалізуєть­ся в любові. Саме тому любов до Бога вища, ніж пізнання Бога. Вона надихає людину на моральність, спонукає до активності, надає їй відваги, мудрості, поміркованості та справедливості.

Етична концепція Фоми Аквінського побудована на засадах ідей і понять етики Арістотеля, елементів етики стоїцизму та неоплатонізму, інтерпретованих і «підправлених» відповідно до вимог Нового Заповіту та патристики.

Вихідними положеннями етики Фоми Аквінського є поло­ження про свободу волі людини, сутність як благо, абсолютом якого є Бог, про зло як відсутність блага, про блаженство як кінцеву мету існування людини. У практичному житті, повчав філософ, людина керується «природним законом», що вимагає досягнення добра та уникнення зла. Закон релігії, як вищий принцип етики, не повинен суперечити «природному закону», оскільки він, як і всі інші чесноти, має божественне походження.

Мета моральності, вважав Фома Аквінський, блаженство, що досягається спогляданням Бога, яке виховує в людині всі її чес­ноти. Найвищими серед них є віра, надія і любов — засада засад духовної (божественної) сутності людини, її благодаті та вічно­го блаженства у потойбічному світі.

Власне соціально-політичне вчення Фома Аквінський також «списує» у Арістотеля, витлумаченого в християнсько-католи­цькому світлі. У трактаті «Про володарювання князів» філософ обґрунтовує необхідність держави арістотелівськими положен­нями про людину як політичну (суспільну) істоту та про сус­пільне благо як вище порівняно з благом кожної окремої люди­ни. Держава, вважав Фома Аквінський, є виявом (відображен­ням) порядку божественного. Згідно з божественними настано­вами, вона повинна сприяти суспільному благу, піклуватися про збереження миру та справедливості в суспільстві, організацію доброчинного способу життя громадян. При цьому «доброчин­ним» він вважав такий спосіб життя, за якого більшість членів суспільства займаються фізичною працею, решта — розумовою та керівною. Найбільшу цінність, згідно з Фомою Аквінським, становить діяльність духівництва. Кожен повинен виконувати свої природні функції, наставляв «янгольський доктор». Саме в цьому полягає запорука суспільного блага, яке перетворюєть­ся на блаженство не в земному, як вважав Арістотель, а в потой­бічному житті.

Порівняно з церквою, згідно з Фомою Аквінським, держава має вторинний характер. Вона необхідна для забезпечення чуттєво-тілесного життя людини. Церква ж піклується про вічне (духовне) життя, про блаженство. Цим самим філософ підпоряд­ковує державу церкві як безпосередній інституції керівництва світом з боку єдиного Творця.

Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський розглядає й по­рівнює між собою різні форми державного управління. Він засуд­жує «демократію» (як безапеляційну й некомпетентну владу народу над знатними людьми суспільства) і підносить «монар­хію» як найоптимальнішу форму організації державно-грома­дянського життя. Доцільність монархії він обґрунтовував за допомоги аналогій, які підкреслюють роль одноосібного керів­ника (організатора) в людському, божественному та тваринно­му середовищі: Бог один в усьому світі, душа одна в людському тілі, рій має лише одну матку, а судном завжди керує лише один капітан, незалежно від зміни вітрів та шквалів, що звалюються на нього.

Влада монарха має божественне походження, підкреслював Фома Аквінський. Проте зловживання нею з боку конкретного володаря також має місце в історії. У такій ситуації народ має право на повстання та повалення тирана.

Майже як і кожна нова концепція, вчення Фоми Аквінсько­го не одразу дістало визнання сучасників. Спочатку воно мало багато противників, особливо з тла францисканських августиніанців. І лише після 1329 року — з року зарахування Фоми Аквінського до сонму святих — його вчення поступово отримує статус офіційної доктрини римо — католицької церкви. Визнан­ня філософа досягло такого рівня, що його твори мали право зна­ходитися на кафедрі поряд з Біблією підчас богослужіння. Такої честі не знали праці жодного з релігійних філософів як до Фоми Аквінського, так і після нього. Останнє зовсім не означає, що після офіційного визнання філософія Фоми Аквінського не мала своїх супротивників та критиків. Аж до наших днів збереглося різно-спрямоване ставлення до неї — від глибокого захоплення, популяризації та розвитку до скрупульозної критики та запере­чення. Проте, хоч би то як воно було, впродовж кількох сторіч філософське вчення «янгольського доктора» перебувало в центрі духовного життя, науки та культури пізнього середньовіччя. Кожен із наступних філософів вважав за необхідне висловити щодо нього своє власне судження.

Одним із головних супротивників Фоми Аквінського був англійський філософ — схоласт Йоган Дунс Скотт.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua