Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 2
У ПОШУКАХ ВІЧНОГО

Аль-Фарабі
(870-950)
«Знай, що нічого нема крім субстанції і акциденції та їх творця, благословен ного у віках»

Філософ тюркського походження Абу-Наср ібн-Мухаммед (аль-Фарабі), названий «другим вчителем» (другим після Арістотеля) за свої більш ніж 100 праць з логіки, класифікації наук, теорії музики, етики та політики, послідовно продовжу­вав думки і пошуки фундатора арабомовної філософії, відомо­го й шанованого в арабомовному світі, улюбленця халіфа — аль- Кінді.

Рід аль-Фарабі належав до привілейованих верств населен­ня. Його батько належав до кінної гвардії й користувався по­вагою громадян м. Васидж. З переїздом родини до м. Багдад — тогочасну столицю — юнак захоплюється науками, скрупульоз­но вивчає все, що міг знайти в знаменитих бібліотеках цього наукового і культурного центру арабського халіфату. Він був невисокий на зріст, полюбляв самітність й уникав придворних прийомів. Перевагу юнак віддавав філософії і логіці. Ґрунтов­но вивчає Арістотеля, конспектуючи його основні положення і принципи. Розповідають, що на першій сторінці трактату Арістотеля «Продушу», аль-Фарабі написав такі слова: «Я про­читав цей трактат 2 000 разів».

Філософська спадщина аль-Фарабі сягає 80-130 трактатів. Серед них — «Про змінні речі», «Прозначення слова інтелект», «Про класифікацію наук», «Про філософію Платона», «Про фі­лософію Арістотеля», «Громадянська політика», «Афоризми державного діяча» та ін. Аль-Фарабі продовжує і поглиблює сво­го знаменитого попередника аль-Кінді, полемізує з ним, нама­гається обгрунтувати власне бачення світу і людини, добра і зла, прекрасного і потворного, тимчасового і вічного.

Відомо, що аль-Кінді був добре обізнаний з працями античних мислителів, поважав Птолемея та Евкліда, редагував і писав примітки до праць Арістотеля та Порфирія. Це засвідчувало його ґрунтовну освіченість. Перу філософа належать такі твори, як «Трактат про кількість книг Арістотеля та про те, що необхідно для засвоєння філософії», «Про першу філософію», «Книга про п'ять сутностей», «Пояснення близькодіючих причин виникнен­ня та знищення».

«Філософ арабів» — так називали мислителя аль-Кінді — орієнтував суспільство на ґрунтовне засвоєння знань, нагрома­джених у різні часи, різними культурами та народами. Він здій­снив своєрідну класифікацію знань, підкреслював пропедевтич­ну роль математики, соціальне значення «наук гармонії», ста­тус та цінність філософії як «науки мудрості». Звичайно, як і кожний мислитель, аль-Кінді був сином свого часу. Підносячи роль науки та філософії в житті суспільства, він не міг не визна­ти пріоритетність «божественного знання», яке, за його висло­вом, «не потребує ні пошуків, ні праці, ні людської кмітливості, ні часу». Жоден філософ, підкреслював аль-Кінді, не спромож­ний висловитися так ясно й чітко, як це робить Мухаммед: му­сульманське богослов'я (Коран) є вершиною філософської муд­рості. Здатність до філософствування, за аль-Кінді, визначається розумом — першою частиною людської душі. Здатність до віри — інтуїцією та внутрішнім чуттям — другою частиною душі людини.

У цьому ж ключі розмірковував і аль-Фарабі. Філософ здій­снив класифікацію наук, пріоритет серед яких надав «божествен­ній науці», ознайомив громадськість з основами логіки та мате­матики, представив цікаві викладки з приводу проблем «Бог та світ», «розум та пізнання», «людина та держава», обґрунтував етичні настанови мусульманства.

Аль-Фарабі ще більш посилив тенденцію до арістотелівського раціоналізму, закладену аль-Кінді. У невеличкому трактаті «Сутність питань» він розглядає арістотелівський поділ буття на два види. До першого відносяться речі, існування яких вима­гає зовнішньої причини. До другого — «речі», існування яких закладено в їх сутності. На думку філософа, втіленням абсолют­но необхідного буття виступає Бог, творець світу. У концепції творення, яку пропонує аль-Фарабі, велике значення відіграє уявлення про розум. Сам Аллах є істота, що володіє абсолют­ним пізнанням і породжує «перший розум». Перший розум роз­двоєний, оскільки він не лише споглядає Бога, а й мислить самого себе. Із споглядання Бога породжуються розуми все мен­ших розмірів, із самомислення — матерія і душі дев'яти, вклю­чених одна в одну, сфер — небосхилів. Саме душі заставляють ці сфери обертатись навколо Землі завдяки енергії, яку вони от­римали від Бога — джерела абсолютного буття.

У системі наук, побудованій аль-Фарабі, головне місце займає логіка, яка дає змогу відмежувати істинне від брехливого і тому є основою розуму. Геоцентрична доктрина аль-Фарабі відрізня­ється від християнської: арабський філософ розуміє світ не як породження божественної волі, а як утворення божественного розуму. Саме це і стало онтологічним обґрунтуванням примату розуміння перед вірою.

У «Трактаті про погляди мешканців добровільного міста» аль-Фарабі коментував і частково розвивав етико — соціальні погля­ди Платона та Арістотеля, обґрунтовував власне розуміння специфіки соціального співжиття людей у локальному «соціумі-організмі» — «місті — державі». Останню він тлумачив як «орга­нізм», усі складові якого мають виконувати притаманні їм (від природи) функції. Очолювати «місто — державу» має володар, якому притаманні здоров'я, чиста совість, здоровий глузд, про­никливий розум, сила переконання, порядність у ставленні до підлеглих. Отже, аль-Фарабі обґрунтовує необхідність (доціль­ність) «просвітницького абсолютизму», теорія якого на європей­ському грунті розквітне приблизно через сім — вісім сторіч.

«Добродіяльному місту», як ідеалу справедливості та людя­ності, аль-Фарабі протиставляє «місто невіглаське», «місто ошуканості», «місто облуди». Філософ постійно підкреслює, що дійсне щастя та спокій люди зможуть знайти лише поза насиль­ством, війнами, поневоленням, лише за умов дружби та взаємо­допомоги, організації суспільства на духовних засадах, за умов чіткого поділу суспільства на відповідні соціальні верстви, на­явності мудрого та освіченого монарха.

Головною ж соціальною ідеєю аль-Фарабі (як і Платона) була ідея про те, що світ (мир і спокій) виходить з Бога й повертаєть­ся до нього.
Соціально-етичні погляди аль-Фарабі справили серйозний вплив на духовну ситуацію того часу. Своєрідне продовження (хоча і з трансформацією у бік ортодоксалізму мусульмансько­го типу) вони знайшли у так званих «трактатах чистих братів» — близько 50 творів про релігію, філософію, природничі науки, написаних представниками секти «Брати чистоти та щирості».

Новий злет філософської та соціальної думки арабської філо­софії пов'язаний з іменем Ібн-Сіни (Авіценни).

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua