Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 2
У ПОШУКАХ ВІЧНОГО

Квінт Септімій Флорент Тертуліан
(Нар. між 155-165 - помер 220 чи 240)
«Credo quia absurdum» («Вірю тому, що абсурдно»)

Біографічні дані про цього Великого вчителя християнства і філософа надто скупі. Він народився між 155 і 165 pp. нашої ери в Карфагені, в сім'ї проконсульського центуріона. Отримав пристойну риторичну та філософську освіту. З грецьких авто­рів йому відомі були Гомер, Піфагор, Емпедокл, Платон і Аріс­тотель. Тертуліан знав і поважав Зенона, Лукреція, Цицерона і Сенеку. Пізніше — вивчив право, працював адвокатом у Римі. За свідченням біографів Тертуліана, в юнацькі роки той був во­роже налаштований проти християнства. Що спонукало його до прийняття християнства, нам невідомо. Однак фактом є те, що повернувшись до Карфагена, він прийняв християнство і став пресвітером.

За характером Тертуліан належав до особистостей харизматичного типу. Як засвідчує один із найбільш глибоких дослідни­ків цього мислителя К. Попов, «пристрасна, палка, жорстка, але могутня натура його не підкорялась ніяким стримуючим впли­вам; ні християнство, ні освіта не здійснили на нього повної по­м'якшувальної дії. Завжди збуджений і нічим невдоволений, він все життя веде боротьбу — із самим собою, із зовнішніми та внут­рішніми ворогами церкви, боротьбу за церкву і проти церкви» (Попов К. Тертулиан, его теория христианского знания и основ­ные начала его богословия. — К., 1880. — С. 3).

До наших днів дійшов 31 трактат Тертуліана. До них слід при­єднати такі втрачені твори, як «Про надію вірних», «Про рай», «Про властивості душі», «Про долю», «Про примирення душі» та ін. За змістом філософсько-релігійна спадщина Тертуліана поділяється на три основні групи: а) апологетичні трактати («До язичників», «Апологетик», «Про свідчення душі» та ін.); б) практично-аскетичні («Про ідолопоклоніння», «Про каят­тя» та ін.) та в) догматично-полемічні твори («Про плоть Хрис­та», «Про душу», «Проти Маркіона» та ін.). Зрозуміло, цей по­діл має умовний характер. Ряд творів можна впевнено віднести до суміжних груп. Помилки тут, очевидно, не буде, так як всі вони об'єднані єдиною метою й переконаністю в істинності Свя­того Письма, захисту, пропаганді і роз'ясненню якого філософ присвятив все своє життя.

Тертуліан наголошував, що язичеська література є корисною для християнина як джерело інформації, і разом з тим підкрес­лював, що в ній «немає істини»: вона терпима, як необхідне зло. Висока філософська культура, досконале (і текстуальне) знан­ня Біблії і літературна майстерність дозволяли Тертуліану викладати свої трактати доступно і обґрунтовано. Він віртуозно во­лодів словом, міг передати найтонші нюанси Святого Письма, переконати в його істинності.

Власної філософської системи Тертуліан не створив. Очевид­но, у цьому тоді не було потреби. Він розмірковував (філософст­вував) над Святим Письмом і тим самим розгортав його межі від тісно корпоративного (як відомо, християнство розпочиналось як релігія рабів) до вседержавного, суспільного і світового зна­чення. Практично під кожне принципове положення християн­ства він «підвів» ту необхідну філософську основу, спираючись на яку воно й утвердилось у якості однієї з найпотужніших сві­тових релігій.

Про що ж розмірковував Тертуліан і які біблейські мотиви його цікавили першочергово? Насамперед, проблема творення світу «із нічого», єдність (і божественність) людської душі і тіла; пізнання принципово непізнаного і віри; співвідношення добра і зла в конкретній людині і в суспільстві тощо.

Як відомо, в часи Тертуліана чіткого положення про творен­ня світу Богом «з нічого» ще не було. Традиційна філософія пояснювала творення світу з абстрактної «матерії». Тертуліан прекрасно знав і розумів тезу Тита Лукреція Кара про те, що «з нічого нічого не виникає». Однак він не міг поступитись авторитетом Бога, а тому підійшов до цього питання з іншого боку — з боку духовної сутності самого Бога — Софії. За Тертуліаном, Бог створює світ не з «матерії», а з Софії, тобто зі свого власного Розуму.

У такому ж дусі він витлумачує і людину. На думку філософа, людина є істотою розумною, створеною за образом і подібністю
Бога. Вона має дві складові — душу і тіло. Образ Божий — це Душа, подібність — у доброму настрої душі. Одночасно філософ підкреслював, що в душі (як і Богові) також потрібно виокрем­лювати «дух» і «тіло» — дві різні, але тілесні субстанції. Звідси Тертуліан робить висновок: людина не є єдністю «ворожих» на­чал, як стверджували гностики, вона єдина у своїй подібності Богу, «зіткана» з добра, віри і любові, покликана утверджувати ці божественні цінності у своєму житті.

Звідки ж тоді у світі береться «зло»? Обійти це питання Тер­туліан не міг, це знову таки принизило б авторитет Бога і Свято­го Письма. Філософ вибудовує своє етичне вчення, де природа «зла» виноситься за межі предметного поля творінь Бога й від­дається людині, вірніше, її волі, яка має бути вільною від зовніш­ньої необхідності й володіє правом вибору. Диявол, зазначає Тертуліан, вперше здійснив гріх вільно. Добро і зло, вважав філософ, мають не субстанційний, а чисто моральний характер: джерелом «зла» є недотримання обов'язку вільним суб'єктом.

Твори Тертуліана утримують масу моральних повчань і різ­кого неприйняття моральних вад. Філософ не приховує свого негативного ставлення до «культури язичників», закликає до пошуку природних, не знівечених форм морального життя. Душа — «природна християнка» — сама має знайти дорогу до Бога, звільнитись від перепон язичеських забобонів. Душа повинна жити в страху Божому. Душі тих, хто померли, очіку­ють останнього суду, на якому отримають відплачування за за­слугами, повчав мислитель.

За свідченнями більш пізніх мислителів, як талановитий пер­шовідкривач релігійно-філософських істин, Тертуліан всюди і скрізь був першим, однак не створив нічого стрункого і закін­ченого. Але він здійснив дещо більше, ніж побудова системи: філософ знайшов і обґрунтував ряд гостропарадоксальних фор­мул, які піднімають Святе Письмо над будь-якою літературною, у тому числі й філософською, творчістю, переконують людей у тому, що воно є єдино істинним.

Звернімося до Тертуліана: «Що спільного між філософом і християнином? Між учнем Греції і учнем Неба? Між шукачем істини і шукачем вічного життя?»; «Що Афіни — Ієрусалиму? Що Академія — Церкві? Що єретики — християнам?»; «Син Божий розіп'ятий — це не соромно, тому що достойно сорому; і помер Син Божий — це абсолютно достовірно, тому що безглуз­до; і, похований, воскрес — це поза всяким сумнівом, тому що неможливо». «Тим більше треба вірити там, де найбільше й не віриться, тому що все це дивно! Але ж якими мають бути діяння Божі, якщо не зверх будь-якого дива? Ми й самі дивуємось, тому що віримо». Можливо, саме з цих роздумів народились слова «Credo quia absurdum» («Вірю тому, що абсурдно»), які припи­сують Тертуліану, хоча у такому конкретному вигляді в його творах їх відшукати не вдалося.

Обґрунтуванням означених парадоксів філософ подарував християнству універсальний захист цього величного вчення і одночасно ключ проникнення в одвічне його таїнство. «Філо­софський» розум в принципі не здатен відобразити таїнство сво­їми раціональними засобами. Передати суть віри можна лише чимось «надрозумним», «парадоксальним». Цим самим Терту­ліан розв'язав вузол недовіри до розуму, зав'язаний зруйнова­ною античною культурою, одночасно він ще більш туго затяг­нув його: філософ показав межу, до якої може дійти розум, не впадаючи в невідтворні антиномії і не породжуючи єресь. За Тертуліаном, розум є могутнім знаряддям і опертям людини, однак він не має сили у справі її спасіння. Спасіння може бути досяг­нутим в результаті особистої дотичності людини до Живого Бога — через віру і завдяки вірі.

Останнє й визначає місце Тертуліана в системі релігійної фі­лософії. Як зазначає А.Столяров, він є повноправним учасни­ком того ряду, який іде від Ап. Павла до Августина, Паскаля і Кіркегора, а від них — до сучасних форм релігійного екзистен­ціалізму (Див.: Столяров А. Тертулиан. Эпоха. Жизнь. Учение/ В кн.: Квинт Септимий Флорент Тертулиан. Избранные сочи­нения. — М., 1994. — С.34).

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua