Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 2
У ПОШУКАХ ВІЧНОГО

Сонм суперечностей, в які вступила цивілізація, виходив за межі можливостей пояснення засобами античної філософії. Ро­зумні і великі мислителі мовчали.

« Романтичний розум » античної цивілізації в цей час практич­но повністю вичерпав свої евристичні можливості. Ні Сократ, ні Платон, ні навіть Арістотель, незважаючи на всеосяжність і глибину раціонального осягнення «соціуму», не змогли за­пропонувати людству щось таке, що дало б можливість знайти вихід із загальної соціальної кризи, надало б нового імпульсу соціальній творчості, розширило б горизонт оптимізму та надії на майбутнє.

Розум виявив своє безсилля перед дійсністю.
Дійсність постала у вигляді монстра, непідвладного розумові. Вона рухалася за своїми законами, до яких «розум» не міг на­віть наблизитися.
Зневірившись у «розумі», людина розпочала пошук нового опертя, відштовхуючись від якого можна було б зрозуміти й по­яснити дійсність. Таким опертям стала для неї ідея «Бога». Філо­софія вступила в глибокий і довготривалий процес своєї теологізації.

Центр цивілізаційних протиріч у цей період перемістився до Римської імперії, де за умов кризи та розладу рабовласницьких відносин йшов процес формування так званого феодального спо­собу виробництва. Індія, країни Передньої та Середньої Азії, Пів­нічної Африки та Північної Європи зберігали ще традиційний (більшою мірою рабовласницький) спосіб життя. Племена та народи Америки, Австралії, північних областей Азії та більшої частини Африки продовжували жити за умов первіснообщин­них та рабовласницьких відносин. Римська ж імперія підійшла до нового цивілізаційного поворот у історії, відкрила нову сторін­ку соціального співжиття людей, зіткнулася з новим циклом соціальних протиріч, які потребували нового способу мислення, нового світогляду, нової філософії.

Недовіра до розуму, до раціонального осягнення світу зумов­лювала пошуки нової парадигми соціального філософствуван­ня. Остання постала як «віра» (в Бога). Інтелектуальні пошуки поступово, але неухильно підпорядковувалися теології — релі­гійному вченню, що намагалося систематизувати та обґрунту­вати релігійні догмати та вірування.

Найбільш відомими, популярними та впливовими «вченими мужами» стали теологи.
Широкого розповсюдження в цей час набули буддизм у Китаї, Тибеті, Монголії, Індокитаї, Японії та в інших країнах Азії. В Індії домінував пізній брахманізм (індуїзм); у більшій частині країн Передньої та Середньої Азії — іслам (мусульманство); в європейських країнах, зокрема у Візантії, країнах Закавказзя розгорталась християнська релігія (католицизм та православ'я).

Християнство виникає в І—II сторіччях нашого часу в схід­них провінціях Римської імперії як релігія рабів, бідноти, безправних, підкорених чи розсіяних Римом рабів, як пасивний протест народних мас проти соціального гноблення, як надія на досягнення рівності та справедливості в гармонійному (Божо­му) світі. Численні спроби змінити існуючий соціальний устрій зазнали краху. Повстання рабів жорстоко придушувалися. їхній опір рабовласникам ні до чого, крім нового сплеску жорстокості, не приводив. Це породжувало розпач, розгубленість перед дій­сністю, підштовхувало до пошуку нового (що відрізнялося від «розуму») опертя, яке б дало надію на майбутнє. У ролі остан­нього постав Христос (у перекладі з єврейської — « месія »), який пішов на жертву заради спасіння людства, звільнення його від первородного гріха й приведення в «нове небо та нову землю» — тисячолітнє царство добра та справедливості.

Сутність християнства визначають три головні ідеї: ідея грі­ховності всього людського роду, закладеної первородним гріхом Адама та Єви; ідея спасіння, яке необхідне кожній людині для продовження свого вічного, душевного життя; ідея спокутуван­ня всіх людей перед Богом, на шлях якого людство стало завдя­ки стражданням та добровільній жертві Іісуса Христа, що поєд­нав у собі як божественну, так і людську природу. Ці ідеї визна­чають спрямованість усієї християнської інтелектуалістики, пронизують філософське вчення, мораль, естетичні та інші цін­ності.

Специфіку християнства як світової релігії у порівнянні з іншими релігійними системами визначають два головних Догмати: догмат Трійці (троїстості) та догмат боговтілення.
Згідно з першим єдина божественна сутність є в середині себе особистісним відношенням трьох іпостасей — Отця (засадового первня), Сина (логосу, тобто смислу) та Святого духа (животвор­ного первня життєвої динаміки). Ці іпостасі не є максимами однієї безособової стихії (що, до речі, спостерігається в інших світових релігіях). Вони зберігають особистісне існування, є та­кими, що не зливаються, і саме як «особистості неподільні» та «односутнісні» є прозорими одна для одної в єднанні любов'ю.

Другий догмат проголошує, що Іісус Христос суміщає в собі всю повноту як божественної, так і людської природи. При цьо­му він не є «посередником між земним та небесним планами бут­тя», а постає як особа абсолюту, що дорівнює двом іншим «ли­кам»: «бо в Ньому тілесно живе вся повнота Божества».

Зазначені догмати постають у вигляді методолого-світоглядового стрижня християнства. Вони визначають межі допусти­мого філософствування, задають параметри інтелектуального пошуку, зумовлюють смисл і характер висновків та обґрунту­вань.

Привабливість провідних ідей та глибина (таємничість) дог­матів поступово розширюють соціальну базу християнства: з ре­лігії знедолених воно перетворюється на релігію всіх верств на­селення. До християнства приходять аристократи, багатії, куп­ці, власники ремісничих майстерень, інші соціальні верстви. Із римських провінцій християнство поширюється в Європі, в Передній та Середній Азії, проникає на північ Африки, охоп­лює своїм впливом «варварів».

Нікейський собор (325 рік), що відбувався під безпосереднім керівництвом римського імператора Костянтина І, закріпив «символ віри» християнства й фактично започаткував його перетворення на офіційну державну ідеологію. Союз церкви з державою робить християнство войовничим. Його керівники вели нещадну боротьбу з інакомислячими, переслідували й ни­щили єресі та вільнодумство. Межі евристичності християнст­ва почали поступово звужуватися. Віра, що прийшла на допо­могу «розуму» в осягненні таїнства людського суспільного жит­тя, перетворилася на головну перешкоду наближення до нього. Духовність, інтелект дедалі більше огорталися схоластикою та містикою, що так само, як і «романтичний розум» античності, не могли дати людині більш-менш реалістичних життєвих орієн­тацій. З інституції розгортання та поглиблення духовності лю­дини релігія перетворилася на головний чинник її стримуван­ня. Конструктивні ідеї соціального творення визрівали й формувалися здебільшого поза її межами. І хоча релігія й понині продовжує утримувати «планку світової інтелектуальності», соціальна філософія все ж виривається з її тісних обіймів, веде свій автономний пошук, полемізує з релігією й водночас нерід­ко поєднує з нею свої інтелектуальні зусилля.

Витоки «релігійної філософії» знаходяться в Олександрії. Найбільш відомим і популярним її першим представником був олександрійський філософ Філон. Услід за ним релігійну тема­тику витлумачували у філософському світлі такі мислителі, як Плотін, Порфирій, Ямвліх, Юліан. Найвидатнішим теоретиком християнського світу цього періоду був єпископ із Гіппи (Північ­на Африка), теолог Августин.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua