Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 1
ПЕРШІ ФІЛОСОФИ

Арістотель
(384-322 pp. до н. е.)
«Здається, найбільш приємною є люди­на, яка поступає згідно з розумом, слу­жить розуму і найкращим чином корис­тується ним»

Роздуми великого Платона про досконале суспільство та під­готовку людей до життя в ньому продовжив його геніальний учень, систематизатор усієї античної філософії, обдарований і фундаментальний мислитель Арістотель.
Доля Арістотеля, як, власне кажучи, й кожного нетрадицій­но мислячого філософа, є і щасливою, і драматичною. Серед її головних віх виокремлюють навчання в Академії Великого Пла­тона, виховну діяльність при дворі македонського царя Філіппа з його сином, майбутнім полководцем Олександром Македон­ським, пізнавальні подорожі до Індії та Єгипту, заснування влас­ної школи — Лікею — в Афінах, прижиттєве визнання як гені­ального мислителя й різке засудження як прибічника маке­донян, переслідування за релігійними мотивами й, нарешті, втечу з Афін та безвісну смерть на острові Евбея.

«Я поважаю Арістотеля нарівні зі своїм батьком: якщо йому я зобов'язаний життям, то Арістотелю — усім, що робить його цінним», — говорив полководець про свого вчителя. Ці слова міг би повторити кожен, хто навчався у Арістотеля безпосередньо або вивчав його твори впродовж майже двох з половиною тисячоліть історії розвитку філософської думки.

Теоретична діяльність Арістотеля розпочалася з критики фі­лософом свого знаменитого вчителя — Платона. Мотиви та спря­мованість цієї критики читачеві відомі: Арістотель не приймає платонівське вчення про «ідеї» як самостійні сутності, що пере­дують існуванню конкретних речей. «Платон мені друг, але істи­на — дорожче». Цей вислів Арістотеля ввійшов у наше життя як символ правдоборства, наукової і життєвої правди, неприми­римості до несправедливості. Щоправда, у своєму власному вченні про «форму» та «матерію» Арістотель фактично дійшов тих самих висновків, що й Платон. Проте оскільки факт крити­ки Платона мав місце у творчості Арістотеля, то для більшості філософів він постає як «матеріаліст», хоча насправді таким Арістотель ніколи не був.

Як і інші мислителі, Арістотель намагався об'єднати в «єди­ному» два рівня — матеріальний та духовний, досить часто вагався між ними й тому постає радше за все як дуаліст, що тя­жів все ж таки до «духовного» та «першодвигуна», а не до «ма­терії» та «саморозвитку».

Визнаючи «першоматерію» як підставу будь-якого буття, Арістотель водночас підкреслює роль «душі» як форми, реалі­зації «першої ентелехії» природного тіла, називає «душу» па­нівним принципом усього, що існує. Ця загально-філософська, методолого-світоглядова позиція пронизує фактично всі твори Арістотеля. Не є винятком і його праці з етики та політики. Не­зважаючи на реалістичне підґрунтя, соціальне вчення Арісто­теля у прихованому вигляді містить у собі ідею «кінцевої мети» («душі», «ентелехії»), яка визначає характер та спрямованість життя й діяльності мови в суспільстві, форми організації остан­нього тощо.

Арістотель відомий як мислитель — енциклопедист. У своїх чисельних працях він розгортає широку палітру природничо-наукового освоєння дійсності («Про фізику», «Про небо», «Про походження тварин», «Про душу»); обґрунтовує основи логіки («Органон», «Категорії», «Аналітика», «Топіка»)та метафізики («Метафізика»); аналізує закономірності ораторського мистец­тва та риторики («Поетика», «Риторика»); викладає основи ети­ки та моралі («Нікомахова етика»).

Філософія (за Арістотелем) ділиться на теоретичну (етика і політика), мета якої — знання для діяльності, і поетичну (ри­торика, поетика) з метою здобуття знання для творчості. При цьому, теоретичну філософію Арістотель ставить вище за прак­тичну і поетичну, а «першу філософію» розміщує на вершині всіх теоретичних наук загалом.

Практично вперше в історії Арістотель здійснив класифіка­цію наук; описав «матерію» як можливість буття і одночасно як певний субстрат; розробив оригінальне вчення про душу; побу­дував таблицю категорій пізнання; заклав теоретичні підвали­ни логіки та філософської теорії моралі.

Принциповим є вчення Арістотеля про матерію і форму. Він доводить, що в основі всього матеріального буття лежить вічна і незмінна першоматерія, яка «ні з чого не виникає і не знищу­ється». Філософ аж ніяк не сумнівається в реальності зовніш­нього світу, однак серед причин його існування (і руху) поряд з «матеріальними» і «діяльними» називає «формальні» причини і цільові (кінцеві). «Першоматерія», за Арістотелем, пасивна. Сама собою вона не може «створити» нічого тілесного. «Тілом» вона стає завдяки активності форми (закладеній в ній самій, але існуючій незалежно від неї). Наступним логічним кроком Аріс­тотеля було визнання «першопоштовху», а за ним — ідеї Бога, як першопричини і першодвигуна всього сущого. Коливання Арістотеля між різними засадами створює досить помітну невиз­наченість, плутанину, яка дає підстави для різноспрямованого трактування і використання його вчення.

Досить складним є також вчення Арістотеля стосовно пере­ходу від матерії до свідомості. Філософ знову таки коливається між протилежними полюсами, поперемінно стверджуючи залеж­ність душі від «тілесного стану» або ж поясненням життя актив­ністю душі: «якщо душа розсіюється, — писав філософ, — тіло руйнується».

Видатні заслуги делегуються Арістотелю і як логіку. Філо­соф скрупульозно описує і систематизує основні форми мислен­ня (поняття, судження, умовивід); формулює закони логічного Мислення; вибудовує теоретичні підвалини логіки, які впродовж віків вважались основою — основ формальної логіки як науки.

Свої соціально-філософські погляди Арістотель найповніше представив знаменитою працею «Політика».
Людина, вважав філософ, є «істота політична». На відміну від усієї живої природи, лише людина має здатність до чуттєво­го сприйняття таких понять, як «добро» та «зло», «справедли­вість» та «несправедливість». Саме тому людина й живе у «сус­пільстві», фундамент якого, на думку Арістотеля, становлять сім'я та держава. Моральне підґрунтя — засада засад життя людини в суспільстві. Без моралі, вважав філософ, людина пе­ретворюється на «нечестиву» й «дику» істоту, «низьку в своїх статевих та смакових інстинктах». Найглибшою моральною до­мінантою суспільного життя Арістотель вважав справедливість.

Будучи політичною (й моральною), людина, згідно з Арістотелем, є водночас істотою діяльною. Призначення людини — розумна діяльність, а призначення досконалої людини — пре­красне виконання розумної діяльності, узгодження будь-якої справи з особливою доблестю, що характеризує її. Діяльність, вважав Арістотель, має бути добродійною. Умовами ж останньої є: 1) свідомість людини щодо своєї діяльності; 2) розгляд діяль­ності не як засобу, а як самоцілі; 3) твердість у дотриманні пев­них принципів, головним з яких є принцип справедливості. Ді­яльність, яка збігається з внутрішніми якостями людини, є бла­женством. Найвище блаженство — у побуті, що є самоціллю будь-якої діяльності. Згідно з Арістотелем, блаженство у побуті здійсненне лише для вищих верств (класів) суспільства. Що сто­сується рабів, то їхня доля — фізична праця. Поділ суспільства на рабів та рабовласників для Арістотеля є фактом природним і незаперечним. «Для однієї людини, — писав філософ, — корис­но й справедливо бути рабом, для іншої — паном, так само, як потрібно, щоб один елемент підкорявся, а інший панував у ме­жах того володарювання, яке дароване йому природою».

Як бачимо, Арістотель є прихильником і захисником рабо­власницького устрою. Інституцію рабства він пояснює «природ­ним плином подій». Статус раба визначає, згідно з Арістотелем, його душевний стан: «Хто за природою своєю, — писав філо­соф, — належить не самому собі, а іншому, той за природою є раб». «Приналежність іншому», у свою чергу, визначається розумовими здібностями людини. Рабом, згідно з Арістотелем, завжди виявляється той, хто має розуму лише стільки, скільки потрібно для виконання наказів іншого. Люди шляхетного по­ходження не можуть називатися «рабами» навіть тоді, коли вони потрапляють у полон у результаті війн, військових зіткнень. Отже, питання «раба» більшою мірою стосується «варварів», а не греків, як людей вільного й гордовитого духу та шляхетно­го походження.

Ідея «рабства», як природно зумовленої системи підпорядку­вання одних людей іншим, зроблена Арістотелем засадовою сто­совно «правильного державного устрою», який виникає у сім'ї та з об'єднання сімей у поселення.

Згідно з Арістотелем, все суспільне життя людей відбуваєть­ся в межах держави, яка є «різновидом спілкування». Головни­ми напрямками спілкування є: 1) спілкування в рамках сім'ї; 2) спілкування в контексті ведення суспільних справ; 3) спілку­вання для обміну благами. Якщо хтось живе за рамками держа­ви, той, на думку Арістотеля, або знаходиться «вище людини», або є нерозвиненою істотою щодо моралі.

Вивчивши різноманітні типи держав — афінську демократію, спартанський устрій життя, македонську монархію та інші, Арістотель дійшов висновку, що для побудови ідеальної держа­ви «революційні зміни», спрямовані на «перетворення» люд­ської природи, не потрібні. Треба лише вдосконалювати суспіль­ний устрій згідно з природним розподілом суспільства на класи та з урахуванням внутрішньої природи людини. Серед паную­чих класів треба забезпечити злагоду. Цього можна досягти «усередненням власності». Найкращий державний устрій досягаєть­ся там, де стерті протиріччя між дрібними та великими власни­ками, де головну масу суспільства становить «середній елемент».

Під «середнім елементом» Арістотель, знову ж таки, мас на увазі лише один з панівних класів — рабовласників. Термін «се­редній» означає у Арістотеля середній розмір майна стосовно багатших та бідніших верств рабовласників.

На відміну від Платона, ідеальна держава, згідно з Арістоте­лем, можлива не в минулому, а в майбутньому. Він не тікає від дійсності, як Платон, а намагається розібратися в її протиріч­чях, тенденціях, обріях розвитку. Це дає підстави вважати Аріс­тотеля більшим реалістом у розв'язанні соціальної проблемати­ки, ніж Платона.

За всієї утопічності прагнень Арістотеля щодо побудови іде­альної держави, його соціальні погляди входять до скарбниці загальнолюдських надбань як пошук розв'язання соціальних проблем через злагоду та «усереднення». Політичне вчення Аріс­тотеля, зазначає В. Ф. Асмус, має надзвичайно велику теоретич­ну й ще більшу історичну цінність. Проект ідеальної держави, окреслений Арістотелем, як і будь-яка утопія, є сумішшю рис вигаданих, на відміну від існуючих форм державності, та рис, Що відбивають реальні історичні відносини суспільства, в якому цей проект було розроблено. Особливість Арістотелевої «Полі­тики» полягає в тому, що в ній риси реальні, історичні перева­жають над утопічними.

Економічний та політичний занепад Греції не міг не позна­читися на зміні орієнтації соціально-філософських пошуків стародавніх філософів. їхня спрямованість на активне політич­не життя, громадську позицію, участь у державних справах по­ступово заміщується орієнтацією на індивідуально-особисте бла­го, моральні цінності, скепсис, агностицизм. З часом інтерес до філософії падає взагалі. Приходить період містики, релігійно-філософського синкретизму, християнської філософії. Філосо­фія потрапляє в полон теології. І все ж таки навіть у період, що передував зазначеному підпорядкуванню, філософи намагали­ся знайти й відстоювати власне розуміння сенсу суспільного жит­тя, що відрізнялося від релігійного призначення людини, спо­собу її самовизначення в складних і незрозумілих життєвих об­ставинах.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua