Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 1
ПЕРШІ ФІЛОСОФИ

Платон
(427-347 pp. до н. е.)
«Нема нічого сильнішого за знання; воно завжди її у всьому пересилює і задоволен­ня, і все можливе»

Значне місце в філософії належить знаментому античному фі­лософу Платону. Платон народився у знатній аристократичній сім'ї. Серед предків його батька — цар Кодр. Мати пишалася сво­єю родовідністю із Солоном. Перед Платоном відкривалася перс­пектива політичної кар'єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія сама по собі, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон де­монстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у ряді діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «За­кони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя — філософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя, при­вів до того, що не політика, а філософія стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям - перша в світі Академія.

Сократ дав Платону не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, але й поставив ключову проблему невідповідності понять одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, але й бачив у світі речей безпосередні зразки прекрасного. Пла­тон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства деяких ідеальних сутностей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» («topos noetos»), є особливий клас предметів, ідей, своєрідна про­екція яких і є загальні поняття, ідеї об'єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і ося­гаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим, чим вона є.

Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізич­ного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче — холодне, згущення розрідження тощо), до кінця пояснити чуттєво сприймане за допомогою чуттєвого ж. «Друга навігація» (вираз Платона) зробила ставку в пошуках першопочатків і першопри­чин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну реальність, що, за переконанням Платона, і с істинне, абсо­лютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво несприйманому, невидимому світі ідей (ейдосів), або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують. Слова кініка Діогена проте, що не бачить ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стольності» (ідеї стола), спростовували так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стольність і чашність, у тебе немає розуму». Світ ідеальний - це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відріз­няється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змін­ного, смертного), духовне від тілесного. Духовне і тілесне про­тистоять один одному, також ціннісне: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об'єктів. Діоген Лаертський зазна­чав, що ідея (idea) Платона — це не тільки загальне, рід (genis), начало (arche), причина (dition), але й образ (eidos), зразок (paradeihma). Ідеї стають як джерело буття речей, як ідеальний зразок, споглядаючи який Деміург створює світ чуттєвих речей. Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини — наблизитися до справжнього світу — світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких нале­жить ідеї Блага. «Ідея Блага, — за словами Платона, — причи­на всього правильного й прекрасного. У сфері видимого ідея Блага породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюва­ного — сама володарка, від якої залежать істина й розуміння, і її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо у приватно­му і в суспільному житті».

За допомогою діалектичної тріади «Єдність- Розум- Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності — єдине, що тісно зв'язане, переплітається, зливаєть­ся з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформних елементів, надаючи їм фор­му: сутність, порядок, досконалість, вища цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаванності, адже лише те, що визначене — усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цін­ності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і вдоскона­лення.

Друга основа буття - Розум — є породженням Блага, однієї із здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дис­курсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Ро­зуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Плато­на не є якоюсь метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого — Розум є живою істотою, максимально узагальненою, гранично впорядкованою, доскона­лою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненні. Третьою іпостассю буття, за Платоном, — є Світо­ва душа, що виступає як начало, яке об'єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіл принципом саморухання, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова душа — суміш ідей і речей, форми й матерії.

З'ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного кос­мосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум — деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйняті речі. Струк­турні компоненти появи світу є: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює копії відповід­но до моделі. Модель — зразок вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, вна­слідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери. Космос постає як досконала гармоній­на істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світо­ва душа й Світове тіло.

Як же людина, за концепцією Платона, може залучитися до ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага? Пла­тон дуалістично розглядає людину, протиставляючи в ній тіло її душу. Суть людини — розумна душа, а тлінне тіло — «тем­ниця для душі». Завдяки розумній душі перед людиною відкри­вається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до нього при­роду і тому може пізнати буття. Оскільки людські душі поро­джені деміургом разом із Світовою душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо ство­рено деміургом.

Пізнання світу ідей для людини є досить скрутним, адже пе­редбачає обмеження тілесних задоволень. Поряд із розумною має і нерозумну частину душі, яка ділиться на афективну (емоцій­ну, пристрасну) і чуттєво-хтиву, тісно зв'язану з плотськими бажаннями. У діалозі «Федон» Платон зазначає, що в тому разі, коли душі вели спосіб життя, винятково зв'язаний з тілами, пристрастями, хтивістю й насолодою, то в момент смерті не мо­жуть повністю відокремитися від тілесного. Тому такі душі блу­кають певний період, кружляючи навколо могил, подібно до привидів. Ті ж душі, які жили за законами доброчинності, вті­люються в тіла гідних людей або симпатичних тварин. Платон — прибічник ідеї метапсихозу (переселення душ у різні живі істо­ти), що бере початок у ерфіків і піфагорійців. Кращі душі діста­ються прихильникам мудрості й краси, музи й любові, а гірші потрапляють у тіла тиранів.

Пізнання, за Платоном, виступає як спогад, пригадування первісного існування душі в світі ідей. У пам'яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного занебесного існуван­ня немовби закладені ідеї Блага, Краси, Помірності, Справедливості та ін. Призначення людини — пригадати те, що вже побачене (його душею), але виявилося забутим, витісненим чут­тєвими, тілесними бажаннями. Тому-то людина має шукати й пізнавати, тобто пригадати все істинне, досконале и прекрас­не. до чого залучена її розумна душа. Пізнання — пригадування — виявляється і моральним очищенням. Збіг у самоосягненні, самопізнанні Істини, Добра й Краси приводить людину до досяг­нення Блага.

У повсякденному житті люди звичайно задовольняються та­кою формою чуттєвого пізнання, як думка, гадка (doxa), що за­ймає проміжне становище між неуцтвом і науковим знанням (episteme). У свою чергу, чуттєве знання (гадку) Платон розпо­діляє на уявлення й на вірування, а наукове знання на математико — геометричне (guanoia) і власне філософське, тобто чис­те споглядання ідей (tesis). Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, але й приховує її. Риторика є відвертою фаль­сифікацією істини, що безсоромно використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й діалектичне праг­нення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротич­ний порив душі надає можливість їй пригадати все первісне бут­тя серед мудрих і прекрасних богів. Платонівськнй Ерос — сила, яка повертає душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту. Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки відомий шарм, але й насамперед дозволяє інтерпретувати вічну загадкову спрямованість люди­ни до істини — Добра Краси.

Соціально-філософська концепція Платона розпочинається з пошуку оптимально прийнятної форми державного співжит­тя людей, (ідеальної держави), де найповніше реалізується його (життя) головний принцип - принцип справедливості. Справед­ливість філософ розглядає у найрізноманітніших вимірах: як здатність віддавати кожному належне; як мистецтво приноси­ти користь друзям та шкоду ворогам; як уміння нікому ні в чому не шкодити; як те, що є корисним сильнішому, тощо. Через плетиво суперечливих визначень Платон поступово формулює вис­новок про те, що справедливість є такий стан суспільного жит­тя, в якому кожен, займаючись своєю справою, отримує належ­не. Психологічні та моральні аргументи, на думку Платона, не розв'язують проблеми. Останнє є можливим лише через набли­ження дожиття, що досягається розв'язанням таких питань, як поділ праці, розмежування людей на соціальні верстви, відно­сини власності, організація влади тощо.

Саме поділ праці, згідно з Платоном, є головною причиною розмежування людей у суспільстві на соціальні верстви. Для кожної з них — ремісників, воїнів, правителів — поняття справед­ливості с різним. Водночас загальна справедливість пануватиме там, де кожен займатиметься своєю справою: ремісник — пра­цюватиме, воїн — захищатиме державу, правителі — керувати­муть нею.

На думку філософа, кожна людина народжується зі своєю душею. У однієї вона відлунює золотом, у іншої сріблом, у третьої — мідним дзвоном. Останнє й визначає місце людини у соціальній структурі суспільства. Перехід людини з однієї со­ціальної верстви до іншої є справою небажаною, хоча й можли­вою. Безпідставний перехід, коли, скажімо, ремісник забажає володарювати, а правитель — зробитися воїном, — це згубність для держави, вважав Платон і обґрунтовував систему вихован­ня, яка, по суті, підтримує й обстоює той стан речей, що склався в суспільстві.

Головну причину руйнації звичаїв Платон вбачав у «власни­цьких потягах людей». Філософ констатує факт наявності бага­тих та бідних, прагне знайти засади більш-менш узгодженого їх взаєможиття та соціальної злагоди. Шлях до цього Платон вба­чає у злагоді панівних верств населення, особливо воїнів та пра­вителів. Для забезпечення цього мислитель пропонує зрівняти власність вищих верств населення, «усуспільнити» (зробити «спільною») її для такої категорії людей, як воїни. Злагода ви­щих класів, на думку Платона, зробить протиріччя між ними неістотними. Це ж саме, у свою чергу, станс застереженням від непокори з боку нижчих класів, що й забезпечить жадану соці­альну гармонію.

Ідея «усуспільнення» власності дає підстави для тверджен­ня, що теорія «ідеальної держави» Платона у загальних рисах збігається з деякими рисами сучасного соціалізму та комуніз­му. Так, зокрема, вважає німецький філософ Роберт фон Пельман. Проте, як переконливо довів В. Ф. Асмус, така точка зору є помилковою, оскільки теорія наукового соціалізму та комуніз­му виводить необхідність соціалізму тільки з точно визначених історичних умов у розвитку способу виробництва та зумовлених ним суспільних відносин. Нічого подібного немає (і, звичайно, не могло бути) в платонівській теорії «комунізму». Як підкрес­лює Г. Ф. Александров, положення Платона про те, щоб влас­ність у межах однієї касти людей була спільною, поширюється тільки на вищі верстви суспільства, тобто на правителів та вої­нів, і мало на меті припинити чвари серед землевласників, вої­нів, правителів, згуртувати ці верстви суспільства, знищити рабовласницьку демократію й тим самим зробити касту рабовласників — аристократів здатною до боротьби проти народу.

У кожній державі, на думку Платона, є дві держави: держа­ва бідних та держава багатих. Між ними завжди виникають су­перечки та конфлікти. Запобігти цьому може лише держава з оптимально налагодженим механізмом управління. Саме тут філософ і пропонує людству теорію «ідеальної держави», про­ект «найкращої» державної системи, низка положень якого — про поділ праці відповідно до потреб та природних задатків, роз­мір держави, роль законів та виховання, силу мудрості в держав­ному управлінні тощо — не втратили свого значення і в наш час.

Нелегко зрозуміти, чому Платон разом з критикою таких форм державного устрою, як монархія та аристократія, різко засуджує демократію. Особливо якщо згадати, що в Греції вже існувала могутня традиція демократичних переконань: філософ Емпедокл, софіст Горгій, драматург Евріпід, філософ Демокріт, історик Геродот! Не зважати на цю традицію «Платон-філософ» не міг навіть за наявності «Платона-аристократа» царського походження. Отже, були інші причини, які, на жаль, залиши­лися поза увагою маститих знавців та інтерпретаторів Платона.

Залишаючи аналіз цих причин для спеціального розгляду, все ж висловимо думку щодо головної з них: у «демократії» — того типу, в якому вона стверджувалась у наявній історичній реаль­ності — Платон геніально розгледів загрозу «тоталітаризму». Він розгадав таємницю переходу від «добра» до «зла» в державних справах, таємницю того, як «всевладдя натовпу» (особливо без­законне та насильницьке) поступово, але неухильно вичерпує свій початково демократичний потенціал і рихтує суспільну по­требу твердої влади, «сильної руки», диктаторського режиму. Понад те, Платон перебрав на себе відповідальність обґрунтува­ти шляхи уникнення цього. Загрозі переростання лжедемократії на тоталітаризм Платон протиставляв людський розум, аристо­кратизм духу, морально-естетичне виховання.

Як слушно зазначає О. Ф. Лосєв, незважаючи на те, що Пла­тон обґрунтовував суспільну нерівність, його концепція все ж таки мала надзвичайно мало спільного з рабовласницькою арис­тократією. Землероби та ремісники у нього не раби, а вільні, фі­лософи та воїни — не аристократи, а носії та провідники в життя загального ідеалу вічної мудрості.

«Утопія» Платона продиктована, з одного боку, органічним неприйняттям усіх відомих йому форм організації державного життя як «ілюзійно-суспільних», аз іншого — внутрішнім праг­ненням пошуку таких форм «організованого суспільства», які звеличують людину та людяність і в яких кожен, як громадянин,

зможе займатися своєю справою з надією на «справедливість» під захистом «законів» (Див.: Лосев А. Ф. Платон / Философская энциклопедия: В 5-ти т. — М., 1967. — Т. А. — С. 266).
Платона багато хто вважає якимось грецьким романтиком, що зітхає про невідомий та туманний, дивний та прекрасний край, що прагне «в далечінь від людей та землі, — писав відо­мий російський мислитель М. Г. Чернишевський. — Платон був зовсім не таким... Він не був марним мрійником, думав не про зоряні світи, а про землю, не про примари, а про людину. І на­самперед Платон думав про те, що людина повинна бути грома­дянином держави» (Чернышевский И. Г. Избранные философ­ские сочинения: В 2-х т. — М., 1992. — Т. 1. — С. 307).

Звичайно, пошуки Платоном ідеалу «організованого суспіль­ства » мали конкретно-історичний характер. Людство ще не мало досвіду функціонування класичного «Римського права», універ­сальних соціальних зв'язків «капіталістичного» типу, тріумфу та трагедії «соціалістичних революцій» та переходу «пролетар­ських демократій» у тоталітаризм і деспотію тощо. Саме тому не варто говорити про обмеженість чи наївність філософа. З по­явою соціальної концепції Платона інтелектуальна скарбниця людства стала багатшою на «цілого Платона», якого треба сприй­мати та вивчати таким, яким він був у контексті свого історич­но суперечливого часу, а не лише з позицій соціального досвіду XX сторіччя.

Назад Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua