Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Розділ 1
ПЕРШІ ФІЛОСОФИ

Парменід
(Біля 540-470 pp. до н.е.)

«...Бути чи взагалі не бути — саме тут вирішення питання»

Одним із найбільш яскравих представників античної філософії с мислитель, політик і державний діяч Парменід. Він народився і практично безвиїздно прожив в Елеї. Був сучасником Гераклі­та. Навчався у Ксенофана, під впливом якого написав свій голов­ний твір «Про природу». Аристократичне походження Парменіда обумовлювало його політичну і громадянську позицію. І хоча про свої соціальні погляди він майже не писав, свідчення його нас­тупників дають підстави вважати Парменіда прибічником орга­нізованої аристократії, яку кін протиставляв демократії.

Своє філософське вчення Парменід поділяє на дві частини: 1) (шлях істини) і 2) «шлях уяви». Його вчення — досить сут­тєвий крок на шляху вивільнення філософії від елементів міфо­логічної свідомості. Власне, саме у Парменіда вперше формуєть­ся категорія «буття», вперше ставиться питання про співвідно­шення буття й мислення.

Як великий філософ, Парменід став відомим завдяки поста­новці й інтерпретації проблеми співвідношення «буття» і «не­буття». «Буття є, а небуття немає» — таким поворотом думки філософ фактично заклав основи онтології як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення. Як зазначає Бертран Рассел, найбільш суттєвим із того, що дійшло до нас із вчення Парменіда про «шлях істини», полягає в наступному:

«...Небуття ні пізнати (неосяжне) не зможеш,
Ні в слові висловити...
Одне і те ж є мислення і буття...
У майбутньому як може бути чи як буття виникає?
Немає його, якщо воно виникло або в майбутньому буде.

Згасає народження, так і смерть пропадає безвісти.
Одне і те ж с думка і те, про що думка існує.
Тому, що без буття, в якому існує її втілення,
Думку тобі не знайти...»
(Цит.: Рассел Б. История западной философии. T.l. — M., 1993. — С. 68).

Що ж таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення буття с осягнення його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Для почуття «буття» недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Бут­тя — це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Буття не має початку: бо з чого ж воно могло виникнути? Тільки з небуття, а небут­тя — немає! Не може мати буття й кінця з тієї саме рації, з якої немає й початку. Отже, буття вічне. Воно неперервне, бо всяке перервне було б небуттям. Воно нерухоме і взагалі незмінне, бо якби буття мало частини, вони обов'язково стали б небуттям. Буття є сталим і єдиним. Воно є протилежністю ставленню і мно­жинності. Мислення ж — це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення — знання (episteme). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних ре­чей і одиничних предметів, що оточують людину.

Людина може мати гадку, погляд (doxa) — звичайне, повсяк­денне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скін­ченний характер. Усі речі, у чому смертні вбачають істину, ві­рячи в неї, усе це — лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінюва­ти колір і забарвлення — так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлін­ну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності бут­тя, як множинного, Парменід іде до визнання існування, спра­ведливо вважаючи, що без існування світу, як єдиного, не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилося йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чут­тєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне и чуттєве — небуттям, всупереч судженням лю­дей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.

Що ж розуміє Парменід під єдиним у бутті? Через відрив єди­ного від множинного, єдине виступає не як один бік буття, а як саме буття. Множинне оголошується просто неіснуючим. Роз­рив численного і єдиного та гіпертрофія єдиного, що виникла на шкоду і за рахунок множинного, може викликати небажані наслідки. Буття Парменіду уявляється за формою цілком доско­налої кулі з правильним центром посередині. Ледве більше або менше від нечисленного. «Небуття зовсім немає, бо цілісність його порушувалась би. Немає і буття, бо було б в одному місці більшим, аніж в іншому. Буття, як ціле, невразливе. Рівне з усіх боків, буття має певні межі». Використання чуттєвого образу — кулі — для ілюстрації світу як єдиного цілого, та ще в устах та­кого прихильника логічного пізнання, як Парменід, спершу дивує. Тим часом всеєдине Ксенофана також кулеподібне.

Уподібнення буття кулі пояснюється уявленням давніх фі­лософів про кулю як про найперше, найпрекрасніше і найдовершеніше з усіх тіл, одночасно кінцеве й безмежне, рухоме й не­порушне. Кулю древні визначали як тіло, замкнене в самому собі, самодостатнє, що має в самому собі свою визначеність, а не визначається зовнішніми умовами. Тому куля здавалася їм най­більш підходящим зразком для ілюстрації тієї реальності, з якої виникає, як основа самої себе, чужа рухові й змінам, вічна, ні від чого не залежна й неминуща. У довершеності кулі вбачали зразок довершеності буття. Визначення єдиного Парменід отри­мує шляхом спростування множинного, відмінностей, диферен­ціювання. Розуміння єдиного, разом з тим, має субстанціальний характер, що свідчить про непослідовність, проте не чужі думки про загальну закономірність у природі, що випливає із влас­тивостей світу як єдиного.

Порівняння картин світу, за Гераклітом і за Парменідом, веде до спокуси протиставити їх одна одній, а також назвати Парме­ніда антидіалектиком: адже парменідівське буття незмінне, не­порушне й несуперечливе. Існує навіть думка, що систему Пар­меніда легко подати як реакцію на вчення Геракліта про загальні зміни та суперечності суті. Та, по-перше, Геракліт міркував про рух тієї ж системи онтологізму (буття Космосу є і не залежить від людини, яка намагається пізнати його); по-друге, Геракліт інтуїтивно, а Парменід — свідомо орієнтуються на раціональне пізнання людиною світу (логос у Геракліта пронизує весь Все­світ, об'єктивний логос у макрокосмі і суб'єктивний логос у душі людини, в мікрокосмі - це одне й те саме; тому, йдучи за лого­сом, людина може пізнати світ — саме в «розумних поняттях, а не через почуття». Про Парменіда, напевно, не буде перебіль­шенням сказати - це найперший явний попередник європейсь­кого раціоналізму (буття осягається розумом); по-третє, прислу­хаймося до Арістотеля і вслід за ним — до Секста Емпірика: (На­певне, Парменід не був неосвіченим у діалектиці, якщо Арістотель вважав його учня Зенона за родоначальника діалектики). У сучасних умовах Парменід уявляється таким, яким його ба­чив Платон: «Парменід завжди здавався мені і гідним поваги, і небезпечним, кажучи словами Гомера: «У його промовах помі­тна надзвичайна глибина. Я боюся, що ми не розуміємо його слів і ще менше розуміємо його думки».

«Буття є, а небуття немає», — фактично він заклав основи онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософ­ського мислення.
 

 
© www.SchoolLib.com.ua