Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Вступ до філософії
Великі філософи навчальний посібник
Передне слово

Серед найвеличніших надбань цивілізації, коли б чи но найваж­ливішим і цінним для всіх часів і народів, є інтелектуальна куль­тура, яка передасться від покоління до покоління як скарб, як основа майбутнього благополуччя й розвитку, як запорука муд­рості тих, хто йде попереду й прямує в майбуття.

Інтелектуальна культура створюється впродовж віків, зусил­лями багатьох поколінь, різних епох і народів. Вона не має просторово-часових вимірів і живе доти, доки знаходиться в жит­тєвому обігу, доки нею користуються люди, доки вони про неї пам'ятають.

Серед перлин інтелектуальної культури — мудрість єгипет­ських і вавилонських жерців, давньокитайських і давньоіндій­ських мислителів, природозакоханість і наукова зваженість ан­тичних філософів, любов до Бога, благоговіння перед Людиною й захопленість технікою інтелектуалів, послідовно змінюючих одна одну епохи середньовіччя. Відродження та Просвітницт­ва. Сюди ж відносяться і міфи древніх народів, і наукові здобут­тя вчених, рожеві утопії про ідеальний соціально-політичний устрій і науково обгрунтовані теорії, за якими держава, народ чи культура розбудовують своє реальне єство, найнеймовірніші техніко — технологічні фантазії та тверезі теоретичні порахунки, що втілюються в практику.

Інтелектуальна культура не має меж. Її секрети, врешті-решт, стають надбанням всіх народів. При цьому, найбільш високого цивілізованого злету досягають не ті народи, які тримають свої інтелектуальні здобутки за семи замками, а ті, які щедро ділять­ся ними з усім світом, збагачують свій духовний досвід досвідом інших культур, які бережуть його як зіницю ока, шанують твор­ців, дбають про науку й освіту, мистецтво та мораль, поважа­ють релігійні (або не релігійні) почуття один одного, підніма­ють авторитет розуму.

Інтелектуальна культура — це мудрість цивілізації. Вона збагачується життєвою практикою й науковим пізнанням, колективними зусиллями людей і інтелектом генія, когортою спеціалістів — професіоналів і витвором дивака, головним спону­кальним мотивом творчості якого є лише його допитливість.

І все ж, якими б зусиллями, засобами чи складом учасників не створювався цей дивний феномен, в його основі завжди зна­ходився найутаємниченіший витвір Природи — інтелект — ви­ключна властивість людини, яка характеризує її як розумну істоту.

Власне, інтелект (лат. intellectio — пізнання, розуміння, ро­зум) можна розглядати й у більш широкій інтерпретації, як суб'­єктивну здатність живих істот відтворювати реальність своєю психікою на рівні інстинкту (тварин), де пізнання, скоріш, роз­гортається підсвідомо, і власне інтелекту (людини), де воно здій­снюється свідомо й мислиться (А. Бергсон). Мислення відкри­ває людині світ, його закономірності та тенденції розвитку. Воно дозволяє їй усвідомити своє місце та роль в ньому, осягнути мету й сенс людського життя, осмислити оточуючі реалії, а відповід­но, й форми та способи своєї поведінки та життєдіяльності.

Авторитет мислячої людини завжди був високий. Таку лю­дину завжди поважали і... боялись. Із нею радились; у неї про­сили допомоги й захисту; по ній звіряли напрями власної жит­тєдіяльності; їй поклонялись і, одночасно, майже завжди переслідували, ганьбили, труїли й нищили як носія зла, на­місника диявола, загрозу усталеним формам життєдіяльності та спілкування. І це не випадково. Мислення не лише відтво­рює світ у наявних формах його буття, але й намагається осяг­нути його продовження. Мисляча людина, гак би мовити, за­глядає за межі наявного, сущого. Вона моделює контури май­бутнього і тим самим «підштовхує» дійсність до розвитку саме в цьому напрямі. У когось це викликає захоплення; інші сприй­мають це байдуже. Але є й такі, які вбачають у цьому загрозу своєму власному благополуччю, руйнацію усталених форм життя тощо. Саме вони (особливо тоді, коли наділені владою) спалюють книги, руйнують храми науки, катують учених, таврують інакомислення.

Історія знає й пам'ятає десятки, сотні, тисячі талановитих і геніальних мислителів — вигнаних, відсторонених, спалених у вогнищах інквізиції, закатованих у фашистських концтабо­рах та сталінських ГУЛАГах, затравлених постійною підозрою та переслідуваннями. І все ж, незважаючи ні на що, мислення, пізнання, розум брали верх. Спалені книги відтворювались;

закатовані мислителі звертались до нових поколінь вустами сво­їх учнів та послідовників; вибудовувались нові храми науки; народжувались і мужніли нові гіганти духу, провідники вічно­го, доброт, справедливого. І першими серед перших із них були Великі філософи...

...Філософія - любов до мудрості — не мас монополії на муд­рість. Вона поєднує свої зусилля з усіма засобами та способами збагачення інтелектуальної культури. Мудрими можуть бути фізика її астрономія, хімія та математика, біологія та історія, географія та інші науки. Філософія у цьому сенсі постає такою ж наукою, а філософи - такими ж ученими, як інші. За спосо­бом освоєння дійсності філософія є наукою. Вона створює тео­рію, піклується про доказовість, спирається на факти й намага­ється осягнути істину. І хоч не завжди та чи інша філософська система є об'єктивно істинною й позбавленою впливу міфологіч­но-фетишистського чи релігійно-містичного знання, вона не пе­рестає бути наукою, бо основним засобом вибудовування свого єства обрала (і дотримується) засіб раціонального осягнення дій­сності.

«Монополія» філософії на мудрість визначається іншим — її покликанням як способу конструювання цілісного погляду на світ, місця й ролі людини к ньому; як теоретичної відповіді на вічні питання історії (про мету і сенс життя, про щастя і шляхи його досягнення, добро і справедливість, необхідність і свобо­ду); як теоретичної основи для вироблення системи життєвих цінностей та ідеалів.

До цього важливо додати й те, що філософія намагається відтворити об'єкт не просто «сам по собі» (як це робить наука), а й включаючи в цей процес людський, оціночний фактор. Вона розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, з погляду людських цілей і проекцій буття в май­бутньому. Окрім того, на відміну від науки, філософія спираєть­ся не лише па наукові надбання, а й на весь сукупний історич­ний досвід людства, зафіксований у матеріальній культурі та різних формах суспільної свідомості.

«Монополія» філософії на мудрість зумовлена тим, що вона безпосередньо не вивчає окремі речі, явища й процеси, які є об'єктами певних наук. Вона має справу з дійсністю опосеред­ковано через суспільну практику, а також через її відображен­ня в науці, художній творчості, моралі тощо. Філософія у цьо­му вимірі є узагальненням науки, культури та практики в їх людському вимірі. Вона постає як теоретична основа наукового світогляду, логіка та методологія наукового пізнання та соці­альної практики.

... Великі філософи, як правило, завжди були найосвіченішими людьми свого часу, знаходились у центрі наукового, культур­ного й соціально-політичного життя епохи, очолювали інтелек­туальну еліту народу. Щоправда, не завжди визнання величі й ролі в інтелектуальному поступі людства відбувалось за жит­тя філософа. До декого все це поверталось через десятки, а інко­ли й сотні років після смерті. Багато з них померли невизнани­ми й гоненими, зганьбленими. І лише час — велике бачиться на відстані — віддавав їм належне, викристалізовував ту особливу роль, яку відігравали вони в розвитку інтелектуальної культу­ри людства. Справедливим є й те, що нові покоління знаходять у вченнях Великих філософів усе нові й нові ідеї, акценти, пово­роти, залучають їх до формування сучасної філософської карти­ни світу й до соціальної практики.

Зрозуміти Великого філософа нелегко. Він мислить нестан­дартно. Порух його думки — нешаблонний. Він розгортається у царині замежжя, відвойовує в ньому плацдарми розуму, до яких згодом підтягується загальна культура людства. Як уже зазначалось, буває, що процес осягнення величі думки філосо­фа затягується на десятки н сотні років.

Останнє є особливо актуальним для вітчизняного читача, учня, студента, декілька поколінь яких виховувались на моноідеологізмі марксизму — ленінізму й у фактичному відсторо­ненні від філософської спадщини людства. Твори домарксист­ських і сучасних західних («буржуазних») мислителів, особ­ливо ті, які були не співзвучні марксизмові, майже не публі­кувались; їх інтерпретація здійснювалась виключно «через світорозуміння марксизму»; допитливість щодо ідей «реак­ційних філософів» переслідувалась і каралась. Подібна прак­тика розривала й спотворювала єдину, цілісну інтелектуальну культуру людства, а ідеї, погляди та вчення Великих філосо­фів доносила до свідомості тих, хто навчається в деформова­ному, спрощеному, а нерідко й умисно фальсифікованому вигляді.

У розумінні переважної більшості людей, особливо старшого віку, Платон однозначно ідентифікується як засновник об'­єктивного ідеалізму, Августин Блаженний — як християнський теолог, Ріхард Авенаріус — як «реакційний філософ», Берклі — як «найлютіший ворог матеріалізму», Фрідріх Ніцше — як «прямий попередник фашистських ідеологів», а Артур Шопенгауер— як «вкрай реакційний філософ — ідеаліст; ідеолог прусського юнкерства». З іншого боку, Карл Маркс, наприклад, тра­ктувався не інакше, як «великий учитель і вождь світового про­летаріату...», В.І. Ленін — як «найвидатніший теоретик і вождь світового пролетаріату й усього трудящого людства...», Й.В. Ста­лін — як «геніальний теоретик і вождь», «великий соратник і друг...», «продовжувач учення й справи Маркса, Енгельса та Леніна».

Сьогодення змінює не лише характеристики Великих фі­лософів, але й сам підхід до їх формування. Світ упевнено долає тоталітарні форми соціальної організації, рухається в напрямі до нового типу життя — демократичного, ринково­го, переосмислює глобальні світові цінності й спрямовує їх до утвердження дійсного, а не уявного (ілюзійного) пріоритету людини й людяності. Тому в повному світлі, звучанні та ве­личі піднімаються нині й постаті Великих філософів, їх учен­ня, ідеї та настанови. Час оновлення, відродження й демо­кратичного державотворення створює передумови їх осягнен­ня у відповідності з тим, ким і якими вони були тоді, якими пройшли через епохи, яке значення й сенс мають сьогодні, яке місце займають в історії.

«... Час розкидувати каміння і час збирати його», — говорить­ся в Біблії. Сьогодні настав час збирання. Наш час — час дотичності до мудрості віків її величності Історії, час формування реалістичного погляду на минуле, сучасне й майбутнє, час самостійного творчого мислення в ім'я людини й людяності як найвищої цінності культури.

Великі філософи, власне, саме тому й увійшли в історію інте­лектуальної культури людства як великі, що вели пошук цивілізаційного шляху до утвердження гуманістичних пріоритетів. Одні з них бачили цей шлях у наслідуванні Природи; інші — в любові до Бога, трепетному екстазі перед вічним, у розбудові й зміцненні держави, шанобливому ставленні до Людини, бла­гоговінні перед життям, у тоталітарній організації суспільства тощо.

Різні епохи, особистості, ідеї та погляди...
Можливо, не варто об'єднувати їх в одному виданні, бо вони такі різні, бо їх погляди, як правило, взаємосуперечливі, бо кожен із них, здавалося б, скоріш говорить про своє, аніж дослухається до іншого? Однак, як підкреслював у свій час Платон, мудрість полягає втому, щоб довести, що те, що є інше, є те ж саме, а те, що є те саме — є інше! За розмаїттям підходів, поглядів і суперечливих учень рельєфно проглядається єдиний предмет філософських роздумів Великих філософів — приро­да й сутність світової цілісності, місце й роль у ній людини, ставлення останньої до соціальної та природної дійсності, її життєві цінності та ідеали.

Означена проблематика була наріжною в кожного великого й визначного філософа. Вона єднає мислителів у царині особли­вої науки та світогляду — філософії, яка, розв'язуючи найбільш фундаментальні питання, викристалізовує й визначає сукуп­ність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму наукового пізнання та соціальної поведінки особистості.

Отже, Великі філософи...
Чому я описую саме цих, а не інших? Хіба, наприклад, такі античні гіганти, як Анаксагор, Анаксимандр чи Анаксімен менш значимі, ніж Епікур чи, скажімо, Ібн Рушд чи Окнам? Чому ж тоді перші три залишились поза межами цього видан­ня, а останні увійшли до когорти великих? Розгорнуту відпо­відь на ці запитання допитливий читач знайде сам, озна­йомившись із працею, яка пропонується. Коротко ж можна сказати наступне: включення того чи іншого філософа у цю когорту здійснено за критерієм обґрунтування ним ідеї, кон­цепції чи теорії, з якими пов'язаний відповідний поворот у розгляді головної філософської проблеми — проблеми лю­дини, її місця у світі, системи життєвих цінностей та ідеалів. Поза будь-яким сумнівом, на цьому виборі позначається за­гальний духовний контекст нашої епохи, ситуація часу дер­жавно-національного відродження й утвердження України як суверенної, незалежної держави, суб'єктивна філософська по­зиція автора.

Матеріал короткого життєпису та аналізу поглядів Вели­ких філософів згруповано в окремі розділи у відповідності з епохою, в якій розгорталась і квітла їх творча доля; провід­ною проблематикою, на якій схрещувались пізнавальні про­мені їх критичного розуму; головною парадигмою, на якій ґрунтувалась нормальна (для свого часу) філософська куль­тура.

Проведений аналіз дозволяє виокремити сім відносно са­мостійних розділів («сім стовпів мудрості»), вибудованих (витесаних) людством у ході свого цивілізаційного розвитку. Осягнення кожного з них загалом і через особистість Великого філософа, на мій погляд, і є основною Дорогою до Храму Ро­зуму, Добра й Справедливості, до Храму людяності та куль­тури.

Я маю надію, що видання сподобається й буде корисним тим, на кого воно розраховане, а філософія (один із найдревніших і найвеличніших способів духовно-практичного осяг­нення дійсності) здобуде своїх нових шанувальників і при­бічників.

На завершення переднього слова хочу висловити слова сердеч­ної вдячності рецензентам - докторам філософських наук Григорію Волинці, Валентину Крисаченку і Володимиру Ярошовцю; колегам і друзям, які своєю зацікавленістю спонукали мене до праці, зокрема, Миколі Лукашевичу та Миколі Михальченку; всім, хто допоміг підготувати рукопис до друку, особ­ливо, співробітникам Інституту вищої освіти Юлії Кислицькій, Оксані Шипко, Оксані Ляхвацькій та Ірині Загарницькій.

Зміст Вперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua