Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ перший
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ТРЕТЯ
СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ
3. Екзистенціальна філософія: суть та різновидності

Неопозитивізм.
  Кінець XIX — початок XX ст. відзначилися різкою критикою класичної філософії за широкомасштабний розгляд проблем буття, людини та свідомості. Позитивізм — філософський напрямок, заснований на принципі, що справжнє позитивне знання можна одержати лише як результат окремих конкретних наук і їх синтетичного об'єднання і що філософія як особлива наука претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. Творцем позитивізму став французький мислитель Огюст Конт, який проголосив розрив позитивної науки з філософією і її метафізичною традицією. Ідеї Огюста Конта поділяли Герберт Спенсер, потім приєдналися Ернст Мах і Ріхард Авенаріус (друга хвиля позитивізму), а починаючи з 20-х років і до сучасності — третя хвиля позитивізму, або неопозитивізм. Неопозитивізм представляють відомі вчені: Моріц Шлік — логік, математик та філософ Бертран Рассел, засновник філософії лінгвістичного аналізу, відомий англійський громадський діяч, філософ Людвіг Вітгенштейн, Карл Поппер — логік та методолог. Звинувачуючи філософію у неясності тлумачень, ускладненості мови, у нескінченних та безплідних суперечках, полумістичних концепціях, неопозитивісти запропонували всю цю «метафізику» рішуче відкинути і в противагу їй заснувати нове «позитивне» знання на базі науковості. Неопозитивісти здійснили переоцінку цінностей та пріоритетів філософії, користувались критеріями «суворих наук» та формальної логіки.

  Неопозитивізм — один з напрямків філософії в XX ст., сучасна форма позитивізму. Неопозитивізм позбавляє філософію її предмета, вважаючи, що знання про дійсність дається лише в повсякденності або в конкретно-науковому мисленні, а філософія можлива тільки як діяльність аналізу мови, де відображаються результати таких форм мислення. Філософський аналіз з позицій неопозитивізму не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Ранній неопозитивізм Віденського гуртка, обмежуючи безпосередній досвід індивідуальними переживаннями, безпосередньо приходить до соліпсизму. Найбільш впливовою різновидністю неопозитивізму став логічний позитивізм. До спільної платформи неопозитивізму примкнули і англійські філософи — аналітики, послідовники Джорджа Мура — Джо Стеббінг, Уїльям Уїсдом та ін. Неопозитивістськими були і філософські погляди ряду представників логічної львівсько-варшавської школи. Основна ідея: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Поруч із такими класичними напрямками є ще ряд дуже різнорідних, а часто й суперечливих неопозитивістських течій. Проте є спільне і суперечливе, що їх об'єднує. На відміну від класичного позитивізму Огюста Конта та Герберта Спенсера, неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність аналізу знання та можливостей його вираження у мові. Неопозитивізм як явище філософської культури має основні риси: по-перше, за зразок для методологічних побудов взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки; по-друге, основна увага звертається на аналіз структури наукового знання, відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування; по-третє, обґрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук. Методом демаркації стала фальсифікація, принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки.

  Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: по-перше, виділення науки як знання і діяльності; по-друге, дослідження логічних структур, співвідношення філософії і науки; по-третє, взаємозв'язок науки і суспільства, дослідження науки як феномена науково-технічної революції і науково-технічного прогресу; по-четверте, проблема синтезу різноманітних наук. Неопозитивізм продовжує впливати і на сучасні дослідження з філософії. Неопозитивісти, не погоджуючись з критикою прийнятих ними чітких розрізнень аналітичного і синтетичного, теоретичного і емпіричного, осмисленого і такого, що не має сенсу, у пізнанні, аргументують це так: для ясно позначуваного уявлення наукового пізнання і характеристики усіх знань, як відповідних або невідповідних йому, необхідно у самій мові звільнитися від непізнавальних вживань термінів і висловлювань (для вираження впевненості, сумніву, прохань, наказів та ін.). Для пізнання, покликаного дати істинні знання, суттєві тільки ті вживання мови, що здатні розрізняти суб'єктивне і об'єктивне, теоретичне і емпіричне, формальне і змістовне, істинне і хибне та ін.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua