Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ перший
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ТРЕТЯ
СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ
3. Екзистенціальна філософія: суть та різновидності

Персоналізм.
  Персоналізм (від лат. persona — особистість) як філософський напрям виник на межі XIX — XX ст., насамперед, у США (Ернст Брайтмен, Роберт Флюєллінг) і у Франції (Едмунд Муньє, Жан Лакруа, Жан Недонсель) та ін. їх

світоглядна настанова — де примирити релігію, переважмо християнський теїзм, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі персоналістського світогляду лежить переконання в субстанціональності особистого початку, джерела у людині і в бутті. Ця основоположна персоналістська аксіома наперед визначила характер тлумачення суб'єктивно-об'єктивного ставлення, а разом з ним і напрям розвитку філософської можливості персоналістської доктрини.

  Основне питання філософії вирішується персоналістами у традиціях суб'єктивного ідеалізму. Висхідний пункт їх філософствування — людська індивідуальність, яка усвідомлює сама себе. Ця індивідуальність багато в чому близька до поняття Я в класичному суб'єктивному ідеалізмі, проте не тотожна йому. Більш того, персоналізм свідомо прагне подолання суб'єктивістського тлумачення людського Я для того, щоб розширити і наповнити ціннісно-світоглядним змістом. У традиційному суб'єктивному ідеалізмі суть суб'єкта, як правило, вичерпується гносеологічною спроможністю: це насамперед величина, що пізнає, свідомість і самосвідомість, які раціонально діють. Такому суб'єкту, зведеному до однієї зі складових, а саме до раціональної діяльності мислення, персоналісти протиставляють живу людину, ще не розтяту на елементи і часткові функції. Основу особи, як її зображує у «Маніфесті персоналізму» Едмунд Муньє, становить концентрована і нерозкладна на частини цільність, її абсолютна і суверенна самість, яка виявляє себе, насамперед, у безпередумовній і нічим не обмеженій свободі.

  Найвища цінність особи — її апріорна продуктивна активність, здатність до вдосконалення. Зображуючи безпередумовну активність особи, французькі персоналісти запозичують поняття життєвий порив у Анрі Бергсона. У світі поняття творча самодіяльність особи постає ірраціональною, безпричинною, а тому її неможливо пояснити. Стосовно об'єктивної реальності активність Я є первинною, зумовлює існування її і сенс. Світ речей виникає як продукт об'єктивності іманентних можливостей особи, як речове втілення її безкінечних творчих потенцій. Однак при всій унікальності особи Я, з точки зору персоналістів, не ізольоване у своїй одиничності і подане у нерозривному зв'язку з іншими ж такими Я. Персоналісти називають цю комунікативну здібність особи апріорним міжособовим зв'язком (інтероб'єктивністю), який не має ніяких стосунків до соціальної людини. Комунікативна якість особи — це відкритість у бік подібних до неї осіб за своєю природою не соціальна, а релігійна. І тут з'ясовується перехід персоналізму з позицій суб'єктивного ідеалізму на позиції ідеалізму об'єктивного, спорідненого із християнським теїзмом. У теорії віри персоналіст Жан Лакруа стверджує, що ідея Бога апріорно закладена в людині, так що всі докази реального існування зводяться до розкриття і коментування самоочевидної істини. Ставлення Ватікану до нових теологій неоднозначне, хоч більшість із них визнаються римською курією та розвиваються в папських енцикліках. Особливе місце в теології земних реальностей належить теології визволення, що сформувалась у Латинській Америці.

  Слід виділити деякі ідеї, що характеризують теологію визволення. По-перше, вважають її представники, «Євангеліє» зовсім не застаріло. Бог є сучасником. Відносини несвободи, гноблення, голод, бідність — це і його проблеми. Тому основним завданням нової теології є богословське осягнення феномену бідняків. По-друге, на їх думку, у Латинській Америці існує дві полярні теології: традиційна, консервативна, орієнтована на захист домінуючих порядків, і нова, визвольна, що спирається на рух базових низових общин. Існує також інша лінія розколу теології: суперечність між західним стилем теологізування, сутність якого становить протиборство з невір'ям, атеїзмом, запереченням Бога і «місцевою» теологією, основні питання якої породжені не невір'ям та безбожжям, а бездушними, нелюдськими соціальними порядками. По-третє, у теології визволення по-новому висвітлюється сама структура церкви. Теологи визволення говорять про те, що церква не є «ангельською установою на Землі, а відображає існуючі соціальні суперечності. На справді швидко відбувається процес зміщення центру уваги церкви на периферію, і клерикальна авторитарна церква поступово перетворюється на народну. Самі ці положення, які характеризують «теологію визволення» як своєрідну католицьку концепцію, критикувались офіційним Ватіканом. Отже, сучасна філософія католицизму відзначається: по-перше, антропологічною переорієнтацією; по-друге, доведенням буття Бога на основі екзистенціального досвіду особи; по-третє, обґрунтуванням ідей безконфліктного суспільства (тейярдизм, «теологія визволення»; по-четверте, зближенням трансцендентного Бога зі світом, подоланням розриву між Богом і людиною.

  Розглядаючи проблему еволюції релігійної філософії у XX ст., слід відзначити ще один напрямок — протестантську філософію. Важливо зазначити, що, на відміну від католицизму, протестантизм ніколи не мав власне протестантської філософії. Після Лютера протестантська теологія стає настільки філософською, наскільки будь-яка філософія в рамках протестантизму стає теологічною. Тому, розглядаючи еволюцію протестантизму, неможливо відділити протестантську теологію від протестантської релігійної філософії. Початок розвитку протестантської філософії теології поклала ліберальна теологія, засновником якої став Фрідріх Шлейєрмахер. У XX ст. такий напрям розвивали Арнольд Гарнак та Енрі Трельч. Ліберальна теологія позначена, по-перше, ідеєю єдності божественного та людського. В релігії, на думку Арнольда Гарнака, суттєвим і важливим є лише одне — особисте ставлення душі людини до Бога. Вищим проявом істинної релігійності є любов до Бога, яка реалізується в реальному людському житті як любов до ближнього. За уявленнями Арнольда Гарнака, Христос є еталоном максимально близького спілкування людини з Богом, таким ідеалом, до якого мають прагнути всі люди. Бути релігійним — означає наслідувати приклад Христа. По-друге, з точки зору ліберальних теологів, релігію слід розуміти як основну, провідну частину культури. Арнольд Гарнак і Енрі Трельч проголосили всі досягнення людської культури та науки результатом мирського втілення християнських принципів. І по-третє, прихильники ліберального протестантизму намагались замінити догматичний метод у теології історичним. За допомогою методу, на їх думку, слід історично підходити до християнства, тлумачення біблійних текстів тощо.

  Представники «діалектичної теології», насамперед Карл Барт, виступили проти основних ідей ліберальної теології. Барт переконаний, що джерелом віри є Бог, який породжує віру через одкровення, і тому обґрунтування її криється в ній самій. Віра є божественним чудом і виявляється у формі діалогу між Богом та людиною. Існує нездоланна відмінність, прірва між Богом та людиною. Людина ніколи не зможе контактувати з Богом ні через почуття, ні через релігійне переживання, ні за допомогою історичного знання. Антропологізму ліберальних теологів він протиставив традиційний теоцентризм. Лише через Христа або через пророків та духовенство Бог може явити себе людині. Основні положення «діалектичної теології» непримиренно спрямовані проти історичного підходу до Біблії.

  Своєрідно ставиться та вирішується в «діалектичній теології» і проблема людини. Християнська антропологія для Карла Барта — це христологія. Про людину нічого не можна сказати поза її зв'язком з Богом. Людина знаходить свою суть лише при зустрічі з Богом, а не у відносинах з іншими людьми. Можливості людини обмежені, і лише Бог надає людським діям такого змісту, яким сама людина не володіла і володіти не може. Рейнольд Нібур, який на початку своєї діяльності в основному поділяв погляди Карла Барта, розглядав проблему людини через категорію (гріховності). Людина гріховна одвічно, від природи. Ця гріховність виявляється в тому, що людина неминуче прагне до заперечення своєї залежності від Бога. Подолання гріховності можливе лише в релігійній жертві. У зв'язку з цим важливого значення набуває релігія, яка покликана розкрити людині гріховність її природи, пробудити в ній почуті провини перед Богом і тим самим направити її на шлях самовдосконалення. У ході історії і в процесі індивідуального розвитку свобода людини виростає лише з природи.

  Інших поглядів дотримувався протестантський теолог і філософ П'єр Тілліх, який у концепції намагався подолати розрив між богослов'ям та проблемами повсякденної о життя, рішуче не погоджувався з релігійним ізоляціонізмом Карла Барта і був глибоко переконаний у тому, що християнська думка не може мати суттєвого значення для сучасної людини, яка не намагається відповісти на ті питання, які ставить перед нею життя. Пауль Тілліх вважав, що Бої одночасно і трансцендентний, і іманентний людині. Спираючись на філософію екзистенціалізму, виводив необхідність релігії з потреби особи подолати «екзистенціальний страх» Лише християнська релігія може надати людині мужності, а отже, здолати екзистенціальний страх. Поняття Бога теологічний синонім категорії буття. Це буття неможливо вивести з буття речей і неможливо звести до буття речей. Як і екзистенціалісти, Пауль Тілліх вважав, що буття людини — єдиний ключ до буття взагалі. Релігійність — це і є стан граничної турботи про безумовний зміст буття, тому і визначається фундаментальною характеристикою людини. Спроба Тілліха примирити релігію із сучасним світом вилилась у доведення того, що релігія становить внутрішній зміст духовного життя.

  Широкі дискусії в колі філософів викликала концепція «деміфологізованого християнства», сформульована німецьким богословом Рудольфом Бультманом, який обґрунтовує ідею про те, що біблейські міфи є лише способом передачі змісту віровчення. Проте такий спосіб, на думку Рудольфа Бультмана, уже застарів, бо міфологічна картина світу, яка лежить в основі традиційного християнства і поділяє світ на світ Бога та ангелів, світ людей, підземне царство, є чужою й неприйнятною для сучасної людини. Причиною Рудольф Бультман вважав те, що Біблія і церква говорять про Бога міфологічно, неадекватно сучасності. Для подолання такої кризи необхідно деміфологізувати християнське вчення, виразивши зміст у термінах людського існування. Це тлумачення — антропологічне, екзистенціальне, і християнські міфи слід розглядати лише як певні способи вираження ставлення людини до Бога. Для людини, вважає Рудольф Бультман, Бог існує виключно у сфері Я, в індивідуальній свідомості, у почутті безпосередньої співпричетності до нього. Бог, отже, уявляється не потойбічною істотою, а деякою суттю, нерозривно зв'язаною з людиною. Бог є трансцендентним до світу, але саме він визначає людське існування, екзистенцію. Це існування, підкреслює Рудольф Бультман, може бути справжнім і несправжнім. Несправжнім вважається існування без віри, коли людина живе у видимому світі і життя її пройняте страхом, постійною тривогою. Лише віра робить існування людини справжнім, лише завдяки вірі людина може прийти до зовсім нового розуміння свого існування, яке є результатом зіткнення людини зі словом Бога.

  Далі всіх у спробах пристосувати християнство до сучасності пішов німецький протестантський теолог Девід Бонхьоффер, який піддав повній ревізії традиційне християнське віровчення. Виходячи з того, що люди дедалі більше звільняються від релігії, що віра в Бога як потойбічну вищу істоту стає для них неприйнятною і непотрібною, чужою, то, на думку Девіда Бонхьоффера, людство очікують часи повної відсутності релігії. Вводиться поняття «повноліття» світу. Це такий стан, коли людина у вирішенні усіх найважливіших проблем навчилася обходитися власними силами і більше не має потреби в ідеї Бога. Девід Бонхьоффер, отже, ставить під сумнів основу християнського віровчення — ідею трансцендентності Бога. На думку Девіда Бонхьоффера, епоха релігії закінчилась, настала ера християнства. Християнство — це вчення не про потойбічного, далекого від світу Бога, а вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людини, у її відносинах з іншими людьми. Суть «безрелігійного християнства» становить вимогу до кожної людини дотримуватись принципів християнської етики. Зразком такої поведінки і для християн, і для нехристиян вважав Ісуса Христа, який був тим моральним ідеалом, який закликає усіх до відповідального й розумного життя.

  Суть християнства Девід Бонхьоффер вбачає в любові до ближнього. На відміну від офіційних представників церкви, розумів любов до ближнього як відповідальність християнина за все, зокрема, й за оновлення світу християнством. Тому необхідними якостями християнства, на його думку, є не лише покірність, а й опір, активна діяльність.

  Основні орієнтації сучасної релігійної філософії: по-перше, поворот від теоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини; по-друге, спроба скорегувати релігійну філософію і науку; по-третє, опора теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін.; по-четверте, визнання важливості збереження гуманістичної орієнтації культури, увага до проблем суспільного розвитку, екуменістичне зближення релігій як засіб пом'якшення трагічних суперечностей сучасності.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua