Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ перший
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ДРУГА
РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ В УКРАЇНІ
1. Джерела та національні особливості філософії

Етнічні особливості філософії.
  Провідною ідеєю українського менталітету, що практично репрезентує загальнолюдський ідеал, є ідея необмеженої свободи, визнання рівного права кожної людини в суспільстві. Ця настанова, як своєрідний принцип індивідуальності, сформувалася у глибинах самого способу життя предків. Праця на родючих землях сприяла утворенню малих соціальних спільностей українців, де самоцінним вважався індивід з його толерантним ставленням до іншого індивіда. Індивідуалізм, з урахуванням особливостей психіки українців, сприяв розвитку творчого духу, здійсненню особистого вибору рішень за внутрішньо прийнятим ідеалом. Тип творчого індивідуалізму виявляється у здатності й бажанні брати на себе відповідальність за вибір і результати діяльності та за життя суспільства. Творчий індивідуалізм — це ініціативність, самостійність, наполегливість, уміння володіти і керувати собою. Творчий індивідуалізм українця — це особиста незалежність і шанування свободи кожної людини як чогось священного і недоторканного. Історичний взірець такого суб'єкта свободи — волелюбний козак і козаччина в Україні.

  Ідея необмеженої свободи українців іноді ставала на шляху створення власної держави: у XIII ст. вожді Болоховської землі, захищаючи незалежність общинників від зазіхань Данила Галицького, приєдналися до союзу з татарами. Влада татар не загрожувала існуванню їх общинного ладу. Волелюбність визначає всі інші риси світогляду ментальності українців, у тому числі екзистенціальність. Для українця характерне прагнення до самопізнання, заглибленість у себе, прагнення до усамітнення, уявлення окремої людини мікрокосмосом, важливий внутрішній, духовний світ людини як справжній світ, поєднаний з особистими якостями. Відома й глибока емоційність українця, що йде від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного краю, до землі — лагідної, доброї, щедрої, родючої, породжує світ буття, точніше — і є світом буття людини. Рідна природа, рідний край, рідна земля — не абстрактні поняття для українця, а Батьківщина, ненька — Україна, що переживається глибокими почуттями. У ній радощі й печалі кожного, доля, існування, свобода. Таке ставлення до землі рівнозначне ставленню героя давньогрецької міфології Антея до Богині Землі — своєї матері, яка дає йому непереможну силу.

  Антеїзм — важлива особливість ментальності українського філософського світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення до рідної природи відображені в історії матеріальної та духовної культури. Жага необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у природу рідного краю втілені у тисячолітні звичаї і традиції. Усна творчість донесла народні повір'я, вірування в живі істоти, що оточують людину (водяні, русалки, лісовики тощо). їх шанують, приносять їм жертви, щоб не шкодили, не затьмарювали віру у вічність людського життя. Такий характер світосприймання породжує романтичний дух народу, тисячократно оспіваний у мелодійних українських піснях. Без пісень, танців, ігор не обходилася жодна подія. Романтичний дух української нації втілений у філософії серця: кордоцентризм — ще одна грань української ментальності, що формувалась у глибинах стародавньої культури, шліфувалась у Словах, Посланнях, Повчаннях, Молитвах.

  Аналіз становлення філософії немислимий без залучення різних джерел культури Київської Русі. Одним з найглибших джерел філософських ідей є народна культура слов'ян. Свідомість стародавніх русичів дофеодального періоду пройшла шлях від відокремлення ідеальних моментів у вигляді тотемів, інших елементів міфологічного первісного світогляду до чітко сформульованих у билинному епосі світоглядно-етичних та естетичних поглядів. Другим джерелом філософського мислення є писемні пам'ятки, що сягають першої половини X ст. У пам'ятках давньоруської культури чітко виражено філософські проблеми («Діалектика» Іоанна Дамаскіна, творіння Діонісія Ареопагіта). Безпосередньо наближені до філософської літератури і містять роздуми про світ та людину «Слово про Закон та Благодать», «Молитви Данила Заточника», «Повість минулих літ», тексти ділової писемності, юридичні акти. Грамоти на бересті є глибокодумні сентенції тощо. Третє джерело — вчення раннього християнства, що внесло у Київську Русь історіософські проблеми і надало культурі новизни. Шанобливе ставлення до Слова, прагнення розгадати таємничий зміст Слова обумовили книжковий характер культури Київської Русі, а тлумачників книжкової мудрості стали називати книжниками. Четверте джерело філософських ідей — зразки архітектури та мистецтва, створені з позицій певного світогляду. Із запровадженням християнства Київська Русь приєдналася до світової філософської культури — античної, візантійської. Основою світогляду східних слов'ян світова культура стала переплавлятися на самобутню києворуську культуру, зокрема філософську культуру.

  Взаємодія різних культур, християнського та народного розуміння світу стала основою плюралізму світогляду  вітчизняної філософії, її поліфонічного звучання, розмаїття підходів до реалізації проблем. У філософії Київської Русі відповідно до української духовної традиції склався своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений абстрактного, відірваного від життя теоретизування. Логічна філософська освіченість, вишуканий гносеологізм, категоріальна системотворчість не стали характерними для філософствування в Україні. Суб'єкт пізнання мислить себе як факт усередині буття, переживає світ як власну долю і пізнає світ через пізнання власного сенсу життя. Звідси — екзистенціально-антропологічність українського філософствування. Філософом вважався книжник, який умів здобувати з книжного знання істину про сенс людського існування і користувався істиною у власному житті. Філософія мала практичне, моральне спрямування.

  У філософії Київської Русі широко застосовується сократівський (морально-практичний) метод, а також платонівський метод художньо-образного філософствування. Арістотелівський же аналітичний метод не знайшов поширення. Важливіші онтологічні і гносеологічні проблеми відображені у творчості філософів Київської Русі. Уявлення про людину, її місце у світі, сенс її буття, життя та смерті, тема врятування людини і людства, побудови досконалого світу — свободи і благодаті, що протиставляється світу закону, необхідності, поневолення, — це основні проблеми, що йдуть від «Слова про Закон і Благодать» київського митрополита Іларіона. Проблеми етизовані: до чого б не звертався мислитель, розглядав його крізь призму світового конфлікту Добра і Зла. Утверджується ідея рівноправності і політичної самостійності держави і народу серед цивілізованих народів, зазначається, що сенс світової історії полягає в переході іудейської релігії, обмеженої життям одного народу, до християнської релігії — всесвітнього світогляду; відкидається ідея богообраності іудейського народу і проголошується рівноправність усіх народів у християнській вірі, закликається пізнати Божественну істину — тайну людського буття. Коли Володимир замислив ввести християнство на Русі, у його серці «засяяв Розум». Це — кордоцентризм. Але у філософії Київської Русі спостерігається пошук не тільки трансцендентних істин. У «Повчанні Володимира Мономаха дітям» осмислюється духовний світ людини. Володимир Мономах закликає творити Добро, не забувати вбогих, допомагати бідним. І головне — закликає князів руських помиритися в ім'я єдиної Землі Руської. Людина схильна до Добра.

  В історії філософської культури любомудріє, софій нерозуміння знання стає домінуючим, полісемантичним. Носій софійного знання виявляє екзистенціальну ментальність києво-руської філософії. Митрополит із русичів Климент Смолятич відзначає в Іпатіївському літописі: філософ здатний і інших навчити праведному життю, і власним щоденним буттям втілює в життя пізнану ним вищу філософську істину. Проблема істини — головна в «Посланні пресвітеру Фомі» Климента Смолятича, який вважає, що істина вже сформульована і проголошена у Святому Писанії. До того ж у Київській Русі християнський світогляд досить зміцнів. І можна, не боячись, звертатися до еллінської культурної спадщини.

  У творі «Притча про людську душу й тіло» Кирило Туровський захищає ідею єдності Київської Русі і як філософ осмислює пізнання як пояснення тексту (герменевтика, екзегенеза), що є Божественною істиною. Текстом стає весь світ. Людина і світ — мікро- та макрокосмос. Вустами Бога Кирило Туровський проголошує ідею Боголюдини: увесь задум Божого творіння підкорений єдиній меті: служінню Людині. Бог поставив на службу Людині не лише земний світ. Сам акт олюднення Бога свідчить про Божу службу Людині, про Боже людинолюбство. Кирило Туровський — оригінальний мислитель, глибокий філософ — гуманіст, який поставив у центр філософського світогляду Людину, ідею єдності її душі і тіла.

  Проблема Людини, особистості — найважливіша у судженнях великого мислителя Данила Заточника. Його «Молитви» — видатний твір, натхненний гімн Розуму і Мудрості. Вперше у філософській думці Данило Заточник утверджує цінність мислячої особи не за її належність до вищого стану, а за її особисті якості. «Молитви» — глибоко оригінальний твір, що розриває типовий середньовічний горизонт знеособленості і демонструє високий рівень самосвідомості особи. «Молитви» — це сміх крізь сльози. Данило Заточник дозволяє сміятися багато над чим, але тільки не над Мудрістю і не над Розумом — справжнім багатством людини. І все-таки вбачає головне надбання людини не в розумі, а в Серці. Серце — центр фізичного, душевного і духовного життя людини. А опора серцю — Мудрість і Краса. Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя. «Молитви» розкривають мудрість як життєвий досвід і практичний розум.

Особливе місце в історії філософської думки України належить «Слову о полку Ігоровім» (XII ст.), це зустріч-діалог двох світоглядів, двох культур — язичницької та візантійсько-християнської, що взаємопронизують одна одну, створюють варіант Середньовічної світоглядно-філософської сукупності основних положень і принципів, що лежать в основі тієї або іншої теорії — східноєвропейської. Червоною ниткою у «Слові» проходить думка про єдність Київської Русі. Порушення єдності згубне для Русі. «Слово» дорікає Великому князю Володимиро-Суздальському Всеволоду 111 Велике Гніздо за сепаратизм. Та все ж Київська Русь розпалася на дві гілки, де поступово сформувалася й ментальна відмінність: у центральній залишився поляно — руський (український) менталітет, а на периферійній Володимиро-Суздальській землі — інший, північно-східнослов'янський, на основі якого сформувався російський, а потім — великоросійський менталітет.

  У становленні і розвитку філософської думки Київської Русі основною проблемою є проблема буття людини, її батьківщини у контексті буття всіх інших народів світу. Боротьба проти руйнівних сил людського буття спирається на морально-божественну основу і здобуває форми конфлікту між Добром і Злом. Серед питань, до вирішення яких спрямовувалась стародавньоруська соціально-політична і філософська думка, є проблема людини. Адже в історії філософії проблема людини завжди висувається на передній край, коли проблематичним стає реальне буття самої людини. Епоха формування Київської Русі не виняток. Тут у всій гостроті стояло питання: що ж таке людина, що може і що має здійснити в сповненому складними суперечностями житті, який зміст та призначення повсякденного буття.

  Епоха становлення Київської Русі викликала принципові зрушення в самосвідомості людини, яка поступово звільняється від погляду на себе як на річ серед інших речей природи. Усвідомлення особистої суті людини уже не завершувалось тілом, а відкривало в собі світ духовності, та саме на духовність тоді зосереджувало увагу осмислення суті. Людина мислиться як сполучення двох субстанцій — тіла та душі. На відміну від тіла, душа вважалась суттю неподільною, безтілесною, безсмертною, невидима та недоступна чуттєвим сприйняттям. Душа — вищий початок у людині, надає тілу життя. Тіло та його органи служать тим інструментом, з допомогою якого реалізуються ідеї, що перероджуються в душі. Поєднання душі з нижчою, матеріальною субстанцією — тілом — не проходить безслідно: тіло обтягує душу та загрубляє розум. Душі передаються плотські страсті та страждання, хвороби, що виникають з них.

  Отже, усі філософські роздуми про душу стародавньоруські мислителі зв'язують з етичними настановами, що забарвлені релігійними кольорами. Образ людини в стародавньоруській культурі вимальовувався складним та суперечливим. З одного боку, людина близька до Бога, який створив людину, людина — образ Бога. З другого боку, людина непомірно далека від свого творця. Як і Бог, людина має волю та спроможна до творчості. Але людина не тільки подібна, але й принципово відмінна від Бога. Для творчості, як відомо, людина потребує матеріали, знаряддя виробництва. Бог же творить з нічого. Людину від Бога відрізняє своєрідність діалектики творчості та волі, «творіння» й «хотіння». Людям легше захотіти, ніж створити. Звертаючись мисленим поглядом до Бога, людина відчувала себе безмежно приниженою, нікчемною. Але людина мислила себе безмежно великою, тому що вірила у свій порятунок в іншому житті і в надії зберігала високу людську гідність.

  Отже, уже в епоху розвитку Київської Русі закладено основи філософського мислення, сформульовано поняття та категорії, засвоєно та творчо пристосовано до російської дійсності елементи візантійської, а через неї грецької та східної філософської культури. Дальший розпад Київської держави, міжусобиці, перенесення обманом у 1169 році епіскопом Федором митропольної кафедри у Володимир негативно вплинули на розвиток духовної культури Русі, філософської думки. Та попереду Русь зазнала ще більшого лиха — татаро-монгольського іга, що відкинуло її розвиток на сотні років. Згодом через століття Києво-Печерський «патерик» зі співчуттям, гордістю пригадуватиме минулу могутність, міць Київської Русі, духовну стійкість русичів.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua