Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ перший
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ПЕРША
ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ВЧЕНЬ
6. Філософія XX ст.

Філософські ідеї Володимира Ілліча Леніна.
  З розвитком економічної теорії марксизму формувалась і політична теорія з акцентом уваги на питання влади, стратегії і тактики пролетарського руху. Розвиток теорії марксизму зв'язаний, насамперед, з діяльністю Володимира Ілліча Леніна (1870 — 1924). Тому й не дивно, що в XX ст. марксизм увійшов в історію як марксизм — ленінізм. Значна увага приділялась філософії марксизму, розглядалась як методологія розв'язання практичних завдань суспільного розвитку.

Основною філософською працею Володимира Ілліча Леніна є «Матеріалізм і емпіріокритицизм», де розглядається теорія пізнання. Протиставляючи суб'єктивізму і агностицизму ідею про пізнання як діалектичне відображення дійсності, Володимир Ленін розвиває положення про практику як основу пізнання; уточнює ряд філософських категорій, дає філософське визначення матерії; вказує на гносеологічні основи «фізичного ідеалізму». У «Філософських зошитах» Володимир Ленін продовжує розробляти гносеологічні проблеми. Перетворивши діалектику на об'єкт дослідження, висуває і обґрунтовує ідею про єдність діалектики, логіки і гносеології, що дало змогу поставити питання про співвідношення об'єктивного у пізнанні. Ці та інші положення стали методологічною основою дослідження суспільного розвитку. У книзі «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму» Володимир Ленін підкреслює, що імперіалізм — це найвища і остання стадія капіталізму, переддень соціалістичної революції. Та прогнози не ствердились. Діалектичний метод пізнання мав певні вади. У дальшому капіталізм виявив здатність знаходити внутрішні резерви і адаптуватися до нових умов, долаючи свої класичні форми.

  Якщо Карл Маркс бачив завдання в тому, щоб здійснити реформу суспільної свідомості, пояснити світу власні дії та розкрити суть та зміст наслідків діяльності, вважав, що у такий спосіб можна винести світ з тих марень, у які потрапив, то Володимир Ленін поставив мету втілити теорію марксизму в практику соціальної революції та побудови суспільства на принципах соціальної справедливості, рівності, гуманізму, широкого демократизму. Для Володимира Леніна соціальна революція — обов'язкова зміна капіталізму на соціалізм шляхом докорінної ломки суспільного буття і суспільної свідомості, а також вирішенням питання про політичну організацію майбутнього суспільства. Володимир Ленін поділяє позицію Фрідріха Енгельса про те, що першим кроком пролетарської держави має стати перетворення приватнокапіталістичної власності на державну. Практичне втілення такого положення марксизму створило основу «адміністративного соціалізму» з усіма вадами. Щоправда, усвідомивши згодом безнадійність і безперспективність таких реалій, в останніх статтях Володимир Ленін намагався обґрунтувати нові форми політичної активності народних мас, яка могла б блокувати бюрократизм і узурпацію влади, відновити єдність і побудувати демократію. Отже, соціалізм розглядається вже не як державний монополізм, повернутий обличчям до інтересів народу, а як суспільство цивілізованих (культурних) кооператорів на базі суспільної власності на засоби виробництва. Віддається вже перевага не державному соціалізму, а самоврядному соціалізму як системі, що сама організується, переконавшись на практиці «воєнного комунізму», що держава може виступити не стільки системою життєдіяльності людей, скільки системою самозабезпечення (задоволення потреб та інтересів чиновників). Держава може стати засобом ліквідації існуючих форм відчуження, а може стати інструментом виробництва і закріплення нових, ще більш одіозних форм, які приводять до агонії природи, розпаду суспільства, втрати людиною людського.

  Перші кроки соціалістичного будівництва продемонстрували і низький рівень продуктивних сил, і недосконалість виробничих відносин. Росія ще надто далека від того рівня продуктивних сил, коли капіталізм сам створює природний ґрунт для переходу до соціалізму. Отже, історія розпорядилася так, що, з одного боку, Росія ще не дозріла до соціалізму, а з другого — низи не хотіли вже жити по-старому. Треба шукати вихід, маючи матеріально-технічну базу і своєрідні людські ресурси, до краю заражені нетерпінням і нетерпимістю, принципом «тут і тільки тепер». Вихід із ситуації Володимир Ленін вбачав у новій економічній політиці на основі справжньої культурної революції, що мала забезпечити людське в людині. Ідея культурної революції і соціалізму як суспільства культурних кооператорів, на жаль, не знайшла розуміння у послідовників.

  Канонізація марксизму почалася невдовзі після смерті Карла Маркса, Фрідріха Енгельса. Певну акцію в канонізацію вніс Володимир Ленін. Досить згадати відоме положення: «Вчення Маркса всесильне, тому що правильне». Такий підхід звеличував марксизм, перетворював в абсолютну істину. Будь-які спроби уточнити або переглянути окремі положення піддавалися анафемі, хоча Маркс явно недооцінив можливості саморозвитку капіталістичної економіки, роль і місце товарно-грошових відносин при соціалізмі; абсолютизував класову боротьбу і диктатуру пролетаріату; розглядав людину як соціальну функцію, а духовну культуру — як похідну від матеріального виробництва. Та доля філософського і політичного заповіту виявилася драматичною. Ленінізм підмінено сталінізмом. Варто відзначити недопустиме ставлення критиків до сучасних прогресивних суспільствознавців, філософів, соціологів, політологів та ін. Чого варті такі висловлювання: «загальна патологічність», «пороки мислення», «люди з народу» виявилися неспроможні «осилити висоти європейської суспільної думки». Тут відображено багато хибних стереотипів: неспроможність узагальнень, високомірства, європейські уявлення про ворожість Росії, України, Білорусі Заходу. І справа тут не стільки в тому, що в науку прийшли «висуванці», скільки в тому, що справжня наука не потрібна деспотії. Іноді дехто з філософів займається донкіхотством. Введенням режиму партійно-державної влади вся серйозна теоретична діяльність припинена. В 30-х роках виганяють з країни Льва Троцького, примушують замовкнути Миколу Бухаріна. Селективний «відбір» інтелігенції привів до певної втрати критичного ставлення до світу.

  Філософія розглядалася не як галузь культури, а як форма відображення класового інтересу. Поступово  перетворилася на інструмент формування у масовій свідомості певних стереотипів поведінки. У середовищі філософів брак наукової аргументації в дискусіях компенсувався навішуванням усіляких ярликів. Єдиною галуззю, де ще теплилась філософська думка, була історія філософії. Осуд культу особи, сваволі і беззаконня забезпечив «відлигу 50 — 60-х років». Перед філософією відкрилися нові перспективи.

  Починаючи з 60-х років XX ст. по-іншому складалася доля філософії марксизму в Європі, що пережила і торжество, і поразку фашизму. У Східній Європі за радянським зразком формувалася світова соціалістична система, а на Заході — капіталізм, подолавши класичні форми, переживав фазу за фазою найбільше піднесення. У зміненому світі марксизм як особливий пласт культури залишався об'єктом пильної уваги. По-різному до марксизму ставились представники різних філософських систем, концепцій, теорій — Дені Лукач, Карл Корш, Анрі Лефевр, Антоніо Грамші, Вальтер Беньямін, Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Жан-Поль Сартр, Лео Альтюссер, Лоренцо Колетті, Юрген Хабермас та ін. Спільне, що характеризує їх, — це розкріпачене ставлення до марксизму. Істотно змінився пріоритет проблем, сформувався своєрідний філософський напрямок «західний марксизм» — неомарксизм.

  Неомарксизм — течія західної соціально-філософської думки, представники якого, інтерпретуючи філософію Маркса в дусі неогегельянства, фрейдизму «філософії життя», екзистенціалізму та структуралізму, виступають з критикою «зліва» позитивістського тлумачення марксизму теоретиками II Інтернаціоналу (Карл Маркс та ін.). Основоположниками неомарксизму вважаються Дені Лукач, Карл Корш. З кінця 20-х — початку 30-х років неомарксизм активно розвивається теоретиками франкфуртської школи — Еріхом Фроммом, Гербертом Маркузе, Максом Хоркхаймером і Теодором Адорно. У Франції після Другої світової війни до неомарксизму приєднуються Анрі Лефевр, Жан-Подь Сартр, Люсьєн Гольдман. В англомовних країнах неомарксизм формувався під впливом німецьких і французьких версій на основі соціальної філософії. Чарльз Міллс, Алвін Голднер, Ілля Горовітц, Норман Бірнбаум та ін. Основна тенденція неомарксизму як соціально-філософський напрямок полягає в поєднанні філософських понять з політекономічними і загальносоціологічними. Основною в неомарксизмі виступає категорія відчуження. Результатом відчуження виявляється не тільки соціальна структура антагоністичних суспільних форм, але й субстанціональний зміст світу, його предметно-речовий характер та ін. Вчені Німеччини, а згодом і США фактично відмежувалися від політики. Теодор Адорно підсилив розрив між теорією і практикою, зробив ставку лише на інтелектуальну діяльність. Специфіка суспільного розвитку Франції та Італії стала іншою, аніж Німеччини, проте освоєння марксизму та його розвиток стояли осторонь від практики та великої політики. Політична лояльність представників «неомарксизму» найчастіше не мала ніякого зв'язку з їх інтелектуальною діяльністю. Затухання робітничого руху на Заході привели до виникнення теоретичної традиції з її критичним ставленням до марксизму, запереченням наявності в сучасного промислового робітничого класу будь-якого соціалістичного потенціалу. В поле критики потрапило і сучасне суспільство, що викликає деперсоналізацію людини і ліквідує її індивідуальність. Критична настроєність західного марксизму та особливі умови становлення забезпечили зміщення акценту з галузі економіки і політики в галузь філософії.

  У пошуках філософського фундаменту робляться спроби синтезувати марксизм і гегельянство, марксизм і екзистенціалізм, марксизм і фрейдизм, марксизм і феноменологію, марксизм і герменевтику. За допомогою теорії Маркса здійснюється перегляд застарілих форм буржуазного суспільства.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua