Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ перший
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ПЕРША
ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ВЧЕНЬ
5. Розвиток філософських знань у XIX ст.

Філософія Іммануїла Канта.
  У німецькій класичній філософії стався перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб'єктивного та трансцендентального ідеалізму критичного Канта, через суб'єктивний ідеалізм Фіхте до суб'єктивного ідеалізму Шеллінга та абсолютного ідеалізму Георга Гегеля й, нарешті, до матеріалізму Людвіга Фейербаха. Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. Народився, вчився і працював у Кенігсберзі, де був доцентом, а потім професором університету. У філософській творчості виділяються два періоди: перший — до 70-х років. Традиційно розробляє проблеми буття, філософії природи, релігії, етики, логіки, а також природознавства. У другий період — основне завдання філософії починає вбачати у критиці розуму та інших пізнавальних здібностей людини. Тому філософія одержала назву критичний або трансцендентальний ідеалізм.

  Вчення Іммануїла Канта викладено у трьох трактатах: «Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (проблеми етики), «Критика здатності судження» (естетика та вчення про цілеспрямованість у природі). Відокремивши явища («речі для нас») від «речей у собі», які, за Іммануїлом Кантом, не подаються у досвіді, а доводиться, що речі самі собою пізнати не можна, що пізнаються лише явища чи ті засоби, якими впливають на органи чуттів. Зроблено висновок про принципову непізнаність світу як такого (агностицизм). Щось невідоме, річ у собі, впливає на органи чуття людини і викликає відчуття.

Тут чітко проявляється матеріалізм, але далі ідеалізм та агностицизм. Відчуття, які виникли, упорядковуються за допомогою апріорних (тобто переддосвідних та необхідних) форм чуттєвості — простору та часу. Розміщуючись один за одним, відчуття складають предмети сприйняття. Але сприйняття має особистий, суб'єктивний характер. Для того щоб перетворитися на досвід, тобто щось об'єктивне та загально значуще, необхідна участь іншої пізнавальної здатності — розуму, який виконує функції підведення чуттєвих почуттів під загальні поняття (які теж, за Кантом, апріорні). Розум, отже, сам створює предмет з апріорними формами мислення. Тому пізнаємо те, що самі створили. Але розум — це ще не вища пізнавальна здатність, не вистачає мети, тобто стимулу, який би керував ним. Такою рушійною силою пізнання є розум, який дає щось безумовне у вигляді ідей.

  Ідеї — це уявлення про мету, до якої прагне розум. Але ідеї не тотожні реальним предметам. Коли розум звертається до ідеї світу, то зустрічається із суперечностями, які не можна вирішити, так званими антиноміями, яких Іммануїл Кант виділяє чотири: перша — світ має кінець у просторі та часі і світ безмежний у просторі та часі; друга — усе у світі просте та неподільне, усе у світі складне та поділяється; третя — у світі існує свобода, у світі немає свободи, усе відбувається внаслідок необхідності; четверта — існує Бог як першопричина світу, не існує ніякої першопричини світу, тобто Бога. Отже, робить висновок Іммануїл Кант, розумове пізнання світу також неможливе. Тому пізнаємо лише явища, а не «речі у собі». Особисто Іммануїл Кант вважав, що у такому обмеженні людського розуму нема ніякої трагедії. Те, що втрачає теорія пізнання, виграє віра. Релігія перетворюється на предмет віри, а не науки, і ця віра необхідна. Хоча Іммануїл Кант і прийшов до агностицизму, який критикували і противники, і прихильники філософа, все ж глибоко та влучно розкрив механізм та труднощі процесу пізнання.

Сучасна наука дійшла висновку про принципову неможливість усунути суб'єкт пізнання з процесу пізнання, про що, по суті, й говорив Іммануїл Кант. Але звідси не випливає, що між «речами у собі» та «речами для нас» існує нездоланна межа. Вже Георг Гегель обґрунтував наявність між ними нерозривного зв'язку: «явище суттєве, а суть є». Пізнаючи явища, пізнаємо й певні якості «речей у собі», інакше не мали б змоги узгоджено, цілеспрямовано діяти, досягати запланованої мети. Процес пізнання, безумовно, безмежний, але з такого твердження можливий й інший висновок — світ можна пізнати, але існують речі, які ще не пізнали, істина відносна, але має у собі й момент істини абсолютної.

  Суттєвий внесок зробив Іммануїл Кант в розвиток етики, показав, що зрозуміти природу моральних норм та цінностей неможливо виходячи лише з емпіричного чуттєвого досвіду. Відомо, що досвід відкриває не тільки перемогу моральності, а й аморальності, що дуже образно висловлено у рядках Йоганна Гете: «Чому під ношею Хреста весь у крові стелиться правий? Чому неправого стрічають завжди і з почестю, і з славою?». Та звідси Іммануїл Кант теж зробив не безумовні висновки: відніс мораль до сфери надприродного, інакше людина буде морально безвідповідальною (тому що у природній сфері панує необхідність і немає місця свободі); якщо Бога немає, то з необхідністю Бог має стати вигаданим, інакше мораль буде аморальною (тому що аморально вимагати від людини моральних дій, якщо суперечать всьому устрою суспільного життя і немає ніякої надії на потойбічну відплату); якщо моральні почуття суперечать моральному обов'язку, то слід віддавати перевагу обов'язку, звідси відомий заклик «в ім'я людини, але не для реальної людини». Такий висновок Іммануїла Канта зазнав найбільшої критики, бо безпосередньо вів до морального формалізму. Формалізм в етиці неприпустимий.

  Заслуга Іммануїла Канта в тому, що ним вперше розглянуто пізнання не як споглядання, а як діяльність, що проходить за власними законами. Розкрив взаємозв'язок чуттєвого та раціонального у пізнанні. Відчуття без понять — сліпі, а поняття без почуттів — порожні. Відкрито та описано сходинки й рівні мислення: розсудок та розум, показано, що розум, по суті, діалектичний, хоча властива суперечливість лише розуму, а не самій дійсності. Іммануїл Кант обґрунтував самоцінність людини — ні за яких обставин людина не може виступати засобом, а лише метою. Виділив як найважливішу характеристику особи — її автономність, тобто свободу та самозаконність (здатність та потребу підкорятися вільно обраним моральним законам). Філософія Іммануїла Канта стала своєрідним вихідним пунктом, на ґрунті та в полеміці з яким відбувався дальший розвиток німецької класичної філософії. Саме в полеміці з Іммануїлом Кантом сформувались філософські концепції Йоганна Фіхте, Йоганна Шеллінга.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua