Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ перший
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ПЕРША
ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ВЧЕНЬ
4. Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

Арабська філософія.
  У ХІІІ ст. розквіту схоластики у Західній Європі передував прогрес арабської філософії і філософії Середньої Азії. Суттєвою причиною розвитку філософії стало засвоєння вчення Аристотеля відповідно до нових історичних умов і досягнень науки, зокрема математики, астрономії, медицини. УХ — XI ст. в працях відомих філософів Середньої Азії є ряд соціальних, політичних, філософських ідей та концепцій. Так, в працях філософа аль-Фарабі є спроба викласти проекти ідеального суспільства (міста — держави), що суперечило ідеям Корану про божественну передвизначеність: «все у владі Бога». Мусульманське духовенство сприйняло ідеї аль-Фарабі як посягання на порядок, установлений Аллахом. Але аль-Фарабі взагалі відкидав теологічні вчення про походження держави і стверджував, що держава — результат об'єднання людей для задоволення життєвих потреб, у добровільних містах — державах суспільне життя будується на принципах високої моральності людей, взаємодопомоги, рішуче відкидав неосвіченість, неуцтво, свавілля та насилля.

  Вагомий внесок у розвиток середньовікової політичної думки зробив і філософ, вчений, поет Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна). Тоді як на Заході філософія, мистецтво та наука на певний період затримувались у своєму розвитку, на Сході, завдяки заслугам арабських мислителів, відбувався їх розквіт. Араби підтримували філософські традиції і на Заході, зокрема на Піренейському півострові, що частково перебував під їх владою. Арабська філософія стала з'єднуючою ланкою між грецькою філософією, традиції якої араби сприйняли та зберегли, та наступним ступенем європейської філософії — схоластикою.

  У ставленні до християнської схоластики важливе значення має творчість великих арістотеликів арабської філософії: на Сході — Авіценни, на Заході — Аверроеса. Основною філософською працею став трактат енциклопедичного характеру «Книга зцілення», де висвітлювались основи логіки, фізики, математики та метафізики. Велике визнання здобув трактат «Канон медицини». Філософія Авіценни — теоцентрична, та в іншому розумінні, аніж християнська: світ розумів як створення розуму Бога, але ні в якому разі ні волею Бога. Світ створений з матерії, а не з нічого: матерія є вічною. Матеріальний світ мав характер конкретної можливості та існує в часі і просторі. Паралельність розвитку арабської та християнської філософії засвідчує і розуміння універсалій. Авіценна доходить до аналогічних результатів, що й П'єр Абеляр, але заздалегідь. Поряд з іншими арабськими філософами, Авіценна вчить, що універсали існують трьома способами: існують як одиничні речі в розумі Бога; в реальних речах як відтворення сутності, існують після речей в головах людей як створені ними поняття. Для філософії Авіценни характерний реалізм з матеріалістичними тенденціями, що випливають з його природно-наукової орієнтації. Вчення об'єднує елементи філософії Аристотеля з релігією ісламу. У творах Ібн Сіни викладено проект розумного (ідеального) суспільства і держави, де панують соціальна рівність, справедливість, свобода та гуманізм.

  Пізніше, у XII ст. значний внесок у розвиток політичної думки в країнах Закавказзя зробив азербайджанець Нізамі Гаджієв, який виступив борцем за інтереси пригноблених людей, бачив причину всіх нещасть і лиха в суспільному і політичному ладі. Ідею сильної централізованої держави на території Грузії обґрунтовує відомий поет Шота Руставелі. В XIV ст. своєрідну концепцію розвитку держави розробляє відомий арабський історик Ібн Хальдун. У праці «Велика історія» Ібн Хальдун викладає ідеї про державу, суспільство, прагне виявити їх співвідношення і закономірності розвитку. Через нездатність однієї людини для задоволення всіх потреб в їжі, одязі, збереженні житла та ін. люди і створюють спільність для спільного добування засобів до життя. Поділ праці — перший фактор об'єднання. Ібн Хальдун виділяє два етапи суспільства: примітивний землеробський, коли люди займаються тільки землеробством та скотарством, і цивілізований — міський, коли розвиваються ремесла, торгівля, наука, мистецтво та ін. Розвиток поділу праці і об'єднання зусиль багатьох людей створюють надлишки виробництва, що породжує розкіш, пишноту.

Виробництво надлишку і розкіш ведуть до виникнення спільності людей, заснованій на нерівності і примусу, встановлення влади. Одна людина володарювати неспроможна, а тому люди створюють сильні спільності, здатні управляти державою, суспільством. Спираючись на таку спільність, володар підкоряє підданих, збирає податки в казну. Податки і побори утворюють основу держави. Держава відривається від основи, на якій виникла, правителі відходять від простого народу, а всі, хто прагне перешкодити владі володаря, усуваються. Потім створюються загони стражів, слуги владики. Володар прагне розширити вплив, завойовує з допомогою набраних воїнів інші землі, встановлює скрізь свою владу, втручається в торгівлю тощо. Усе це вбиває надії підданих, підриває стимули до праці. Посилаючись на історію арабів, персів і берберів, Ібн Хальдун пише, що, створивши нову державу, завойовники «вдаються до самовиснаження» і виснажують суспільство. Рано чи пізно неминуче настає дряхлість імперій, що, як і люди, ростуть, досягають зрілості, а потім схиляються до занепаду.

  Звичайно ж, розвиток політичної думки у феодальних державах країн Арабського Сходу, Середньої Азії і Закавказзя йшов з тими ж закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Панівне становище в філософській думці тоді займали найпоширеніші релігії — іслам, християнство та ін., що виражають інтереси і прагнення класів, що борються. Поруч з панівним теологічним світоглядом і нерідко всупереч з ним, у країнах Сходу тривало вивчення і розвиток спадщини античної філософії, спроби сформулювати вчення про державу на основі розуму і досвіду.

  Якщо Авіценна — король арабської філософії на Сході, то королем арабського Заходу, який значно вплинув на європейську філософію, став Аверроес (араб Ібн Рушд), виходець з іспанської Кордови, відомий як теолог, юрист, лікар, математик та філософ, який вважав, що світ вічний, нескінченний, але в просторі обмежений. Бог теж вічний, як природа, та Бог не створив світ з нічого, як проголошує релігія. Заперечував Аверроес і безсмертя особистої душі, виходячи з ідеї Аристотеля, що душа об'єднується з тілом як форма з матерією в кожній конкретній істоті. Аверроес розрізняє пасивний та активний розум. Пасивний розум зв'язаний з особистими чуттєвими уявленнями людини, активний — має характер загального одиночного інтелекту, що вічний. Тільки загальний розум людського роду в його історичному розвитку є безсмертним. Аверроес не заперечував релігію, але вважав, що повна істина лише одна — філософська. Недивно, що філософія Аверроеса (утім, як і філософія Авіценни) різко засуджена ісламськими ортодоксами, а їх трактати визнано потрібним спалити, що, однак, ніяк не послабило їх впливу.

  XIII ст. в Західній Європі стало періодом бурхливого розвитку філософії. Тоді в Англії, Франції, Італії та ін. формуються філософські центри. В Англії в Оксфордському університеті створюється найбільший в Європі філософський центр. Тут розгортається активна творча діяльність відомого філософа, математика, природознавця Роджера Бекона. В XII — XIV ст. розвиток торгівлі і ремесел у ряді країн Західної Європі привів до зростання міст, населення яких добивалось незалежності від феодалів. У боротьбі проти феодальної роздрібненості і прагнень католицької церкви на підкорення світської влади бюргерство підтримувало центральну королівську владу. Настрої міщан Середньовіччя знайшли теоретичні відображення в ученні Марсілія Падуанського, яке заперечувало правомірність церковного суду, інквізиційних трибуналів, примус у справах релігії. Єретик може бути покараний лише Богом. Звідси випливала вимога свободи совісті. Людські закони сприймаються народом і їм же змінюються. Висувається і принцип підзаконності всіх дій уряду, який реалізує закони, і який виконавець законів обирався народом, що видав закони. Обґрунтування належності народу до законодавчої влади, суворості підзаконної діяльності уряду, виборності народом глави виконавчої влади — усе це визначає суть вчень і теорії Марсілія Падуанського.

  Середні віки — період спаду в історії політичних і соціальних вчень порівняно з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворе орієнтування на тексти Святого Письма і канони церкви — усе це різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua