Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ перший
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ПЕРША
ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ВЧЕНЬ
4. Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

Філософія Візантії.
  Своєрідне місце у філософії Середньовіччя займає філософія Візантії, що довго зберігала залишки античної спадщини. До освіти і науки візантійці ставилися з великою повагою. Відоме всім прислів'я «Вчення — світло, а неуцтво — пітьма» проголошене знаменитим візантійським богословом і філософом Іоанном Дамаскіним на початку праці «Джерело знання» і супроводжуване великим доказом. Іоанн Дамаскін, пояснюючи, що таке філософія, наводить шість найважливіших її визначень, що склалися ще в античності, але здаються йому цілком правильними: по-перше, філософія є знання природи сущого; по-друге, філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого; по-третє, філософія є вправа в смерті; по-четверте, філософія є уподібнення Богу, а уподібнюватися Богу людина може з допомогою трьох речей: мудрості, знання або щирого блага; по-п'яте, філософія — прагнення справедливості, що полягає в поділі порівно, і безпристрасності в судженні; по-шосте, філософія — це благочестя, яке вище справедливості, тому що велить відповідати Добром на Зло. Філософія — початок усіх мистецтв і наук; любов до мудрості. Оскільки ж справжня мудрість — це Бог, то любов до Бога і є справжня філософія.

  На відміну від Західної Європи, у Візантії ніколи не переривалася антична філософська традиція; саме візантійські богослови засвоюють і зберігають усе багатство думки грецьких філософів. Найвпливовішим філософським вченням пізньої античності, представники якого жили у Візантії, є неоплатонізм, що систематизував вчення Платона про окремо існуючі ідеї пізнання світу як єдино справжнє буття за допомогою методів арістотелівської логіки. Для неоплатоніків увесь світ виник як ієрархічна система, де кожний нижчий ступінь залежить від існування вищого. На самому верху сходинок міститься єдине: воно ж Бог, воно ж благо або, інакше, «те, що по той бік всього сущого», тобто трансценденція. Єдине є причина і насамперед — мета всякого буття, усе суще існує остільки, оскільки прагне до єдиного, або до блага; саме воно не причетне буттю і тому незбагненне

ні для Розуму, ні для Слова — про Бога не можна сказати нічого. Другий ступінь — це Розум ідеї; це — чисте буття, породжене єдиним, тому що мислення і буття в платонічній традиції тотожні. Нижчий — третій ступінь — Душа — вже не єдина, як Розум, але поділена між живими тілами (душа космосу, тому що космос для платоніків жива істота, душі демонів, людей, тварин, рослин); крім того, душа рухома, розвивається: душа — джерело всякого руху, а отже, усіх хвилювань і пристрастей. Ще нижчий — четвертий ступінь — тіло. Як душа одержує кращі свої властивості - розумність, гармонію — від розуму, так і тіло одержує завдяки душі форму; інші ж якості — безжиттєвість, відсталість, інертність — те від матерії. Матерія не існує. Матерія ні в якому разі не причетна Розуму, тобто буттю; тому також не може бути збагненна розумом і словом. Про її наявність люди довідуються чисто негативно, заперечливо: якщо від усіх тіл відняти їх форму (тобто всі скільки-небудь визначені їх характеристики: якість, кількість, положення тощо), те, що залишиться, буде матерія.

  Починаючи з X — XI ст. у розвитку богословсько-філософської думки Візантії можна простежити дві тенденції: раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для раціоналістично-догматичної тенденції характерний інтерес до зовнішнього світу і його побудови («фізика»), звідси і до астрономії, що у середньовічній свідомості поєднувалася з астрологією і пробуджувала, у свою чергу, інтерес до окультних наук і демонології, інтерес і довіру до людського розуму («логіка»), а тому схилялася перед античною, язичницькою класикою. Інша тенденція — «ісихазм» — мовчальництво (від грецьк. hsucia — спокій, безмовність, відчуженість), що знаходила відображення у творах, в основному чернечих, аскетичних, зосереджувала основну увагу па внутрішньому світі людини і на методах, способах удосконалення в дусі християнської етики смиренності, слухняності і внутрішнього спокою, або тиші.

  Філософія Середньовіччя внесла істотний внесок у дальший розвиток гносеології, розробивши й уточнивши всі логічно можливі варіанти взаємодії раціонального, емпіричного й апріорного, взаємодії, що стане згодом уже не тільки предметом схоластичних суперечок, але й фундаментом для формування основ природничо-наукового і філософського знання. Середньовічне мислення і світогляд визначали дві різні традиції: християнське одкровення, з одного боку, і антична філософія, з іншого. Причому ці дві традиції не так легко погодити одну з одною, тому що у греків поняття буття було поєднано з ідеєю межі (піфагорійці), єдиного (елеати), тобто з визначеністю і неподільністю. Безмежне ж усвідомлювалося як недосконалість, хаос, небуття. Навпаки, у біблійній традиції вище буття — Бог — характеризується як безмежна всемогутність. Якщо представники християнської традиції схильні бачити у Богові, насамперед, вищий розум (і тому зближалися з античними платоніками), то представники античності підкреслювали саме волю Бога і бачили у цій волі основну характеристику божественної особи.

  У XII ст. культурним центром Франції, поряд з Парижем, стає Шартр. Тут у 990 році при соборі заснована єпископом Фульбером Шартрська школа філософської схоластики. З моменту заснування школа, користуючись підтримкою філософа та математика Герберга з Орийака (папа Сільвестр II), здобула гуманітарний та енциклопедичний напрямок. Уперше в історії середньовічної західноєвропейської філософії вивчалися ідеї античних атомістів Демокріта, Епікура, Лукреція в перекладах з грецької та арабської латинською мовою. Основними ж філософськими джерелами тоді для вчених стали праці Платона та Аристотеля. У дослідженнях філософи з Шартра особливу увагу зосереджували на філософії природи та рішуче виступали проти спекулятивної теології. Тоді ж помітний внесок у розвиток філософії зробив Альберт Великий (Альберт фон Больштедт) — німецький теолог, філософ та природознавець, який за енциклопедичні знання здобув титул всеосяжного доктора. Глибокий знавець праць Аристотеля, Августіна, арабських філософів та ін., Альберт Великий зробив дуже багато для їх популяризації, увів до схоластики і реалістичне вирішення проблеми універсалій, її компромісні форми. Спільно зі своїм учнем Хомою Аквінським боровся проти тлумачення арістотелізму в дусі аверроїзму і проти передових шкіл у схоластиці, використовував арістотелівські ідеї для формування єдиної філософсько-теологічної системи.

  Аверроїзм — вчення Аверроеса і його послідовників, напрямок у філософії Середньовіччя, яке відстоювало ідеї вічності світу, смертності душі, теорію подвійної істини. Аверроеса жорстоко переслідувала церква. У XIII ст. як прогресивна філософська течія, спрямована проти панівної церковної догматики, мала значний вплив у Франції (Сігер Брабантський), а в XIV — XVI ст. — в Італії (падуанська школа). Подвійна істина — поняття, що визначало вчення про взаємну незалежність істин філософії і богослів’я, що виникло в епоху Середньовіччя і спрямоване на вивільнення науки від пут релігії. Найвиразніше втілення вчення одержало в арабській філософії. Так, Ібн-Руша (Аверроес) вважав, що у філософії є істини, неприйнятні для богослів'я, і навпаки. Це вчення розвивали представники аверроїзму, номіналізму (Дуне Скотт — монах-франціськанець, відомий представник середньовічної схоластики, Уїльям Оккам — англійський теолог і філософ схоластики, викладач Оксфордського і Паризького університетів, представник номіналізму).
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua