Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ перший
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ПЕРША
ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ВЧЕНЬ
4. Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

Схоластика.
  Схоластика  — це специфічна середньовічна християнська філософія, що панувала в шкільному навчанні. Основне завдання схоластики полягало в обґрунтуванні, захисті і систематизації непорушних богословських істин. її історія умовно розпадається на три періоди. VIII — XII ст. охоплюють підготовку і ранній період схоластики. Для XIII — XV ст. характерні спочатку розквіт, а потім занепад схоластичної філософії.

  Через всю історію філософії Середньовіччя червоною ниткою проходить суперечка номіналістів з реалістами. Зовнішній привід до суперечки: популярний у середні віки коментатор (III ст.) Порфирій поставив у своєму «Isagoge» запитання: по-перше — існують роди і види (genera et species) самостійно чи існують тільки в думках, по-друге — якщо існують, то це тіла чи безтілесні речі, по-третє — вони мають окреме буття чи існують у чуттєвих предметах і поряд з ними? Загальне (рід і вид) позначалося тоді терміном universale. В основному питання полягало в тому, чи є універсали чимось реальним (realia), тобто, як тоді висловлювалися, речами, що існують поза Розумом людини, чи вони — лише слова. Останній термін у XII ст. звичайно замінювався словом «пошеп» («ім'я»). Звідси назва двох ворогуючих течій: реалісти («universalia sunt res») і номіналісти («universalia sunt nomina»). Реалізм і номіналізм можна теж поділити на ряд типів і відтінків. Крайній реалізм — «загальне реально до речей», або по пунктах Порфирія: — універсалії реальні, існуючі поза людським розумом; мають духовну природу; трансцендентні чуттєвому світу і передують окремим речам. Помірний реалізм — по-перше — універсали реальні; по-друге — універсали збігаються, по суті справи, з «формами» і, як такі, по-третє — іманентні речам чуттєвого світу. Номіналізм на противагу реалізму стверджував, що «універсали суть імена (назви) після речей». Реальні тільки окремі, одиничні індивідуальні речі. Універсали не існують «ні на небі, ні на землі», ні в божественній свідомості, ні в чуттєвому світі, позбавлені об'єктивної значущості за межами людської думки і мови. Коли так, то відпадають і два інших запитання Порфирія. Концептуалізм — найбільш помірний вид номіналізму, що допускав існування загального, але лише в людських поняттях, що фіксують подібні риси в речах. Проблема номіналізму — реалізму має три аспекти: онтологічний — охоплює питання про самостійне існування ідей, духовної суті, тілесних речей тощо; гносеологічний — займається проблемою природи, творення і значущості понять; логічний — вирішує питання про взаємодію загального і окремого.

  У Середньовіччі творцем схоластики вважали Ансельма Кентерберійського, якого називали «другим Августіном», бо від Августіна взяв багато чого, насамперед принципи взаємодії Віри і Розуму, а також поняття Бога. Серед праць — «Монолог», «Додаток до міркування», трактати про основні питання теології, реальність і характер Бога. Ансельм Кентерберійський, так само як Еріугена, тісно поєднував філософську істину — Розум і Істину одкровення — Віру. Мислення має бути підлегле вірі, яка є передумовою, і без Віри немає справжнього пізнання. У словах «вірю, щоб розуміти» (credo, ut intelligam) Ансельм Кентерберійський чітко визначає позицію схоласта. Віра має бути висхідною і метою раціонального мислення, але Віра повинна бути виключена з операцій мислення, не може служити аргументом. Розум вільний і самостійний — але в межах догматів. Девіз Ансельма Кентерберійського: «Віра шукає Розум». Уперше сформулював завдання теології і філософії. Ансельм Кентерберійський у розумінні світу стояв ближче до Платона: реальні тільки поняття (одиничні і загальні). Істина є не тільки в мисленні, а самостійна, реально існує. Судження щирі, тому що входять в істину взагалі, тому, наприклад, і справедливі дії на основі поняття справедливості взагалі. Ставлення Ансельма Кентерберійського до універсалій — загальних понять, що мають власне, незалежне від одиничних речей існування, показує, що вони зв'язані з істиною. Докази буття Бога складаються з двох посилок: перша випливає з того, що Бог є сущим і має таку властивість, що не можна мислити деяке суще вище порядку, аніж Бог. Отже, Бог існує в мисленні людей. Друга посилка полягає в з'ясуванні, якщо те, що таке велике, що не можна мислити нічого ще більшого, не може існувати лише в мисленні людини і що якби це було так, то було б неможливо осмислити визначену річ ще більшою і такою, що існувала б незалежно від мислення людини, реально. Звідси Бог існує не тільки в мисленні людей.

  Іоанн Росцеллін — основний представник номіналізму в епоху ранньої схоластики, вчив, що поза окремими речами не існує нічого, немає кольору поза конкретним кольором, немає мудрості поза мудрою душею. Загальне не має ніякої власної реальності, реально можуть існувати тільки окремі речі. Загальні поняття (ідеї або універсали) є лише звуками, голосом, мовою. Іоанн Росцеллін запропонував тритеїстичну доктрину: якщо існують три божественні особи, то існує не один, а три самостійних боги, — і тим самим похитнув і августіанську концепцію єдності церкви, тому що вказав, що єдність церкви як однорідного тіла Христа є порожнім звуком, що в дійсності існує різнорідність окремих індивідів. У 1092 році Церковний собор у Суассоні оголосив вчення Іоанна Росцелліна єретичним.

  Учень Іоанна Росцелліна — П'єр Абеляр намагався примирити реалізм і номіналізм, формулюючи вчення, що називається концептуалізмом. Загальне, вважалося, не існує реально поза речами. Загальне існує в самих речах і виділяється Розумом людини, коли розглядаються, вивчаються речі. Розум («концепт») породжує загальне, і для Розуму людини загальне повністю реальне. Разом з тим, оскільки Розум людини повністю реальний, то і загальне в Розумі реальне. Що ж стосується вчення про Трійцю, то П'єр Абеляр пропонував вирішити суперечність: Три Особи Трійці — це три атрибути, невід'ємні якості Бога, а саме: могутність, мудрість і доброта. Разом утворюють досконалу Істоту. Виходило, що П'єр Абеляр фактично говорить про одну особу Бога і зводить Трійцю до існування якостей однієї особи. Виступивши проти крайнього номіналізму Росцеліна та крайнього реалізму Гільома в характерному для середньовічної філософії сперечанні про природу універсалій, П'єр Абеляр формулює особистий підхід до проблеми універсалій, універсали не мають самостійної дійсності, а справді існують лише окремі речі. Проте універсали можуть одержувати певну реальність у сфері розуму як поняття в результаті діяльності розуму. У питанні про взаємодію віри та розуму П'єр Абеляр дотримувався помірної позиції, намагався вирішити проблему, як зробити віру зрозумілою з допомогою доводів розуму, оскільки розуміти, що не можна вірити в те, що незрозуміле. Погляди П'єра Абеляра рішуче відкинуто, осуджено католицькою церквою як єретичні.

  Важливий вплив на філософію Середньовіччя мали схоластики домініканського ордену, найвидатніші з яких — Альберт Великий та Хома Аквінський, що пристосували вчення Аристотеля до католицизму. Одним з перших Альберт Великий (Альберт фон Больштедт Magnus), зрозумів, що проникнення античного мислення в сферу культури Західної Європи не можна зупинити і що, навпаки, варто використовувати філософську мудрість античності для обґрунтування і зміцнення християнства. У своїй творчості Альберт Великий часто звертається до трактатів Аристотеля, коментує їх, зокрема високо оцінює логіку. В її дусі знову вводить у схоластику XIII ст. реалістичне вирішення проблеми універсалій, причому в її компромісній формі, відводить філософії самостійнішу роль, аніж старші схоласти. Широта філософських, природничо-наукових і богословських інтересів Альберта Великого стала підставою, щоб його називали doctor universalia, а починаючи з XIV ст. вважали гідним звання Великий. В основних питаннях обидва філософи — Альберт Великий і Хома Аквінський — дотримувались однакової думки.

  Почесне місце серед релігійних філософів християнства займає ангельський доктор Хома Аквінський. У «Сумі теології» (тобто сукупності теологічних вчень) розглядається католицька догматика, що стає основним надбанням усієї схоластичної теорії. Вихідним принципом вчення є божественне одкровення: людині необхідно для свого порятунку знати щось таке, що вислизає від її Розуму, але дається через божественне одкровення. Хома Аквінський розмежовує сфери філософії і теології: предметом філософії є істини Розуму, а теології — істини одкровення. Через те що, кінцевим об'єктом їх обох, як і джерелом усякої істини, є Бог, не може бути принципових суперечностей між одкровенням і справедливо діючим Розумом, між теологією і філософією. Однак не всі істини одкровення доступні раціональному доказу. Філософія є служницею богослов'я і настільки ж нижча за нього, наскільки обмежений людський розум нижчий від божественної премудрості. Релігійна істина, на думку Аквіната, не може бути вразлива з боку філософії, у чисто життєвій, практично-моральній Любові до Бога важливіше пізнання Бога.

  Індивідуальність людини — це особистісна єдність душі і тіла. Саме душа має животворну силу людського організму. Душа нематеріальна і самосуща, субстанція, що має свою повноту лише в єдності з тілом. Але тілесність має суттєву значущість. Саме через неї душа тільки й може утворювати те, що є Людина. Душа завжди має унікально-особистісний характер. На думку Хоми Аквінського, тілесний початок людини органічно є спільником у духовно-щиросердечній діяльності особи. Основний принцип пізнання — реальне існування загального. У суперечці про універсали Хома Аквінський відстоював позиції помірного реалізму, тобто загальне існує потрійно: до речей (у розумі Бога як ідеї майбутніх речей, як вічні ідеальні прообрази сущого), у речах, одержавши конкретне здійснення, і після речей — у мисленні людини в результаті операцій абстрагування й узагальнення. Річ існує одночасно у всьому своєму бутті й всередині людей як образ. Спочатку виникають чуттєві образи, а з них інтелект абстраговано осягає образи. Хомі Аквінському належить формулювання в епоху Середньовіччя проблеми свободи волі і самодіяльного людського початку в історії, межі між світом тварин і світом чистих духів, між твариною, з одного боку, і порівняно з ангелом людська особистість є чимось незрівнянно більш низьким і недосконалим. В ієрархії тілесних створінь людина перебуває на найвищому місці як досконала тварина.

  Одним з найцікавіших, оригінальних мислителів Середньовіччя є надзвичайний доктор Роджер Бекон. Висхідні принципи філософії полягають у тому, щоб насамперед перебороти перешкоди у свідомості людей. Існують найбільші перешкоди до усвідомлення істини, що заважають усім і кожному й не дозволяють досягти справжньої мудрості: приклад жалюгідного і невартого авторитету, сталість звички, думка недосвідченої юрби та прикриття власного неуцтва показною мудрістю, зазнайством, самолюбуванням.

  Для Іоанна Дунса Скота основне питання — ставлення богослов'я до філософії, віри до знання; вважав, що предмет богослов'я — Бог, а предмет філософії — буття. Як суто теоретичне знання філософія осягає зовнішній світ, спираючись на Розум і досвід, використовуючи наукове знання. Проте переважна більшість положень вчення про віру, що є у Святому Письмі, не піддається раціональному обґрунтуванню і не має такої потреби. Якщо філософія — теоретичне знання, то теологія — переважно практичне знання того, як найуспішніше спрямовувати людську волю для реалізації тих положень, що пропонуються вченням про душу.

   Визначною постаттю пізнього Середньовіччя є англійський філософ Вільям Оккам — найрішучіший номіналіст. Універсали не можуть існувати поза свідомістю; у такому випадку були б одиничними речами, що суперечить їх природі як загальних суттєвостей. Велику роль відіграла розвинута ним критика схоластичного реалізму, що одержала назву «бритви Оккама», або «принципу економії мислення». Найчастіше критика виражається в словах: «Без необхідності не слід стверджувати багато чого» («Pluritas non est ponenda sine necessitate»), або «Даремно робити за допомогою багато чого те, що може бути зроблене за допомогою меншого» («Frusta fit per plura quod potest fieri per pauciora»). За традицією оккамізму здійснено ще коротше формулювання «бритви Оккама»: «Суть не має бути множена понад необхідність» («Entianon sunt multi plicandasine necessitate»). Вільям Оккам стверджував, що предмет усякого пізнання — тільки одиничне, індивідуальне. Висувається поняття інтенції, прагнення людської душі пізнати предмет. Створення універсалій неможливе поза інтенціями, тому що «універсалія — це інтенція душі, що за природою визначається в багатьох (речах)». Тут сформульовано, по суті, концептуальне вирішення проблеми загального, існуючого не поза людським розумом, а тільки в людському мисленні.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua