Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ шостий
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ВІЛЬНОДУМСТВО. СВОБОДА СОВІСТІ
3. Проблема свободи совісті

В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуальною є проблема свободи совісті, що має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії свобода совісті — це право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві, виступає важливим світоглядом, етичним і правовим принципом. Свобода совісті є однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. За висловом філософа Євгена Трубецького (1863 — 1920 рр.), свобода совісті є найбільш цінною з усіх свобод. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За такими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними моментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що охоплює індивідуалізовані, суб’єктивовані, включені до мотиваційної і емоційно-вольової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

  Совість виховується і формується суспільством насамперед через вплив безпосереднього соціального середовища, в якому перебуває індивід. Фактори соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається первинна соціалізація особи, тобто людина сприймає й засвоює соціальні норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх життєвих потреб. Разом з тим кожна людина, яка володіє ознаками право — і дієздатності, є суб'єктом права, своїми діями може мати статус фізичної або юридичної особи. Тому індивід завжди перебуває в певних правовідносинах з іншими членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і громадянином створюються змістовні відносини, юридичною стороною яких є правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і забезпечує права громадян. Це її прямий конституційний обов'язок. Держава через механізм примусового впливу, систему право-виховної роботи, організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто виражає у законах те  соціальне становище, яке займає особа в громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і свобод.

  Основний зміст правового статусу особи — це її права та правові гарантії, її обов'язки й відповідальність за їх виконання. Тому свобода совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною характеристикою. Свободу совісті необхідно розглядати і як правове явище, в контексті всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи. Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті - свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті мав різні форми виразу.

   У первісному суспільстві фактично вже існувала свобода совісті, оскільки суспільство без класів і держави регламентувало ставлення членів громади до первісної релігії лише моральними нормами, що добровільно визнавалися усіма членами. В рабовласницькому суспільстві, особливо при існуванні деспотії, релігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе класове правове навантаження. Принцип свободи совісті набуває певних обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства (Демокріт, Епікур, Лукрецій).

  В епоху Середньовіччя панував релігійний світогляд; сповідання певної релігії фактично вважалося обов'язковим. За цих умов принцип свободи совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлення до релігії. У такому значенні право совісті проголосили у XVI — XVIII ст. ідеологи буржуазії, які боролися з феодальним абсолютизмом і офіційною церковною владою. Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи і вчені Мішель Монтень, Пітер Бейль, Бенедикт Спіноза, Франсуа Вольтер. Французькі просвітителі Жан Мельє, Поль Гольбах, Дені Дідро, Клод Гельвецій, Жан Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи совісті. У західному суспільстві свобода совісті трактується як право вільного вибору того або іншого віросповідання, а також гуманістичного світогляду.

  У колишніх соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований характер. Роль релігії та церковних організацій у суспільному житті вкрай принижувалася, водночас атеїстично-просвітницька діяльність фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над свідомістю громадян. Атеїзація державної політики призводила до численних порушень прав людини, зокрема, у галузі дотримання принципу свободи совісті.

  В умовах переходу до правової держави розгортається досить повна дія принципу свободи совісті, одержує свій чіткий законодавчий статус, захищає невід'ємні права людини як від надмірної клерикалізації, так і від однобічної атеїзації. Свобода совісті тісно пов'язана зі становищем релігії і церкви в суспільстві, взаємодією релігійних факторів з державою та її політичними інституціями. Цікавим є те, як стратегічно і практично вирішується питання взаємодії релігії та держави у різних політичних регіонах. Тісне поєднання офіційної релігії та державного апарату породжує різні варіації клерикального. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. У Саудівській Аравії державною релігією є іслам вах-хабістського типу (засновником вважається релігійний реформатор Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), з приводу ж атеїзму, то атеїзм заборонений і переслідується законом. Мусульмани зобов'язані виконувати всі приписи Корану. Судова влада здійснюється шаріатськими судами. У регіоні поширене мусульманське право, що підкоряє світську владу впливу релігійної влади.

  Інший варіант клерикальності створено в Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською ідеологією. Ізраїльське громадянство надається тільки євреям, а євреями, за законом визнаються особи, що народилися від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернеш в іудейську релігію. Раввшат Ізраїлю має великі повноваження у галузі політики, управління державою, регулюванні сімейно-шлюбних відносин. Сімейно-шлюбні відносини розглядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами. В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але й існують привілейовані релігії й релігійні течії: в арабських країнах — іслам; у латиноамериканських і західноєвропейських — католицизм; у Греції і Росії — православ'я. Визнання особливого становища тієї чи іншої церкви зафіксовано у конституціях 42 держав; законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, за конституціями, пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної церкви. Отже, у країнах Середнього Сходу, Латинської Америки не відповідають дійсності механізми конституційного закріплення і правового регулювання принципу свободи совісті.

  Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. В США панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква відокремлена від держави. Відповідним організаціям надається можливість брати участь у політичному житті. За суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідати ніякої релігії. Такі права розглядаються невід'ємними особистими громадянськими свободами в конституціях. Ще в епоху буржуазних революцій у Європі виник широкий ідейний рух — вільнодумство, який ставив завдання боротися проти духовного диктату церкви, за здійснення свободи совісті. У сучасних умовах у західних країнах діють товариства вільнодумців, що об'єднують атеїстичне і антиклерикально зорієнтованих людей. Ці товариства входять до Всесвітнього союзу вільнодумців. На початку 80-х pp. XX ст. у Лозанні (Швейцарія) відбувся 39-й конгрес Всесвітнього союзу вільнодумців, де взяли участь представники національних організацій вільнодумців Австрії, Бельгії, Індії, Італії, США, Швейцарії, Швеції, Фінляндії, ФРН. Конгрес розглянув проблему Вільнодумство і молодь: за майбутнє без догм. У виступах делегати закликали розповсюджувати матеріалістичні ідеї, боротися за всебічний духовний розвиток людини. Необхідно враховувати дві протилежні тенденції з приводу свободи совісті. Свобода совісті набуває рис певних ідеологічних орієнтацій — клерикалізму і атеїзму. За Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним елементом інституту свободи совісті, виступає її найвищою юридичною силою, надає рівні можливості реалізації власних духовних потреб і віруючим, і невіруючим. Стаття 35 Конституції України закріплює відокремлення церкви від держави, її важливість полягає в тому, що: по-перше, стаття є вирішальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній сфері, усунення дискримінацій віруючих або невіруючих; по-друге, усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від виконання невластивих функцій церквою. Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті охоплює конституційні норми: рівність громадян перед законом незалежно від їх ставлення до релігії, їх рівні права в економічному, політичному, соціальному і культурному житті; використання громадянами прав і свобод не мають перешкоджати інтересам суспільства і держави, правам інших громадян; здійснення прав і свобод невід'ємне від виконання громадянином своїх обов'язків. Отже, категорія свобода совісті має багато аспектів розгляду.

  При визначенні свободи совісті акцентується увага на конституційно-правовому змісті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність правових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають розвиток пов'язаних з релігією суспільних відносин. Якщо сукупність правових норм і реальних відносин розкриває межі рівної свободи для віруючих і невіруючих, то процес регулювання розкриває свободу совісті як право діяти відповідно з релігійними або вільними переконаннями, тобто обґрунтовує здатність (право і діє) бути суб'єктом суспільних відносин, що регулюються державою. У сукупності юридичних норм, що становлять інститут свободи совісті, особливого значення набуває конституційна заборона підбурювання ворожнечі й ненависті у зв'язку з релігійними віруваннями. Така норма покликана сприяти формуванню нормальних відносин між представниками різних конфесій, віруючими і невіруючими.

  Конституційні положення поєднуються із законодавством про релігійні культи і створюють єдиний комплекс правового регулювання та важливих гарантій здійснення свободи совісті. Соціальним фундаментом будь-якої свободи, у тому числі свободи совісті, виступає економічна і політична природа суспільства, наявність широких демократичних процесів.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua