Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ шостий
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

ГЛАВА ТРЕТЯ
РЕЛІГІЇ ТА ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ
1. Історія релігій та церков в Україні

Історія протестантизму в Україні.
  Історію протестантизму в Україні умовно поділяють на кілька хвиль, що припадали на різні періоди.
Перша хвиля. Протестантизм проникає в Україну вже через кілька десятиліть після формування в країнах Західної Європи на територію Польського королівства (як частини союзної держави Польщі та Литви — Речі Посполитої). У самій Польщі прихильниками Реформації церкви виступали із суто економічних і політичних міркувань. На відміну від Західної Європи, протестантизм в Україні позбавлений підтримки широких мас, які здебільшого вороже ставилися до нововірства як чужого народній традиції, як «віри панів», що часто-густо запроваджувалась насильницьким шляхом. Існувало два основних шляхи занесення нових релігійних ідей до України: навчання шляхетського і навіть міщанського юнацтва за кордоном, місіонерська пропаганда через проповідь, відповідну літературу, організацію протестантських громад за підтримки якого-небудь шляхтича або впливового і заможного купця, ремісника, міщанина. Першими організаційно оформленими протестантськими течіями в Україні стали лютеранство і, особливо, кальвінізм, що виникли у 30 — 40 роках XVI ст. Відомо, що у 1539 році у Вільно (сучасний Вільнюс) відкривається школа при тамтешній лютеранській громаді. Період найбільших успіхів протестантизму цієї «першої хвилі» припав на 60 — 80 роки XVI ст., коли на всіх українських землях діяло тільки до 500 кальвіністських (реформатських) громад. Тоді ж протестантизм об'єктивно сприяв національно-культурному піднесенню України через розвиток освіти, науки, книгодрукування, утвердження самодостатності рідної мови, пропаганді віротерпимості та свободи совісті.

  Друга половина XVII — початок XVIII ст. — період найбільших втрат протестантизму в Україні. Це спричинено насамперед руйнуванням, постійними військовими діями на українській землі, занепадом економічного і культурного життя. Із західноукраїнських земель на протестантизм вівся наступ з боку Римсько-католицької церкви, що спромоглася поновити панівні позиції у Речі Посполитій. Зі східноукраїнських земель протестантизм відтіснявся Руською православною церквою, яка у 80-х роках XVII ст. підпорядкувала собі православну церкву в Україні. Не дивно, що у першій половині XVIII ст. переважно на західноукраїнських землях залишалося фактично близько 20 лютеранських і реформатських об'єднань.

  Друга хвиля протестантизму в Україні почалася з другої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з правого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає переважно «західноукраїнський» характер і стає фактором релігійної історії всієї України. Тоді ж ряди українських протестантів поповнили десятки тисяч родин іноземних переселенців, яких уряд запросив для господарського освоєння південноукраїнських земель, відвойованих у Кримського ханства і Туреччини. З другої половини XIX ст. в Україну, де формувався індустріальний район гірничодобувної і машинобудівної промисловості, почали запрошувати також іноземних інженерів, значна частина яких теж сповідувала різні напрями протестантизму. Поселенці та інженери не тільки істотно сприяли розвитку народного господарства України, а й поширювали свою віру серед тисяч українських робітників, які працювали на їх чималих земельних наділах, або під їх керівництвом на заводах і шахтах. Протестантські організації діяли на засадах самоврядування і контролювалися владою Російської імперії. Ставлення російського уряду до протестантів будувалося на принципі повної віротерпимості. Постійно існувала лише заборона на вільну проповідь свого вчення серед «осіб іншого сповідання» (вважай — православних), і деякі обмеження стосувалися змішаних шлюбів. До 1917 року протестанти становили 3 % населення Російської імперії (п'яте місце серед інших конфесій). Сприятливе політичне середовище призвело до створення у протестантів розгалуженої церковної організації. Найбільшим розмахом відзначалася діяльність остаточно конституйованої Євангелічно-лютеранської церкви, до складу якої входили й українські лютерани.

  Третя хвиля протестантизму на території України наприкінці XIX — першій третині XX ст. пов'язана з поширенням нових протестантських течій: баптизму, адвентизму, згодом п'ятидесятництва, а також поновленням діяльності лютеранських і кальвіністських об'єднань на західноукраїнських землях. Від початку існування течії протестантизма зазнавали переслідувань. Руська православна церква вбачала у їх поглядах близькість до однієї із заборонених єресей. А царський уряд взагалі спочатку оголосив баптизм «однією з найнебезпечніших сект». Легального статусу секти набули після знаменитого маніфесту Миколи II «Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на засадах реальної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів» (17 жовтня 1905 року). Не було в нових протестантських течіях порозуміння між собою. Не існувало злагоди між ними й традиційними протестантськими визнаннями (лютеранством і кальвінізмом). Основна причина те, що ряди кожного з напрямів поповнювались з одного й того самого середовища.

  Офіційною датою започаткування баптизму в Україні вважається 1867 рік. У 70 — 80 роках XIX ст. підготовлений попередніми протестантськими впливами баптизм поширювався у багатьох населених пунктах Лівобережної та Південної України. На початку 80 p. XIX ст. перша група українців — баптистів сформувалася у Західній Україні.

В усій Україні тоді ж налічувалось 20 тис. баптистів. З 90 років XIX ст. розпочався процес формування ідейно-догматичної системи, вироблення норм в нутрі та позарелігійного життя. Перше післяреволюційне десятиріччя самі духовні керівники баптизму називають «золотим десятиріччям». Зайнята боротьбою із Руською православною церквою, Радянська влада не занадто переймалась справами інших конфесій. Тому тоді спостерігалося швидке зростання і поширення баптистських громад, створення ними колективних господарств, комун і кооперативів, організації Баптистської спілки молоді (Бапсомолу). У Мелітопольському районі Бапсомол об'єднував, до речі, 90 % молоді. У травні 1921 році відбувся II Всеукраїнський з'їзд баптистів, який проголосив створення Всеукраїнського союзу баптистів. Пізніше союз увійшов до складу всесоюзного об'єднання. До Всеукраїнського союзу на федеративних засадах входили інші регіональні союзи. Всеукраїнський союз очолювало правління, що складалося з 12 пресвітерів і мало декілька відділів. Старший пресвітер керував діяльністю громад на території певної області. Хоча кожна громада мала свою церковну раду, все ж була зобов'язана виконувати рішення старшого пресвітера, а через нього — центрального проводу. Найвищим законодавчим органом братства вважався з'їзд, який обирав правління і затверджував програму роботи у міжз'їздівський період. В Україні видавався журнал «Баптист України». За баптистською статистикою 30-х років XX ст., на західноукраїнських землях діяло 23 громади Союзу слов'янських баптистів, що налічували приблизно 4 тис. віруючих. Союз володів 19 молитовними будинками, орендував 42 зали для зібрань, мав 37 дитячих і юнацьких гуртків, 65 недільних шкіл, видавав газети і журнали. У серпні 1928 року було створено перший національний осередок баптизму — Союз українських євангельських християн — баптистів.

У Росії сформувалася ще одна течія баптизму —  євангелъсъке християнство. У 70 роки XIX ст. у великосвітських петербурзьких салонах під впливом проповідей англійця Гренвілла Редстока. Однак дуже швидко євангельська проповідь втратила вплив на соціальну верхівку й звернулася до широких верств населення. У 1880 році у Харкові утворилася перша громада євангельських християн. Громади євангельських християн існували також у Західній Україні. У 1920 році конституюється Союз слов'янських зборів євангельських християн у Польщі, до якого ввійшли поляки, українці, росіяни, чехи, які жили у Західній Україні. У 1933 році це об'єднання євангельських християн найзначніше на західноукраїнських, білоруських та східно-польських землях, що налічувало 66 громад.

  Зародження в Україні адвентизму (переважно у вигляді адвентистів сьомого дня) пов'язане з діяльністю європейських центрів адвентизму, насамперед у Гамбурзі. Тут у другій половині XIX ст. створено Міжнародне трактатне товариство, що розповсюджувало адвентистську літературу, а також біблійна школа, де готувались місіонери для роботи у Східній Європі. В Україні перші групи адвентистів виникали у місцях найбільшого зосередження німецьких колоній. У середині 80-х років XX ст. місіонер Луї Конраді став пресвітером першої громади адвентистів у колонії Бердубулат (тепер с. Привольне) в Криму. Якщо в 1924 році офіційна статистика налічувала 11500 адвентистів, то в кінці 30-х років майже 25 тисяч віруючих. Разом із членами сімей адвентисти мали вплив на 40 тисяч населення України. Адвентизм поширений і в Західній Україні.

  Перші кроки п'ятидесятництва на Україні пов'язані з іменем Івана Воропаєва, який у 1921 році приїхав до Одеси з Північної Америки, де кілька років перебував в еміграції, почав активно проповідувати новий протестантський напрям серед баптистів, адвентистів і православних, обернувши у нову віру багатьох прихильників. У 1922 році в Одесі відкрилась перша п'ятидесятницька громада, члени якої розгорнули місіонерську діяльність, подорожуючи по всій Україні. У 1926 році створюється Всеукраїнський союз християн євангельської віри (ХЄВ), який об'єднав 350 громад і 17 тис. віруючих. З 1928 року почав виходити журнал «Євангеліст». Однак сформувати церковну структуру в Україні п'ятидесятникам до Другої світової війни не вдалось. У 20 - ЗО роки на Волині та Галичині, знову-таки завдяки проповідницьким зусиллям закордонних місіонерських центрів, сформувалася ще одна п'ятидесятницька течія — християн віри євангельської. У 1929 році відбувся Перший з'їзд п'ятидесятників Східної Польщі, Західної Білорусі та Західної України, де прийнято рішення про створення Союзу зборів християн віри євангельської з центром у Лодзі.

  У 20 — 30 роках на Україну повертається лютеранство і кальвінізм, це пояснюється тим, що події Першої світової війни, революції у Росії та Європі, розвиток у Західній Україні національно-визвольного руху й активізація національно-культурної діяльності численних громадських, кооперативних, освітніх, наукових організацій — зумовило загальне політичне й духовне піднесення українського населення регіону, урізноманітнення релігійного життя. Польська влада до середини 30-х років XX ст. доволі терпимо ставилася до релігійних рухів поза офіційною Римсько-католицькою церквою. Нарешті, новоутворені українські лютеранські і кальвіністські громади спиралися на матеріальну, моральну, організаційну підтримку українських емігрантськріх церков у США і Канаді, допомогу протестантських об'єднань Західної Європи.

  У 1922 році створюється в Західній Україні перша українська реформатська громада. На початку 30-х років існувало вже кілько десятків громад, у тому числі у Львові, Коломиї, Станіславі, об'єднуючи у своїх рядах 1,5 тис. українців — кальвіністів. У 1931 році у Молодятині  відбувався перший з'їзд українських кальвіністів, а пізніше на конференції у Коломиї, розв'язано питання об'єднання у Союз українських євангельсько-реформованих громад). До його складу входило 68 релігійних осередків з 2760 дорослими віруючими. Ознакою кальвіністського руху в Західній Україні стало набуття ним виразних національних рис. Недарма вся усна та друкована пропаганда, проповідь і культ велися тільки рідною українською мовою.

  У 30-ті роки всі протестантські течії незалежно від їх територіального розташування та напрямів діяльності спіткала однакова доля: керівників громад і найактивніших віруючих вислано до Сибіру, закатовано у тюрмах чи таборах, декому пощастило емігрувати. У період пом'якшення політики режиму в релігійному питанні і до кінця 80-х років функціонування протестантської конфесії відбувалося, по суті, на двох рівнях: перший — офіційний, або легальний; (охоплювались громади, що сприйняли законодавство, зареєстровані в органах влади). Другий — неофіційний, або нелегальний. Сюди входили частина лідерів та віруючих громад християн — баптистів, п'ятидесятників, адвенстистів-реформістів. їх діяльність оголошено протизаконною. Окрім незареєстрованих осередків, діяли менші секти і навіть просто групи з кількох десятків віруючих визначеної або напіввизначеної конфесійної орієнтації. Істотного впливу на загальну релігійну ситуацію в Україні та розвиток протестантизму такі громади не мали. Осередком офіційного протестантизму став Союз євангельських християн — баптистів (створений у 1944 році і до 1963 року об'єднав у своїх лавах основні протестантські течії). Союз будувався на федеративних принципах, тобто окремі осередки мали право на місцеві, регіональні, республіканські утворення. Однак підпорядковувалися єдиному центру — Всесоюзній раді євангельських християн — баптистів у Москві.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua