Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ шостий
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

ГЛАВА ТРЕТЯ
РЕЛІГІЇ ТА ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ
1. Історія релігій та церков в Україні

Історія православ'я в Україні.
  Історія православної церкви на Русі має тисячолітню історію і поділяється на кілька етапів. Перший етап — існування єдиної Київської митрополії — охоплює період із середини X — до середини XIII ст. Історія православної церкви на Русі починається з формування власної церковної організації — Київської митрополії на чолі з митрополитом. Досить правдоподібно виглядає припущення, що основи церковної організації на Русі закладені ще в IX ст., хоча в період правління князів — язичників змушена функціонувати напівлегально. Князі Володимир І Святославич і Ярослав Мудрий тільки додали їй завершеності і розширили її межі. Під владу митрополита Київського потрапила величезна територія від Чорного моря на півдні до Білого моря на півночі.

  Канонічно православна церква в Стародавній Русі тривалий період перебувала в залежності від Константинопольської патріархії. Тоді ж влада константинопольського патріарха на землях стародавньої держави обмежувалася. У 992 році Київська церква поділяється на єпархії. Спочатку єпархій шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимир-Волинському і Білгороді. До середини XIII ст. єпархій стало 15, їх межі збігалися з кордонами удільних князівств. Піднесення землі захищало і її єпархію: у 1165 році Новгород виклопотав своєму єпископу титул архієпископа тоді ще перший і єдиний на Русі. Єпархіальні єпископи залежали від митрополита часто просто номінально, влада митрополита обмежувалася майже тільки наставленим єпископів на єпархії, і митрополит практично не втручався в їх справи. Але удільні князі вважали й цю номінальну залежність важкою. Князі і жителі уділів намагалися обмежити владу митрополита в призначенні своїх єпископів. І якщо митрополит не питав згоди князя і народу на кандидатуру нового єпископа, князь міг його і не прийняти. У Новгороді єпископ обирався на вічі. У виборах брали участь: князь, духівництво і народ. У спірних випадках вдавалися до жеребкування. Обранця посилали до Києва для висвячення. Воля князя і народу (або віча в Новгороді) могла бути й причиною вигнання єпископа навіть без церковного суду.

  Київські митрополити посилались, із Константинополя. Наставленим метрополітів із Константинополя тривало до монголо-татарської навали. Із понад 20 київських митрополитів з 988 по 1240 роки тільки двоє — русичі, поставлені без благословення константинопольського патріарха. Як видно, уже тоді руські князі думали про можливість мати незалежну від Константинополя церкву.

Перший митрополит Іларіон, обраний на київську кафедру у 1051 році в період правління Ярослава Мудрого. До обрання Іларіон настоятель церкви св. Апостолів у князівському селі Берестові поблизу Києва. Ще будучи священиком, Іларіон написав «Слово про Закон і Благодать», що стало класикою староруської літератури.

  Другий після Іларіона випадок наставленим митрополита з русичів стався у 1147 році в період правління великого київського князя Ізяслава Мстиславовича. Князь скликав собор єпископів Київської церкви (були присутні 9 архієреїв) і запропонував свого кандидата — Юшмента (Клима) Смолятича. Кращого вибору не можна було зробити. Високого духу чернець, схимник — затворник, людина величезного розуму й освіченості, філософ, яких, за словами літопису, «у Руській землі не було». Тоді ж у Київській Русі йшла запекла міжусобиця за київський престол, оскільки великий київський князь вважався верховним правителем Русі. І весь період константинопольський патріарх не затверджував Климента. Кілька разів при черговій зміні князівської влади митрополит Климент видалявся з київської митрополичої кафедри і повертався на неї знову. Нарешті, після прибуття на Русь із Константинополя новопоставленого митрополита Іоанна IV, Клименту Смолятичу довелося обмежитися єпархіальним архієрейством.

  Згодом з Константинопольською патріархією встановилися нормальні відносини. Відтоді патріархи почали рахуватися з думкою великого київського князя при поставленні митрополитів. На Русі християнство введено за допомогою держави, тому-то самостійно християнство утриматися не могло. Вище духовенство Київської церкви спочатку утримувалося за рахунок державного забезпечення — десятини від князівських доходів. Крім десятини, митрополити й єпископи мали й інші джерела прибутків: мита з торговельних мір і вагів, судні мита — з церковного суду; «ставленні» — за поставлення в клір; прибутки з нерухомого майна (землі). Князівські статути надавали духівництву різні права, звільнення від мирського суду, служби і податків. Скарбниця архієреїв, монастирів і церков мала важливе громадське значення. Навколо соборів, церков і монастирів зосереджувалася суспільна доброчинність, за їх рахунок утримувалися лікарні, богадільні, школи.

   Діючі тоді монастирі стали осередком християнського життя. Спочатку монастирі споруджувалися в містах або на їх околицях. Споруджували монастирі князі, будували і бояри. Першим монастирем є Києво-Печерський, заснований святими Антонієм і Феодосієм. Преподобний Феодосій є засновником монастирського життя на Русі. І пізніше за висотою й чистотою чернечого життя Києво-Печерський монастир залишався першим серед руських монастирів. Уже в останній чверті XI ст., за твердженням «Києво-Печерського патерика», число монахів досягло 180, надалі зросло ще більше. Монастир — невичерпне джерело для поставлення ігуменів і справжня школа архієреїв. За 150 років більше як 50 ченців прийняли єпископський сан. Києво-Печерських ченців можна було зустріти у всіх куточках руської землі. Слідом за Києво-Печерським монастирем виникли нові обителі До кінця XII ст. у Києві налічувалося не менше 17, у Смоленську — 5, у Чернігові — 4, у Галицькому князівстві — 3 монастирів.

  Другий етап в історії православної церкви в Україні (XIV — середина XV ст.) — період розпаду єдиної Київської митрополії, пов'язаний з роздрібненістю колись єдиної держави — Київської Русі — на окремі самостійні князівства. Князівства виявилися неспроможними протистояти монголо-татарській навалі (середина XIII ст.), плюндрувались й упродовж двох з половиною століть сплачувати тяжку данину монголо-татарам. З XIV ст. на території колишньої Київської Русі новим центром, який стрімко зміцнював свою могутність, стало Московське князівство. Українські ж землі ввійшли до складу сусідів — Польського королівства та Великого князівства Литовського. Тоді ж у межах колишньої митрополії фактично діяли три митрополити — у Москві, Галичі й Києві. Кілька разів виникав й окремий литовський митрополит, який також титулував Київським. Поділ єдиної митрополії пояснювався винятково політичними мотивами: кожна з держав, що не завжди перебувала одна з одною в дружніх стосунках, прагнула зосередити в своїх руках духовну владу над місцевим населенням, здійснювали тиск на константинопольського патріарха з вимогою створити окрему митрополію або поставити на чолі вже існуючої власного кандидата.

  Митрополича кафедра (резиденція) у Москві сформувалася з 1325 року, після її перенесення з Києва, що так і не оправився після розорення. Офіційної згоди на створення митрополичої кафедри в Києві константинопольський патріарх не дав. Глава московської кафедри мав титул  «митрополита Київського і всієї Русі», хоча Київ належав до Литовського князівства. Близько 1303 року утворилася Галицька митрополія у складі п'яти єпархій у західноукраїнських землях. Кілька разів Київська метрополія скасовувалася і відновлювалася, доки в 1415 році офіційно не стала намісництвом Київського митрополита, який відтоді став титулуватися митрополитом Києва і Галича. Власне Київський митрополит Феодорит проголошений у 1352 році, хоча в Москві сидів митрополит Феогност (також з титулом «Київський»), Кілька разів влада над усіма частинами Київської митрополії зосереджувалася в одних руках (наприклад, за митрополита Фотія у 1420 — 1431 роках). Упродовж усього часу поділу єдиної Київської митрополії Москва прагнула, з одного боку, не допустити існування окремої митрополії в Литві, а з другого, — до розриву з Константинополем і отримання повної автокефалії (самостійності). У 1448 році собор єпископів у Москві поставив першого власного митрополита, зробивши це без дозволу константинопольського патріарха. Цей митрополит — останній, хто носив титул «Київський і всієї Русі», наступний митрополит уже називався «Московським і всієї Русі». Фактично це означало проголошення московською митрополією своєї автокефалії. Канонічне оформлення її сталося відбулося майже через півтора століття. У 1589 році Московська церква оголосила про свій патріарший устрій, обрала власного патріарха, примусивши прибулого з візитом константинопольського патріарха Єремію II дати на це свою формальну згоду.

  На противагу автокефалії московської митрополії з 1458 р. відновлюється й значення митрополичої кафедри в Києві, де митрополит Григорій Болгарин, визнається і константинопольським патріархом, Папою Римським, сеймом Великого князівства Литовського. Під юрисдикцією митрополичої кафедри в Києві опинилися 9 єпархій на власне українсько-білоруських землях — Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Пінська і Турівська, Володимиро-Брестська, Луцько-Острозька, Холмська, Галицька, Перемиська. Так стався поділ стародавньої Київської церкви й утворення двох незалежних церков — Московської (Руської) і Київської (Української).

  Третій етап в історії православної церкви в Україні (1468 — 1596) — період становлення самобутньої Української православної церкви. Характерна особливість Української православної церкви — соборноправність — участь мирян у церковних справах, виявлялася в обов'язковій виборності всіх церковних ієрархів за участі світських представників: митрополита обирав помісний собор, єпископа — собор єпископів (архієрейський собор), священика — парафія. Такий порядок формально зберігався до кінця XVII ст., але вже із середини XVI ст. соборне обрання митрополитів і архієреїв почало поступово замінюватися великокнязівським і королівським призначенням, а іноді й простою купівлею вищих церковних посад. У колегіальності прийняття важливих рішень на помісних та особливо архієрейських соборах, що мали збиратися раз на рік — у першу неділю Великого посту. Участь світських делегатів на таких соборах, насамперед знатних і впливових шляхтичів, на давало рішенням таких соборів значимості й авторитету в очах простих віруючих і в очах державної влади. У діяльності своєрідних органів єпархіального управління Української православної церкви — криласів) — рад при єпископах і митрополиті із священиків кафедрального міста й найповажніших представників нижчого єпархіального духовенства. Представники криласів також брали участь в адміністративному управлінні єпархією й виконували функції єпархіального суду, до компетенції якого входили справи про розлучення, перелюб, заповіти, образи нижчого духовенства тощо. Ані єпископ, ані сам митрополит не мали права втручатися в фінансові справи і прибутки крилошан.

  В останню чверть XVI ст. помітну роль у церковному житті стали відігравати братства, релігійні, суспільно-політичні і культурно-освітні організації українських міщан, деякі з них мали право ставропігії. Тоді ж, київська митрополія перебувала в юрисдикції константинопольського патріарха. Залежність номінальна: патріарх надсилав благословення обраному митрополиту. Місце перебування київського митрополита Новогрудок і тодішня столиця Великого князівства Литовського — місто Вільно (Вільнюс). У богослужінні Українська православна церква використовувала церковнослов'янську мову з українською вимовою. Сила і впливовість православної церкви в Литовсько-Руській державі були дуже вагомі, оскільки більшість її населення сповідала православ'я з моменту хрещення Русі, а решта прийняли християнську віру через кілька століть. Правлячі кола Великого князівства Литовського проводили політику релігійної толерантності до різних вірувань. Вищі керівники православної церкви запрошувалися до великокнязівських рад і сеймів.

  Четвертий період (1596 — 1620) можна назвати періодом глибокої кризи і розколу православної церкви в Україні. Занепад православної церкви обумовлено остаточним об'єднанням Великого князівства Литовського й Польського королівства за Люблінською унією (1569 рік) в єдину державу — Річ Посполиту, де панівні позиції належали Римсько-Католицькій церкві. Усупереч тому, що в країні законодавче декларувалася свобода й рівність віросповідань, під тиском католицизму, зокрема впливового чернечого ордену єзуїтів, православна церква почала швидко втрачати позиції. Криза Української православної церкви поглиблювалася двома причинами. З одного боку, Українська церква не мала зовнішньої підтримки: влада Константинополя номінальна, крім того, тоді Константинополь столиця ісламської держави — Османської імперії, де патріарх як духовний наставник усіх православних християн перебував в жалюгідному становищі. З другого боку, у Речі Посполитій беззаперечне право на державні посади мали тільки католики. Це призвело до масового переходу української шляхти до католицизму та її полонізації. Еліта народу, який не мав власної державності, замість боротьби за незалежність обрала служіння завойовникам. У такій ситуації українське православне духівництво стало перед складним вибором: як урятувати національно-релігійну самобутність народу, як припинити латинізацію і полонізацію? У принципі, вибір міг бути лише один, і саме його зробила ініціативна група єпископів: Кирило Терлецький, Іпатій Потій і митрополит Михайло Рогоза, що вирішили закликати духівництво і віруючих до унії з Римом за умов збереження східного (православного) обряду і зрівняння в правах з католицьким духівництвом. Папа Римський підтримав цю ідею і дав згоду. Але унію не прийняли народ і рядове духівництво. Противників унії очолив князь Костянтин Острозький, який назвав уніатів зрадниками.

  Щоб офіційно ввести унію і припинити багаторічні суперечки, вирішили скликати Помісний Собор. У жовтні 1596 року у Бресті зібралися представники католицької церкви, уніати й православні. Єдиний Собор не відбувся. Католики й уніати зібралися разом, а православні — окремо. Один Собор проголосив утворення Української греко-католицької церкви й наклав анафему на Собор православних, а другий — не визнав унії і наклав анафему на католиків і уніатів. За умовами унії, Українська православна церква визнавала верховну владу Папи Римського, натомість зберігала особливості віровчення, культу й богослужіння; католицьке й уніатське духівництво урівнювалися в правах. У таких драматичних умовах б жовтня 1596 року виникла Українська греко-католика церква, що діяла на українських землях і діє дотепер. Українська православна церква після Брестської унії залишилася без своїх ієрархів, які перейшли на унію, і почала швидко занепадати. На боці православ'я залишились єпископи Львівський і Перемишський, найбільші монастирі, у тому числі Києво-Печерська лавра, а також братства.

   П'ятий етап (1620 — 1686) — етап короткочасного відродження самостійної православної церкви в Україні. Саме тоді найдраматичніший момент в її історії. Православна церква отримала могутню підтримку з боку українського козацтва, яке в ті роки очолював видатний козацький діяч — гетьман Петро Сагайдачний, який добився того, що (єрусалимський патріарх Феофан, з дозволу Вселенського (константинопольського) патріарха Тимофія, у 1620 році, проїжджаючи через Київ, висвятив для православних нового митрополита Іова Борецького і шістьох єпископів. За кілька десятиліть до початку Визвольної війни Українській православній церкві повністю вдалося розв'язати найболючіші й насущні проблеми, що постали перед нею, модернізувала й уніфікувала богослужбову практику. У 1641 році — Собор східних патріархів в Ясах схвалив Катехізис, «Сповідання православної віри», а пізніше — уведено новий Требник, зміцнило внутрішній церковний порядок. Усі успіхи утвердження православ'я тісно пов'язані з іменем митрополита Петра Могили. Українська православна церква вистояла, і в період визвольної боротьби українського народу в XVII ст. стала основною твердинею українського національного руху. Становище Української православної церкви змінилося після 1654 року, коли Україна проголосила про свій перехід під владу Московської держави. Московську патріархію не влаштовувало існування незалежної Київської митрополії. Постійний тиск Москви («Третього Риму», яким себе вважала) на Константинополь з приводу Української церкви закінчився тим, що 1685 року обраний київським митрополитом Гедеон-Святополк Четвертинський присягнув на вірність московському патріарху. А у 1686 році константинопольський патріарх Діонісій під тиском Москви і турецьких візирів, через політичну кон'юнктуру тимчасово зацікавлених в мирі з нею змушений надати Українській церкві відпускну грамоту. Натомість від царських послів отримав щедрий дарунок — 200 червонців і «три сорока» (120) соболів.

  Шостий етап (1686 — 1919) історії Української православної церкви нерозривно пов'язаний з історією Руської православної церкви. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання автокефалії православної церкви в Україні. Ідеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства, програма якого передбачала утворення «нової творчої живої братерської церкви». Цей рух проявився і в період першої російської революції, коли Руська православна церква перебувала в стані внутрішньої кризи.

  Сьомий етап в історії православної церкви в України (20 — кінець 80 років XX ст.) починається з відродження Української автокефальної православної церкви Українська автокефальна православна церква, яке припадає лише на період національно-демократичної революції і громадянської війни. Серед віруючих тоді поширюється популярність ідеї демократизації і національного відновлення церковного життя. 1 січня 1919 року уряд Української народної республіки видав декрет, яким проголошувалася автокефалія Української церкви. Тоді ж організуються українські православні парафії, що об'єднуються у Всеукраїнський союз православних парафій під керівництвом Всеукраїнської православної церковної Ради. У травні 1920 року проголошена автокефалія православної церкви в Україні.

  У зв'язку з відсутністю власного єпископату (жоден з російських єпископів, який перебував в Україні, не погодився очолити Українську церкву) Всеукраїнська православна церква скликає в жовтні 1921 року в м. Києві. Всеукраїнський Православний церковний собор. На Соборі обрано і висвячено всіма присутніми на митрополита Київського і всієї України протоієрея Василя Липківського.

Оскільки це зроблено з порушенням канонів православної церкви (єпископа рукопокладають два або три єпископи), УАПЦ не була і не могла стати визнаною іншими православними церквам й світу. Собор Української автокефальної православної церкви дав потужний імпульс активному процесу утворення церковних структур. Тоді організуються богословські курси, гуртки й братерства, видається література, ведеться активна місіонерська діяльність у місцях компактного розселення українців. Богослужбові тексти активно перекладаються з церковнослов'янської на українську мову. В період розквіту православна церква мала 30 єпископів, 2000 приходів, до 6 млн. віруючих.

  Становище православної церкви докорінно змінилося в Україні, як і в Росії, Білорусії та інших республіках, після встановлення Радянської влади. Юридичною основою взаємодії між Радянською владою і церквою став Декрет Ради народних комісарів «Про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви», майже без змін ратифікований урядом України. Радянський режим, заснований на диктатурі правлячої політичної партії, не міг не поставити за мету поступове обмеження впливу, витіснення в перспективі релігії. Але у 20-ті роки XX ст. основні зусилля у боротьбі з релігією Радянська держава зосередила на панівній для колишнього самодержавного ладу Руської православної церкви з метою її упокорення і доведення до так званого «лояльного ставлення до Радянської влади». Для досягнення такої мети використовувалися різноманітні заходи: від обмежень у світській і в релігійній діяльності, до провокування розколу у православ'ї, утворення кількох ворогуючих між собою церков.

  Під духовним проводом Українська автокефальна православна церква перебувала в найкращому разі чверть або третина православних українців. Більшість же віруючих українців продовжувала перебувати в офіційній Руській православній церкві. Після смерті патріарха Московського і всієї Русі Тихона, який очолював Руську православну церкву з 1918 року, керівництво Руською православною церквою перебрав на себе заступник місцеблюстителя патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський). У Декларації 1927 року митрополит Сергій від імені церкви заявив про лояльність до Радянської влади з погляду цивільного, без яких-небудь поступок у вірі. За ним пішла більшість українського духовенства і віруючих. Ідеться про те, що не тільки завзятих ворогів, а й щирих симпатиків самостійності православної церкви в Україні відлякували занадто радикальні заклики Української православної автокефальної церкви до її «реформування» — на зразок змінити «єпископсько-самодержавний устрій церкви» устроєм «церковно-соборноправним». У 1927 році на Другому Всеукраїнському православному церковному соборі на вимогу радянської влади переобрано главу церкви. Новим митрополитом став Микола Борецький.

  Натомість першому керівнику Української автокефальної православної церкви Василю Липківському призначили пенсію. У 1930 році після встановлення одноосібної диктатури і початку відкритих масових політичних репресій Українська автокефальна православна церква припинила діяльність як «символ національно-політичної самостійності». Тоді ж не безпідставно вважалось, що незалежна церква приховує думку про незалежність держави. Під тиском радянського режиму зібрання кількох єпископів і 40 священиків Української автокефальної православної церкви оголосило «надзвичайним церковним Собором». Винесено ухвалу про самоліквідацію своєї організації. У 30-х роках XX ст. більшість єпископів і значну кількість священиків, активних мирян репресовано.

  З 1930 до 1943 року в Радянському Союзі тривало масове гоніння на релігію. Законодавчо обмежено діяльність релігійних організацій. Задоволення релігійних потреб віруючих можливо тільки у молитовних будинках (тобто культових). Заборонялась місіонерська діяльність і релігійна пропаганда. Священнослужителі могли діяти тільки у культових спорудах і помешканнях віруючих. Під заборону підпали матеріальна допомога одновірцям, створення громадських кас, кооперативів, виробничих артілей і комун, проведення зборів для дітей, юнацтва, жінок. Не можна було створювати біблійні, літературні, трудові товариства, гуртки, групи.

  Далі становище релігії в СРСР погіршувалось. Ще у 1937 року ЦК ВКП(б) спеціально проголосив «безбожну п'ятирічку»: мали бути ліквідовані всі конфесії і навіть зовнішні прояви релігійності. Остаточне «викорчовування» релігії йшло у кількох напрямах: закриття діючих церков (понад 8 тис.) і знищення предметів культу, економічний і моральний тиск на православне духовенство (більше тис. священиків змушені зректися сану), пізніше розгорнулися відкриті репресії. Наприкінці 30-х років в Україні, де ще на початку 20-х храми існували майже в кожному селі, діяло менше однієї десятої церковних і молитовних споруд від їх дореволюційної кількості. Жодної православної церкви не залишалося на початку 40-х років у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській областях.

  На західноукраїнських землях, що перейшли до Польщі після Ризької мирної угоди, з 1924 року також діяла власна Православна церква — Польська автокефальна православна церква, що об'єднувала православних українців і білорусів. Константинопольський патріарх Григорій VII визнав цю церкву і дарував їй автокефалію. Починаючи з 1943 року, влада застосовує тактику «відродження церкви». Проте влада змушена перехоплювати ініціативу від німецького окупаційного режиму, з дозволу якого на окупованій території СРСР відновлено понад 7,5 тис. культових споруд. Наприкінці війни в Україні діяло понад 6 тисяч православних і більше 4 тисяч греко-католицьких громад. Основою для відновлення автокефальної церкви в Україні стала Українська автокефальна православна церква. Та дуже швидко православна церква опинилася в стані катакомбної — такому ж, як і громади перших християн у Стародавньому Римі, а її керівники емігрували за кордон. Там організовані єпархії Української автокефальної православної церкви, що згодом увійшли в юрисдикцію Вселенського константинопольського патріарха. Віруючі Української автокефальної православної церкви в діаспорі переважно вихідці з Волині і Центральної України: Центр Української автокефальної православної церкви у США знаходиться в місті Саут Бавнд Брук недалеко від Нью-Йорка, Українська автокефальна православна церква в Америці має духовну семінарію, бібліотеку, музей, друкарню і близько сотні парафій. У Канаді існує Українська греко-православна церква, що об'єднує близько сотні парафій.

  У період хрущовської «відлиги» взаємовідносини з релігією характеризувалася не лібералізацією, як це сталося в суспільно-політичному житті, а навпаки — активною політикою войовничого атеїзму. Практично ж ця політика пояснювалася курсом керівництва країни на прискорену побудову безкласового і безрелігійного суспільства. Основними напрямами політики войовничого атеїзму стали: по-перше, активізація антирелігійної пропаганди і атеїстичного виховання; по-друге, ускладнення процедури реєстрації нових громад і одночасно спрощення процедури їхнього закриття; по-третє, скорочення релігійної мережі (культових споруд, монастирів, духовних навчальних закладів і видань). Тобто в Україні після закриття семінарій у Києві і Луцьку залишився єдиний духовний заклад — православна семінарія в Одесі. У 70 — 80 роки XX ст. становище православної церкви в Україні істотно не змінилося.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua