Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ шостий
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

ГЛАВА ДРУГА
СВІТОВІ РЕЛІГІЇ: БУДДИЗМ, ХРИСТИЯНСТВО, ІСЛАМ
2. Християнство

При вивченні другої за хронологією виникнення світової релігії християнство необхідно зазначити, що за змістом тісно пов'язана з іудаїзмом. Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії в період глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними, загарбниками і підкореними.

  Поразка народних рухів породжувала настрої відчаю, беззахисності, надії на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним, політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської імперії християнство мало задовольнити духовну потребу суспільства, яке вже не мало надії на соціальне визволення. Віра в месію, тобто у божественного спасителя, як основи християнської релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.

  Месіаністські погляди особливо поширювалися серед іудеїв Палестини і Малої Азії у зв'язку з Іудейською війною 73 — 66 років до н. е. В іудаїзмі виникає секта євусеїв (євсеїв). У середині 40-х — на початку 50-х років XX ст. на березі Мертвого моря відкрито залишки їх поселень в Хірбет-Кумрані, а також знайдено рукописи, в одному з яких багато уваги відведено «наставнику справедливості» — імовірно, засновнику секти (існувала з II ст. до н. е. до другої половини І ст. н. е.). На основі рукописів можна зробити висновок, що євсеї, які називали себе «синами світу», вірили в якогось Вчителя праведності, який нібито покараний за свою проповідь. Про Вчителя праведності говорили, що він є обранцем божим і що його переслідував якийсь нечестивий жрець. Через 40 років після його страти, як вважали кумраніти, він повинен був повернутися для суду над всіма народами. Повністю можливо, що вірування кумранітів стали одним з багатьох джерел міфу про божественного спасителя, який реалізувався в образі Ісуса Христа (з грецьк. — помазаник, месія). Сучасні дослідження не заперечують історичного існування засновника християнства, оповіді про життя і діяльність якого Євангелія — створювалися значно пізніше його смерті.

  За свій, хоч і пасивний, протест проти порядків Римської імперії прихильники християнства жорстоко переслідувалися. Необхідно пояснити, що протест виражався виключно в релігійних формах: надія покладалася на небесного Спасителя. І чим більше, мовляв, перетерпиш страждань, тим більшою буде небесна компенсація. Така ідеологія не лише не була небезпечною для панівних верств, а навпаки, робила їм велику послугу, виховуючи трудящих у дусі покори. Тому держава почала поступово схилятися до християнства. У 312 році імператор Костянтин урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії; у 324 році проголосив християнство державною релігією, а у 325 році скликав у місті Нікеї Перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз між державою і церквою. На Нікейському Соборі під керівництвом Костянтина засуджено вчення олександрійського священика Арія, що заперечував божественність і передвічне народження Ісуса Христа і вчив, що той є лише вищим витвором божества. В Соборі взяло участь 318 єпископів, серед яких св. Миколай, св. Афанасій Великий, що був тоді лише дияконом. Собор засудив і відкинув єресі і, щоб усі християни могли сповідувати єдиний Символ віри, прийняв перші 7 його членів. На Соборі встановлено дати святкування Пасхи та прийнято деякі інші правила.

  Другий Вселенський Собор скликано в 381 році в Константинополі в період правління імператора Феодосія І, спрямований проти вчення колишнього аріанського єпископа Македонії (IV ст.), який заперечував божество Святого Духа і вчив, що той не — є Бог, а лише слугуючий Богу витвір. У Соборі взяло участь 150 єпископів під головуванням Григорія Богослова. На Соборі засуджено єресі і доповнено Символ віри (до 12 членів).

  Третій Вселенський Собор проведено в 431 році у місті Ефес за імператора Феодосія II був скликаний проти вчення константинопольського патріарха Несторія, що стверджував, нібито діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна суть злилася пізніше. Тому Нестор називав Ісуса Христа не Богом, а лише богоносцем, а діву Марію — христородицею. Собор засудив єресі і остаточно затвердив Символ віри. В Соборі взяло участь 200 єпископів.

  Четвертий Вселенський Собор відбувся у 451 році в місті Халкидон. Скликаний проти вчення архімандрита  Свтихія (V ст.), що відкидав людську суть Ісуса Христа. Це вчення отримало назву монофізитство, а його послідовники називалися монофізитами. На Соборі присутні 650 єпископів. Собор засудив єресі і встановив, що при втіленні (народженні) Ісуса божественне й людське з'єдналося в ньому як в єдиній особі (проти Євтихія), незмінно (проти Несторія), нероздільно (проти Македонія).

  П'ятий Вселенський Собор скликано у 553 році імператором Юстиніаном І. На Соборі присутні 165 єпископів. Собор засудив несторіанські твори вчителів церкви Феодора, Феодорита Юрського і знову виступив проти єресей Несторія та Євтихія.

  Шостий Вселенський Собор проведено 680 році в Константинополі за імператора Костянтина Пагонаті. В ньому брали участь 170 єпископів. Собор скликано проти вчення монофелітів, що не визнавали в Ісусі два єства — людське і божественне. Собор засудив єресь монофелітів, однак під їх тиском наступний імператор Іраклій вимагав від Собору скасувати рішення, вдаючись навіть до репресій. Через 11 років Собор поновив свою діяльність, зібравшись у царських палатах, іменованих Трулльськими. Тепер вирішувалось питання церковного благочестя, повторюючи п'ятий Собор. Тому в історії інколи називається п'ято — шостим. Собор нові церковні правила, що склалися у так званий Номоканон, який став основою церковного управління. На Соборі засуджені деякі нововпровадження Римської Церкви, а саме: целібат священиків, суворий піст в суботу перед Пасхою і зображення Христа у вигляді агнця.

  Сьомий Вселенський Собор скликано в 787 році в місті Нікеї. Взяли участь 367 єпископів. Собор направлено проти іконоборчої єресі, що виникла за 60 років до Собору за імператора Льва Хозара, який, бажаючи прилучити мусульман до християнства, вважав за необхідне знищити ікони. Собор засудив іконоборство, однак і після тривало гоніння на ікони ще при трьох імператорах понад 25 років.

Поклоніння святим іконам остаточно встановлено вже на Помісному Константинопольському Соборі у 842 році. На Соборі встановлено свято Торжества Православ'я.
  Відомо, що Римо — Католицька церква визнає понад 20 вселенських соборів, включаючи до їх складу пізніші собори Західної церкви. Церковна організація остаточно склалася VI ст; Імператор Юстиніан І указом визначив п'ять центрів патріаршеств: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а митрополіям — єпископії. Створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії, названих патріаршеств пізніше відокремилися автокефальні церкви, які існують і тепер.

  Християнство навіть при зародженні ніколи не було єдиним з ідеології та організації. Виникало багато різних течій, обумовлених соціальними факторами. У 395 році Римська імперія розпалася на Західну та Східну. Розпочався процес розділу римської і константинопольської церков, який завершився у 1054 році Західна церква згодом отримала назву католицької (з грецьк. — вселенський), а східна — православної (з грецьк. — правовір'я). У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Тоді у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм (з лат. — той, що заперечує).

  Православ'я (308 млн. віруючих). У сучасному світі існують 15 автокефальних (незалежних, самостійних) церков — Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Румунська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Чехії та Словаччини, Американська. На середину 90-х років у Вселенському православ'ї існували ще й 5 автономних церков: Синайська, Фінляндська, Японська, Крітська і Естонська. Основу православного віровчення складає Біблія («Святе Писаніє»), Святий переказ, Символ віри, затверджений на перших двох Соборах 325 і 381 роках. Особливої уваги церква надає наверненню неофітів, внутрішньому пишному оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль належить священику. Православне духовенство поділяється на чорне (ченці), що складає вищі церковні чини, і біле — одружені парафіяльні священики. Для православних віруючих є дуже важливим відвідання храмів, дотримання постів, таїнств, у яких «під видимим образом передається невидима Благодать Божа», Православна церква визнає сім таїнств: хрещення, причастя, священство, сповідь, миропомазання, шлюб і єлеосвячення. Церковні свята своїми назвами зобов'язані дванадцяти місяцям року і належать до так званих великих свят, що православна церква відзначає урочистими богослужіннями.

  Свято Різдво Христове «православна церква зараховує до числа своїх «двонадесятих свят». Це одне з основних свят християнства. Своїм походженням воно зобов'язане євангельським оповідям про дивне народження Ісуса Христа — сина Божого і одночасно людини. Міф про народження Христа своїми джерелами сягає у первісні культові дії. У Стародавньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу Осиріса, а 25 грудня — день народження стародавнього іранського бога Митри. Утверджуючись в різних країнах, свято Різдво Христове вбирало в себе інші обряди і звичаї інших релігій, а також народних свят, набуваючи особливих рис, що не суперечили християнським догмам. У Київську Русь свято прийшло разом з християнством у X ст. і злилося із зимовим старослов'янським святом — святками. Головне значення в догматичному змісті свята церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який появився для того, щоб взяти на себе людські гріхи і вказати шлях до порятунку.

  Хрещення Господнє. Це свято т одне з головних у християнстві. У писаннях, присвячених святу Хрещення, теологи зазначають, що свято проголошене в пам'ять історичної події — хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. Ця подія описується в Євангеліях. Спочатку християнство, не знало обряду хрещення. Про це свідчить те, що, в ранній християнській літературі немає жодних згадок про такий обряд, запозичений християнством із стародавніх культів. Окроплення водою існувало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворяючи явища природи, далекі пращури одухотворяли й воду — важливе джерело життя людини. Вода вгамовувала спрагу, освіжала людину, землю, пасовища, забезпечувала родючість ланів.

  У дохристиянських культах важливого значення надавалося обряду очищення людини від будь-якої скверни, нечисті за допомогою води. За стародавніми віруваннями, вода мала очищувальну силу, очищала людей від нечистої сили, злих духів, що могли зашкодити людині. Звідси й звичай окроплювати водою новонароджених.

  Про хрещення вперше згадується в християнській літературі кінця І — початку II ст. Однак остаточно хрещення закріпилося лише у другій половині II ст. Тоді ж виникло і свято Хрещення, пов'язане з хрещенням Ісуса Христа в Йордані. Свято Хрещення завжди дуже урочисте.

   Свято Хрещення має і другу назву — Богоявлення, проголошене, за словами церковників, як ушанування дивних подій. Нібито в період хрещення Ісуса Христа в Йордані Бог — Отець засвідчував з неба, що це Його Син улюблений, і Бог — Дух святий зійшов на Христа у голубиноподібному вигляді.

  Головний обряд — освячення води. її святили в церкві та ополонках. До ополонки рушав хресний хід, в якому брали участь духовенство, місцева знать, віруючі, відправляли урочисті молебні. Освячення води в храмах та ополонках відбувається і тепер.

  Стрітення. Це свято присвячене представленню батьками Ісуса Христа свого немовляти Богові. Зустріч сталася у єрусалимському храмі на сороковий день після народження Христа. Впроваджуючи свято Стрітення, християнська церква намагалася відволікти народ від стародавніх культів. Римляни в лютому святкували очищення покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно «очиститися від гріхів» і нечистої сили відповідними жертвоприношеннями духам і богам. Головний очисний обряд свята припадає на 2 лютого, коли люди на чолі зі жрецями, озброївшись факелами, виганяли з домівок злих духів зимових холодів і хвороб. Саме 2(15) лютого християнська церква і заснувала свято Стрітення Господнього, відрахувавши від Різдва Христового (25 грудня) 40 днів, необхідних для очищення Марії. Прихильниками православ'я це свято не визнавалося. Тільки поступово, шляхом утвердження релігійних уявлень, православна церква спромоглася надати Стрітенню значення свята очищення. Його почали урочисто святкувати, супроводжуючи обов'язковим в той день хресним ходом. В Україні це свято утвердилося, переважно, як церковне, у побуті займало незначне місце. В народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весни. В народі говорили: «На Стрітення сонце — на літо, а зима — на мороз»; «Зима з літом зустрічаються».

  Вхід Господній в Єрусалим. Це свято має дві назви: офіційно-церковну — Вхід Господній в Єрусалим і побутову — Вербна неділя. Вербна неділя — це переддень так званого страсного тижня, який присвячується «згадкам про страждання Христа». Свято безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної календарної дати. У православ'ї належить до «двонадесятих свят». В основу свята покладено оповідку про вхід Ісуса Христа зі своїми учнями до Єрусалиму, куди ішов на страждання і смерть. Похід супроводжувався творінням чудес. За день до входу в

Єрусалим, у суботу, Ісус здійснив одне з найбільших див — оживив Лазаря, який був мертвим уже чотири дні, а в неділю в'їхав до Єрусалиму. Народ радісно зустрічав, кидаючи перед Сином Божим пальмові гілки. Про появу Христа в єрусалимському храмі розповідає Євангеліє. В Україні ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, що розпускаються на той час і, згідно з народним повір'ям, захищають від злих духів.

  Вознесіння Господнє. Створена євангелістами земна біографія Ісуса Христа завершується описом сцени вознесіння воскреслого після страти Сина Божого на небо. На честь такої події християнська церква й установила одне зі своїх свят. Відзначається свято на сороковий день після Пасхи і тому постійної дати не має. Ґрунтуючись на біблійних оповідках, християнські теологи запевняють, що воскресіння Христа відкриває праведникам шлях до неба, до воскресіння після смерті. У «Настольной книге священнослужителя» православної церкви записано: «Христос вознісся на небо, як первісток з мертвих, явивши у своїй Особі початок спокутуваної і відроджуваної ним людської природи». Ще задовго до виникнення християнства міфи про вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед багатьох народів. У дохристиянській міфології серед «вознесених на небеса» — грецький герой Геракл, засновник Риму Ромул, римський імператор Цезар і його наступник Август, індуїстський бог Крішна, фінікійський бог Адоніс, бог Митра, якого вшановували в Ірані, Передній Азії, Індії та ін. Християнство запозичило ідею вознесіння з вірувань фінікійців, іудеїв та інших народів. Упроваджене разом з християнством у Київській Русі, свято вознесіння не мало значного поширення в побуті віруючих і довго залишалося суто релігійним, церковним святом.

  Трійця, або П'ятидесятниця. Це свято, яке у православ'ї також належить до «двонадесятих», установлене в пам'ять чудесного явища: на п'ятдесятий день після воскресіння Христа на його учнів (апостолів) зійшов «Святий Дух» і вони заговорили різними мовами, хоча до того їх не знали.

  Міфи про божественну Трійцю ще задовго до виникнення християнства існували у стародавніх вавилонян, єгиптян та інших народів, з вірувань яких християнство, яке формувалося, запозичило багато уявлень. Новозавітні оповіді про Трійцю з'явилися як наслідок необхідності пов'язати нову релігію з легендами Старого заповіту. Тому в новозаповітних книгах Христос є сином староєврейського бога Ягве, виявом якого є Дух Святий, що уособлює єдиного Бога. У цьому знайшов своє фантастичне осмислення перехід від політеїзму до монотеїзму.

  Пояснюючи походження Христа від іудейського бога Ягве, християнське духовенство запозичило й інші іудейські свята, серед них і П'ятидесятницю. Останнє виникло у стародавніх євреїв у зв'язку з переходом до землеробства і присвячувалось завершенню жнив, які тривали сім седмиць, тобто сім тижнів. Спочатку, в період багатобожжя, це свято кінця жнив мало своїм обрядовим призначенням жертвопринесення хліба нового врожаю місцевим польовим духам і божествам як подавцям врожаю та хазяям землі. Християнство надало святові седмиць, або П'ятидесятниці, власного специфічного обґрунтування і змісту.

  В Україні свято Трійці ще раз зазнало змін. Тут свято Трійці злилося з місцевим святом первісних слов'ян — семиком (інша назва «Зелені Свята») — і запозичило у нього побутовий зміст. Стародавні слов'яни пов'язували семик із завершенням весняних робіт. Його мета — улещання духів рослинності у відповідальний період цвітіння і косіння трав та хлібів. У православ'ї свято Трійці пов'язане з помином душ померлих родичів (так звана поминальна субота).

  Спас. В основу свята покладено євангельську легенду про чудесне перетворення Христа: наприкінці свого земного буття засновник християнства привів своїх учнів на гору і під час молитви «перетворився»: «вигляд обличчя його змінився», «одяг його став білим, блискучим, а голос з неба підтвердив його божественне походження».

  Здвиження. Свято Здвиження Хреста Господнього — одне з найважливіших свят, присвячених культу хреста — символу християнської віри. З хрестом церква пов'язує кілька міфічних подій. Про одну з них священики завжди згадують у святкових проповідях. За переказами, римський імператор Костянтин, який дозволив вільне сповідування християнства, ще бувши «язичником», перед однією з найбільших своїх битв мав чудесне видіння: на небі немовби з'явився осяяний хрест з написом: «Ним перемагай!» Тієї ночі, за церковною легендою, імператорові з'явився уві сні сам «Син Божий» Ісус Христос і порадив узяти у битву прапор із зображенням хреста. Костянтин зробив усе, як велів Христос. Крім того, він наказав своїм легіонерам намалювати знак хреста на щитах. У битві Костянтин одержав перемогу і, як запевняють церковні історики, відтоді увірував у чудодійну силу хреста.

  Богородичні свята. Окрім свят на честь Христа і божественної Трійці, християнська церква встановила свята на честь Божої матері — Богородиці. Це: Різдво Богородиці, Введення у храм, Благовіщеня, Першої і Другої Пречистої, Покрови (перші чотири зараховують до «двонадесятих» свят) і багато свят на честь її «чудотворних» ікон. У вшануванні діви Марії — Богородиці наявні сліди вшанування стародавніми народами богині землі. На створення образу християнської Богородиці значний вплив справили уявлення стародавніх єгиптян про богиню Ісиду. У християнських творах Богородиця зображується у вигляді «цариці небесної», крилатої небожительки, «оповитої в сонце». На голові в неї — вінок з дванадцяти зірок. Давньоєгипетська богиня Ісида також зображувалася небесною царицею, також народила, за вченням стародавньої релігії, божественного сина — «спасителя» Гора. Подібна християнська  Богородиця і до богині сирійців та фінікіян — Астарти. Стародавні народи вклонялися таким богиням, вважаючи їх божествами родючості землі, худоби, заступницями землеробства. Такими властивостями наділена й Богоматір християнства.

   Міф про «непорочне зачаття» церква запозичила також із стародавніх, дохристиянських релігій. Релігійні міфи Стародавнього Сходу, непорочно народжуються від непорочних матерів іранський Митра, індуїстський Будда, стародавньоіранський Заратустра. Саме ці міфи й лягли в основу створення християнської легенди про «непорочне зачаття» самої діви Марії і Христа (православна церква догмат про непорочне зачаття Марії її матір'ю Анною не визнає).

  Свято Різдва Богородиці (Друга Пречиста) церква пов'язує з давніми землеробськими осінніми святами на завершення збирання врожаю. В день свята служителі культу з особливим натхненням розповідають віруючим, що Божа матір є «великою праведницею», помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, що, «народивши Христа», зробила перший крок до «вічного спасіння» людей.

  Свято Введення в храм Богородиці, за вченням християнської церкви, пов'язане з передачею трирічної Марії на виховання до єрусалимського храму.
Благовіщеня — свято, що має змістом оповідь про одержання Марією повідомлення від архангела Гавриїла, що вона народить від «Святого Духа». На Україні це свято церквою пов'язувалося з початком весняних польових робіт («свячення» насіння тощо) і прикметами про майбутній урожай.

Свято Першої Пречистої церква відзначає як день пам'яті Богоматері. Багато в церковному тлумаченні свята нагадує стародавньосірійське сказання про смерть Кібели — богині родючості. На Україні свято Першої Пречистої злилося зі стародавньослов'янським язичницьким святом збирання врожаю і принесення хліба та плодів у жертву духам за «сприяння» новому врожаю.

  Великим святом православної церкви, присвяченим культу Богоматері, є свято Покрови Богородиці не пов'язане із «земним життям» діви Марії, а встановлене в пам'ять чудесного явлення Богородиці, що нібито сталося 910 року у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, зарахований пізніше до святих, бачив, як Богоматір, яку обступили ангели і святі, з'явилася у повітрі, помолилася про спасіння світу від бід і страждань і розпростерла над усіма свій покров у вигляді широкого тонкого серпанку.

  Пасха (Великдень). Серед багатьох християнських релігійних свят особливе місце належить святу Пасхи. Святкування Пасхи встановлене першими християнами в пам'ять «страждань, смерті і чудесного воскресіння» Ісуса Христа.

  Православ'я в Україні складалося протягом багатьох століть і є логічним продовженням київського християнства. Його специфіка у обрядово-культовій сфері, мистецькому оформленні церков, оригінальному трактуванні деяких канонів обумовила формування таких рис, як демократизм, соборно-правність, народність, віротерпимість, гуманізм. Свій практичний вираз українське православ'я знайшло у русі за створення української автокефальної православної церкви та її визнання вселенським православ'ям.

  Католицизм — один із трьох основних напрямів християнства, що має ряд особливостей у віровченні, відправленні культу та організації. Сучасний католицизм поширений у країнах Європи, Північної та Південної Америки, а також Африки, Азії і нараховує 1 млрд. 17 млн. віруючих. У питаннях віровчення католицизм має багато спільного з православ'ям: віра у два джерела віровчення («Святе Писаніє» і «Священний переказ»), Божественну Трійцю, рятівну силу церкви, наявність безсмертної душі,  потойбічне життя тощо. Є загальні риси і в обрядовості. Але водночас на віровчення та культ католицизму мають деякі відмінності. За поглядами католицьких богословів, Дух Святий іде не тільки від Бога — Отця, а й від Бога — Сина (вчення про філіокве; з лат. «і сина»). Поряд з раєм та пеклом католицизм визнає чистилище, де душа нібито перебуває доти, поки її не відправлять до раю. Католицька церква вчить, що тривалість перебування у чистилищі залежить від молитов та пожертвувань родичів і друзів померлого. У католицизмі значнішою мірою, ніж у православ'ї, розвинуте шанування Богородиці. Католики вірять, начебто Марія, на відміну від усіх інших святих, вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Учення про Марію необхідне церкві для поширення свого впливу серед жінок. Однією з головних відмінностей католицизму від інших напрямів у християнстві є вчення про зверхність римського папи (мається на увазі претензія бути керівником усіх християн) та догмат папської непогрішності у справах віри й моралі. Католицькому духовенству всіх рангів заборонено одружуватися.

  Головним богослужінням у католицькій церкві є меса (літургія), яка до недавнього проводилася латинською мовою. Для посилення впливу на парафіян тепер дозволено користуватися національними мовами і вводити у літургію національні мелодії. Деякі відмінності є у формі проведення таїнств: хрещення проводиться не зануренням немовляти у купіль, а обливанням; на відміну від православних, католики причащаються тільки хлібом, випеченим з прісного тіста; миропомазання (конфірмація) здійснюється не над немовлям, а у 7 — 8-річному віці; сповідь здійснюється перед особливою сповідальницею, де священик відгороджений від того, хто сповідається. Очолює католицьку церкву Папа римський, який діє за допомогою особливої системи установ (її називають «римською курією»). Усі ці установи (секретаріати, конгрегації, трибунали, комісії) є за своєю суттю особливого роду міністерствами, що керують різними галузями церковного життя (монастирі, релігійна освіта, церковні кадри, контроль за обрядами тощо). Усі найважливіші центральні органи управління церквою очолюють вищі католицькі ієрархи — кардинали.

  Папська курія знаходиться у місті — державі Ватикані, світським главою якого (монархом) є папа. Протягом останніх 20-ти років католицьку церкву очолював папа Іоанн Павло II (а з 2005 року — Бенедикт XIV). Обирається папа на конклаві (зборах) кардиналів довічно, вважається вікарієм Христа, вищим главою Вселенської церкви, західним патріархом, примасом Італії, архієпископом Римської провінції, сувереном держави — міста Ватикан, розташованим у межах Риму. Незважаючи на карликові розміри (44 га.), Ватикан має усі атрибути держави (збройні сили, тюрму, грошові та поштові знаки, герб, прапор, гімн). Ватикану підпорядковані численні позацерковні політичні католицькі організації: партії, профспілки, об'єднання молоді, жінок, студентів, учителів та ін. і державний секретаріат Ватикану керує міжнародними політичними позацерковними об'єднаннями. Католицька церква розпоряджається великою кількістю газет та журналів, під її контролем і керівництвом діє широка мережа установ народної світи.

  На території України послідовники католицизму з'явилися у XIII ст. У 1321 році заснована Київська (у 1375 році — Галицька, у 1427 році — Володимиро-Волинська, пізніше — Кам'янець-Подільська і Херсонська. До початку XIX ст. католицизм в Україні існував безперешкодно. Проте потім царський уряд розпочав гоніння (закрито багато костьолів, монастирів, обмежена душпастирська діяльність). У радянський період з 1920 року тиск на католицьку церкву посилився і на кінець 30-х років у ній залишився діючим лише один костьол. У роки Другої світової війни діяльність католицьких громад активізувалася, а у повоєнний період (особливо 50 — 60 роки) знову розпочався наступ на  церкву і на кінець 80-х років в Україні офіційно було зареєстровано близько 90 громад без жодної діючої ієрархії.

  У незалежній суверенній Україні для католицької церкви створені умови для динамічного розвитку. її духовним центром є Львівська архідієцезія. З 1992 році в Україні працює перший Апостольський Нунцій (посол) архієпископ Андрій Франко. В сучасних умовах в державі діє понад 750 католицьких громад, які охоплюють усі області, 33 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, зокрема Український римсько-католицький університет, є 12 періодичних видань та більше 400 служителів культу.

  Протестантизм (380 млн.) є різновид християнства, що виник у XVI ст. і започаткував епоху Реформації. Оскільки віджилий феодальний устрій захищала католицька церква, то Реформація насамперед спрямована проти католицької ієрархії. У результаті від папства відмежувалися деякі країни Західної та Північно-Західної Європи, де й виникли у XVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські церкви: лютеранська, реформатська, менонітська, анабаптистська (в континентальній Європі), англіканська, пуританська, пресвітеріанська, конгрегаціоналістська (в Англії). Строкатість протестантизму відображала інтереси соціальних і національних сил, які брали участь у буржуазних революціях.

  Заперечуючи католицьку ієрархію, протестанти відкинули рішення церковних соборів, послання пап, тобто святий переказ, а також культ Богородиці святих, ікон. Оскільки протестанти поставили за основу не магічну релігійну дію (богослужіння), а внутрішню віру, то літургію усунено, а молитовні у більшості протестантських церков (сект) мало відрізняються від звичайних будинків, лише мають великий зал для всієї громади. Із семи християнських таїнств, що практикуються в католицизмі та православ'ї, протестантизм залишив лише два — хрещення (дорослих) і причастя. До

основних принципів протестантизму належать: спасіння особистою вірою, священство всіх віруючих, винятково авторитет Біблії.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua