Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ шостий
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

ГЛАВА ПЕРША
РЕЛІГІЯ: СУТЬ, СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ
3. Релігія — сфера духовної культури

Основні теорії походження релігії.
  Проблема походження релігії має два основних підходи: релігійний (богословський, або теологічний) і світський (релігієзнавчий, або науково-філософський).
  Релігійний підхід стверджує, що поява ідеї Бога в людській свідомості та виникнення релігії обумовлені тим, що є Бог, який створив світ (світ має початок і кінець), природу, людину. Бог впливає особливим чином на людину, а людина здатна за певних умов сприймати цей вплив, спілкуватися з Богом. Наводяться й докази буття Бога.

  По-перше. Онтологічний доказ сформульований блаж. Августином (V ст.) і теологом Ансельмом Кентерберійським (XI ст.) — полягає в тому, що, оскільки можемо уявити собі досконалу істоту, вона має бути, тому що в протилежному разі не могли б її уявити. Логічна неможливість доказу полягає в тому, що реальне існування Бога підмінюється існуванням поняття про Бога: від того, що уявляю в своєму гаманці сто талерів, моє майно не стане на них більше, — так спростував доказ відомий німецький філософ Іммануїл Кант. Проте онтологічний доказ перейти до менш уразливих доказів — історичного і психологічного.

  По-друге. Космологічний доказ, намічений великими античними мудрецями Платоном і Аристотелем і остаточно сформульований видатним богословом західноєвропейського Середньовіччя Хомою Аквінським, вимагає для такого складного світу, як наш, першопричини, первісного імпульсу всякого початку або руху, що сам має бути безпричинним, безумовним. Цей доказ розвивали видатні філософи-раціоналісти XVI — XVII ст. Готфрід Лейбніц і Хрістіан Вольф. Проте багато хто з філософів заперечують, твердять, що світ не вимагає першорушія, тому, що матерія сама має рух як свою властивість.

  По-третє. Телеологічний доказ стверджує наявність у світі доцільності, породженої Богом: «Ми переконуємося, що предмети, позбавлені розуму, якими є природні тіла, підкоряються доцільності... Оскільки ж самі вони позбавлені розуміння, вони можуть підкорятися доцільності лише остільки, оскільки їх скеровує хтось обдарований розумом і розумінням, як стрілець направляє стрілу. Отже, є розумна істота, яка вказує мати для всього, що відбувається в природі; і її ми називаємо Богом». Доказ зараз широко використовується, оскільки думка про наявність у світі гармонії, доцільності дуже поширена. Цей доказ можна покритикувати, стверджуючи, що гармонія нашого світу, побудована на поглинанні сильними слабких, на зіткненнях і боротьбі, не узгоджується з добротою Творця. Прихильники телеологічного доказу у відповідь на це заперечення вказують на факт гріхопадіння, що зіпсував Творіння. Мовляв, гармонійність світу іншого, нижчого порядку, не така досконала, як це задумано Творцем, але все ж таки є.

  По-четверте. Моральний доказ стверджує наявність абсолютного і вічного морального закону, як прояв божественного начала у світі. Висунутий знаменитим німецьким філософом Іммануїлом Кантом. Чому «категоричний імператив», совість, так владно керує людиною? Тому що є Бог, тому що «вищого блага, яке моральний закон зобов'язує нас покладати предметом наших прагнень, можемо очікувати тільки від морально досконалої (святої і благої) і разом з тим усемогутньої волі». Цей доказ зрозумілий тільки совісним людям, тому його цінність відносна.

  По-п'яте. Історичний доказ — давній, оскільки на факт загальності віри в Бога (богів) указували ще античні мислителі (наприклад, Цицерон), але часто використовується й у сучасності: «Історія не знає жодного народу, що був би зовсім позбавлений віри. Навіть атеїстів не можна вважати людьми по-справжньому невіруючими. Ідеологічні міфи, що приймаються ними на віру, — це, власне кажучи, перелицьована релігія». Цей доказ не має суворої чітко логічної сили, просто важко уявити, щоб омана була настільки масовою і давньою.

  Психологічний доказ — сучасний. Наявність у людини релігійного почуття має викликатися зовнішньою причиною, яка й є Бог. Цей доказ зрозумілий тільки віруючим, тому цінність також відносна.
  Послідовники релігійного підходу упевнені в тому, що релігія вкладена Богом у людську душу і потім відкрита їй в істинах священних текстах. Указується, що релігійне почуття й релігійний культ, який супроводжує, необхідні не для, скажемо так, задоволення божественного марнославства, задля самопізнання людиною своєї вищої духовної суті, здатної відриватися від повсякденного і мирського. Релігійний підхід до проблеми походження релігії може бути теорія «прамонотеїзму», обґрунтована католицьким священиком Вільгельмом Шмідтом у фундаментальній 12-томній праці «Походження ідеї Бога». Відповідно до теорії віра в багатьох богів, легенди й міфи про героїв і царів є лише пізнішими перекручуваннями віри в єдиного Бога, Творця всього сущого. Релігійний підхід завжди конфесійний, тобто стоїть на позиціях однієї з релігій.

  Світський підхід не дає однозначної відповіді на питання про суть і виникнення релігії. За всю історію людської думки було чимало спроб пояснити феномен релігії. Переважна більшість наукових теорій виходила з раціоналістично-психологічного аспекту — припущення про те, що саме природа людини, перенесена на навколишній її світ, стала основою уявлень про надприродні сили і богів.

  Найбільш поширені й відомі наукові пояснення походження й суті релігії. Перше наукове пояснення походження релігії — натуралістичне, основоположниками якого вважають французьких просвітників XVIII ст. До них  примикали класик німецької філософії Людвіг Фейербах, а також Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Представники теорії вважали, що релігія походить від споконвічного безсилля людини перед пануючими над нею природними і соціальними силами.

  По-перше, прогресивні філософи вказували, що, на відміну від тварин, первісна людина вже почала усвідомлювати свою залежність від природи, тому що мала у розпорядженні лише примітивні знаряддя праці, обмежені трудові навички і позбавлена елементарних знань про навколишній світ. Не дивно, що забезпечення їжею, успіх або невдача на полюванні або рибній ловлі, навіть збереження власного життя часто залежали від випадкового збігу обставин, що розцінювався як дія сил, набагато могутніших, за звичайні людські. Отже, робився висновок, що «будь-яка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, що панують над ними в їх повсякденному житті, — відображенням, у якому земні сили приймають форму неземних».

  По-друге, послідовники натуралістичної теорії наполягали на тому, що подальше існування релігії підтримується сформованими в суспільстві відносинами панування й підпорядкування, які всіляко поневолювали людину і вимагали зрозумілого їй пояснення сваволі: «Того, хто все життя працює і бідує, релігія вчить покори і терпіння в земному житті, втішаючи надією на небесну винагороду. А тих, хто живе з чужої праці, релігія вчить доброчинності в земному житті, пропонуючи їм дуже дешеве виправдання для всього їх експлуататорського існування і продаючи по підходящій ціні квитки на небесне благополуччя. Релігія є опіум для народу».

  По-третє, прихильникам натуралістичної теорії уявлялося, що в процесі розвитку суспільства й визволення людини, особливо завдяки успіхам науки та зростанню рівня освіченості широких народних мас, релігія буде поступово себе зживати: «Якщо незнання природи породило богів, то пізнання природи повинне їх знищити. З ростом знань людини ростуть її сили та її знаряддя; науки, мистецтва, ремесла допомагають їй; досвід робить її більш упевненою, допомагаючи їй чинити опір багатьом явищам, що перестають лякати її, як тільки людина їх пізнає. Одне слово, людські страхи розсіюються з розвитком освіти. Освічена людина припиняє бути марновірною». Однак ці пояснення не враховують тієї обставини, що страх скоріше викликає прагнення уникнути такого явища, сховатися від нього, ніж ушановувати й уособлювати, звертатися до нього з благанням. Людина багато чого боялася, проте обожнювала не всі предмети страху: хижаків, стихії, своїх ворогів — людей тощо, — а лише деякі з них, і часто такі, що не здатні заподіяти шкоди (камінь, дерево тощо). Правдоподібно, що не страх став причиною релігійного до них ставлення.

  Не міг з'явитися причиною виникнення ідеї Бога і низький рівень розвитку стародавньої людини. Первісна людина суб'єктивно відчувала навколишній світ, уміла по-своєму пояснювати все, з чим зустрічалася в житті. Коли в XVI — XVII ст., завдяки успіхам науки, людина побачила, що поступово отримує дедалі більшу можливість пояснення процесів, що відбуваються у світі, це відкриття, яке звільнило її від «містичного страху» перед природою, не вплинуло на її релігійність. Найвидатніші вчені вірили в Бога і продовжують вірити й тепер, у XXI столітті.

  Соціологічний підхід бере свій початок у працях відомого французького філософа Огюста Конта. Іншими представниками такого напрямку стали німецький філософ, соціолог і політолог Макс Вебер, французький суспільствознавець Еміль Дюркгейм і американський соціолог Толкотт Парсонс. Соціологічний підхід визначає релігію як соціальний інститут, що виконує дві функції. З одного боку, релігія як соціальний інститут моделює суспільне середовище людського життя — у тому вигляді й тією мовою, яка зрозуміла всім без винятку, надаючи завдяки цьому всім людським діям осмисленого, скоординованого характеру: «Хоч сили, які були створені так, суто ідеальні, діють так, ніби були б реальними; визначають поведінку людини з тією ж мірою необхідності і фізичного примусу, що й реальні об'єкти. Аранда [назва одного з племен австралійських тубільців], який зустрічався зі своєю чурингою [матеріальний об'єкт, що вважався вмістищем людської душі], відчуває себе більш сильним справді сильніший. Якщо Аранда з'їв м'ясо тварини, нехай повністю здорової, але забороненої для нього, він відчуватиме себе хворим і може від цього померти. Звісно, солдат, який гине, захищаючи свій прапор, жертвує собою не в ім'я шматка тканини». Найчастіше йдеться про відчуття спільності, належності до єдиного колективу кревних родичів, яке постійно проявлялося в переважно колективних способах життєдіяльності первісних людей — від загінного полювання на великого звіра до виконання колективних ритуальних дій. У кінцевому підсумку це відчуття реалізувалося в обожненні персоніфікованого уособлення свого роду або племені — власного божества (тотема).

  У більш розвинутих суспільствах з розвинутими релігійними формами моделювання соціального середовища значно ускладнилося: «потреба у спасінні, що свідомо культивувалося як зміст релігійності, завжди і всюди поставало як наслідок спроб систематичної практичної раціоналізації реальностей життя... Інакше кажучи, ця потреба пов'язана була з претензіями показати, що будова світу (принаймні тією мірою, якою вона зачіпає інтереси людей), має здебільшого осмислений характер...». З другого боку, релігія як соціальний інститут установлює визначальні норми й мотиви соціальної поведінки в суспільному середовищі, робить їх абсолютно значущими для людей. Зокрема, одні релігії, стверджував відомий німецький мислитель Макс Вебер, стимулюють «утечу від світу» і порине людина в глибини власного «Я», завдяки чому нам, європейцям, залишається схиляти голову перед індійськими йогами або таємницями китайської народної медицини; інші, особливо християнство, навпаки, спрямовують людину на його завоювання й перетворення, через що західним спільностям можна пишатися досягненнями науково-технічного прогресу.

  Представники етнологічного підходу — дослідники численних народів, що перебували на ранніх стадіях розвитку, Ерхард Тейлор, Джордж Фрезер, Броніслав Малиновський — вбачали в релігії, поряд з мистецтвом і моральністю, природно сформований, первинний елемент людської культури і спосіб її нормального функціонування.

  Біологічні і психологічні концепції, що їх розробляли американський філософ — прагматик Уїльям Джеме, німецький представник «філософії життя» Вільгельм Дільтей, французький етнолог Л. Леві-Брюль, австрійський психіатр і філософ, основоположник психоаналізу Зігмунд Фрейд і його послідовники, пояснювали існування релігії наявністю в людині могутнього «релігійного почуття» або модифікаціями різних емоційно-психічних станів — заздрості й страху, любові й сорому.

  На думку Зігмунда Фрейда, формування релігійних уявлень відбувається на основі притаманного кожній людині «Єдиного комплексу» — прихильності в ранньому дитинстві хлопчика до матері та подвійному через це ставленні до батька. Батько, з одного боку, сприймається як конкурент у взаєминах з матір'ю, якого він підсвідомо прагне позбутися. З другого боку, батько виступає як ідеал, з яким малюк себе ототожнює. Отже, в маленької людини формується комплекс суперечливих почуттів до батька, при тому, що негативне ставлення до батька придушується і витискається в несвідоме, але продовжує прориватися в свідомість. Відчуття провини за негативне сприйняття батька якраз і стає тим тлом, на якому виникає каяття, а звідси — як компенсація — розвивається практика ритуального вшанування абстрагованого від конкретного батька образу Бога, починаючи з віри в тотемного першопредка — тварини чи рослини, від якого ніби походить той чи інший родоплемінний колектив.

  Пізніше Зігмунд Фрейд розширив своє пояснення джерел релігії: «Боги зберігають своє потрійне завдання: нейтралізують жах перед природою, примірюють із грізною долею, що виступає в образі смерті, й нагороджують за страждання й біди, що випадають на долю людини в культурному співтоваристві». На запитання про психологічний механізм функціонування релігії Зігмунд Фрейд дає відповідь: це ілюзії, реалізація найдавніших, найсильніших, найнаполегливіших бажань людства: таємниця їх сили ховається в силі бажань. Добра влада божественного провидіння пом'якшує жах перед життєвими небезпеками, постулювання етичної будови світу забезпечує торжество справедливості, чиї вимоги так часто залишаються всередині людської культури нездійсненними, продовження земного існування в майбутньому житті пропонує просторові й часові межі, всередині яких слід чекати здійснення цих бажань.

  На думку представників біолого-психологічних теорій релігії, численні релігійні потяги, причому у найпримітивнішому вигляді, продовжують справляти помітний вплив й на сучасне західне суспільство: «Могутньою колективною формою сучасного ідолопоклонства виступає поклоніння силі, успіху й владі ринку; але крім цих колективних форм, є ще дещо. У сучасному суспільстві приховано безліч індивідуалізованих примітивних форм релігії. Багато з них називаються неврозами, але з тим же успіхом можна дати їм релігійні імена: культ предків, тотемізм, фетишизм, ритуалізм, культ чистоти тощо».

  У сучасних умовах в науці дедалі більше зміцнюється комплексне бачення проблеми: походження релігії є наслідком взаємодії багатьох факторів — матеріальних, соціально-економічних та духовних. Доти, поки наука не дає повної й зрозумілої відповіді на питання про походження релігії, залишатиметься місце й для підходу релігійного.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua