Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ п'ятий
ОСНОВИ ЕТИКИ ТА ЕСТЕТИКИ

ГЛАВА ШОСТА
СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА ТА ФУНКЦІЇ МИСТЕЦТВА
2. Мистецтво — засіб пізнання світу

Види мистецтва.
  Сучасна естетична теорія ще не має остаточного погляду на кількість видів мистецтва. Очевидно, точка зору не досягнена ніколи, оскільки ця система є відкритою і такою, що постійно розвивається. Варто проаналізувати ті види мистецтва, які найчастіше виділяються у сучасній літературі.

  Декоративно-прикладне мистецтво (лат. decoro — прикрашаю) особлива галузь художньої діяльності, у продуктах якої призначення досягнення практичної мети
органічно зливається з формальним рішенням, що має естетичну значущість. Вислів Іммануїла Канта «... у творчості головне — це визначене використання предмета, яке створило мистецтво, та тим, як умовою, що естетичні ідеї обмежуються» є справедливим декоративно-побутовим мистецтвом, тому що тут первинне значення має намір виготовлення речі корисної і такої, що має естетичну цінність. Внутрішньовидова класифікація у декоративно-прикладному мистецтві здійснюється за різними принципами: за матеріалом, технологією виготовлення, функцією. Поділяються на спеціалізовані галузі: кераміка, текстиль, меблі, посуд тощо. Декоративно-прикладне мистецтво є національним за своєю природою, народжується із звичаїв, навичок, вірувань народу та безпосередньо наближається до виробничої діяльності, побуту.

  У давні епохи творіння декоративно-прикладного мистецтва становили предмети розкоші (Стародавній Єгипет); красиві та корисні речі (Стародавня Греція); речі, що відрізнялися суворістю виконання (Рим епохи Республіки). Середньовічний аскетизм наклав відбиток на побутове мистецтво, надав суто конструктивного, раціонально суворого характеру, утилітарного за спрямованістю. В епоху феодального суспільства для побутових речей стає характерним поєднанням декору та конструкції. На одяг, меблі та інші побутові твори мистецтва переносяться вертикально-стрілчасті лінії та форми архітектури, речі дедалі більше орнаментуються. Речі тривалий період мають привабливість, індивідуальну неповторність. Це раритетні твори, які зберігають чарівність обдарування та всю унікальність їх творця. В сучасності дедалі більше нівелюються сліди індивідуальності митця з речей. Але бурхливий розвиток дизайну саме й починається з приходом у промисловість митця.

  Архітектура (грец. architection — будівничий). Кожна людина живе у певному предметному середовищі. У створенні образу, характеру, більше того, у створенні настрою, підтримці психічного та емоційного здоров'я непомітно, але постійно присутній один з найдавніших видів мистецтва — архітектура. Микола Гоголь архітектуру називав музикою, що застигла у камені. Поет Андрій Вознесенський, архітектор за фахом, говорив, що архітектура — це розмова з нащадками. Адже, дійсно, твори архітектури, архітектурні пам'ятки можуть багато розповісти про побут, звички, культуру минулого, коли та ким вони були створені. Згадаймо, наприклад, затишні будівлі епохи зрілого класицизму та помпезні споруди 40 — 50-х років XX ст. в Україні. Архітектура, на відміну від багатьох інших видів мистецтва, крім декоративно-побутового призначення, виконує ще й естетичну та практичну функції у житті людини. Виділяють типи архітектури: суспільна, житлова та виробнича. Архітектура — вид мистецтва, твори якого є пам'ятками матеріальної та духовної культури людства. Архітектуру ще називають мистецтвом спорудження дахів, тому що основні архітектурні типи та стилі відрізняються характером покрівель, наприклад, купольна або стояково-балкова системи. Визначний архітектор XX ст. Шарро Корбюзье з огляду на це назвав архітектуру «мистецтвом вписування ліній у небо». Стародавні греки створювали свій архітектурний зовнішній простір, залишаючи внутрішні приміщення темними та суворими. У давньоруському зодчестві храми та собори мали уособлювати надійність, спокій та силу, часто виконуючи одночасно й роль фортеці, а не тільки культової споруди. Уперше внутрішні приміщення стали предметом архітектурного освоєння у готичному мистецтві, а мистецтво бароко досягло найбільших успіхів, перемігши (природно, ілюзорно) обмеженість простору (згадаймо спосіб використання дзеркал у парадних залах Петергофа або Катерининського палацу Растреллі). Архітектуру людина сприймає не тільки візуально, як це здається, але й усією тактильною та моторною енергією, усією своєю істотою.

  Скульптура. Один із геніальних скульпторів та архітекторів Італії XVII ст. Лоренцо Берніні говорив: «Мабуть й сам Бог — скульптор, він створив людину не за допомогою чар, а шматок за шматком, як різьбяр». У вислові підкреслюється, що скульптура як мистецтво створює просторовий образ людини з давнини. Назва виду мистецтва виникла від латинського sculpo — вирізаю; часто скульптуру називають також пластикою (грец. plaste - ліплю). Ці дві назви одного виду мистецтва вказують на існування різних технік створення скульптурних образів. Скульптура проста, зрозуміла та переконлива, в усі епохи втілює ідеальні уявлення про красу людської постаті та особливості моральних якостей. У сприйнятті скульптурних творів бере участь усе тіло людини, а не тільки очі. Очевидно, тому Дені Дідро висловив думку: «Живопис звертається тільки до очей, скульптура існує і для видючих, і для сліпих». Людина відчуває м'язове напруження, розумом сприймає близький стан, відчуває схоже напруження душі. Кращий спосіб сприйняття скульптури — спроба провести по її силуету рукою.

  Мистецтво скульптури в результаті свого тривалого розвитку почало поділятися на форми, види, типи тощо. За загальним поділом розмежовують скульптуру на велику (як прикрасу садів, парків, майданів) та малу. За видами скульптура поділяється на станкову (зроблену на спеціальному пристрої, має самостійне художнє значення) та монументальну, що завжди пов'язана не тільки формою, але й ідейно-художнім змістом з архітектурою. Монументальна скульптура, поділяється на: а) монумент або пам'ятник; б) декоративну скульптуру (прикраси мостів, споруд, садів, парків); в) надгробник; г) меморіальні комплекси (Піскаревське кладовище, Малахів курган, Хатинь тощо).

  Графіка (лат. grapho — пишу). Вид мистецтва відомий з давнини. До XV ст. графіка пронизує всі види мистецтва, але самостійного значення набуває тільки за епохи Відродження. Відтоді ручний малюнок та естамп стали сприйматись як самостійна художня цінність. За призначенням графіку класифікують: репродукційна, що особливо популярна у XIX ст. до виникнення фотографії; супроводжуюча (ілюстрації до книг, часописів); плакатна, промислова (етикетки, рекламні зображення, афіші); підготовча, де розрізняють начерк (ескіз), етюд самостійну; що здійснює власне естетичну та художню функції.

  Графічні твори можуть створюватися у різних матеріалах та за різною технікою. При виконанні графічних творів розрізняють мокру та суху графіку залежно від матеріалу. До мокрої графіки належать твори, виконані за допомогою бістру (матеріалу, який виготовляється із соснового попелу), сепії (фарбовий пігмент бузкового кольору, який був виділений з каракатиці), акварелі, пастелі; суха графіка одержується при використанні сангіни, крейди, вугілля, графіту тощо (сангіну геніально використовував Леонардо да Вінчі, а вугілля було преференційним матеріалом Альбрехта Дюрера). Друкована графіка — ряд відбитків (естампів), які зроблені з певних твердих поверхонь за допомогою різних технік друку. Так, зображення може бути відбито на камені, металі, дереві, лінолеумі за допомогою плоскої, високої або заглибленої техніки друку. Кожен з таких відбитків є кінцевим результатом і метою творчості графіка і має художню цінність.

  Живопис. Великий живописець Михайло Ге говорив: «Живопис — не слово, у ньому дається одна мить, але у цій миті повинно бути усе, а якщо немає — немає й картини». Це висловлювання підкреслює специфіку живопису — виду мистецтва, який здатний відтворити видиму реальність за допомогою кольору на двомірні поверхні. Це зображення створюється завдяки використанню художником законів перспективи, лінії, кольору, світлотіні. Живопис — безмовний, нерухомий, просторовий. Психологи уподібнюють вплив живопису на людину впливу музики, оскільки в ньому відтворюється в одній миттєвості усе людське життя в усьому блиску кольору. Недарма великий Леонардо да Вінчі називав живопис божественним мистецтвом. За видами, подібно скульптурі, розрізняють монументальний та станковий живопис. Техніка станкового живопису — нанесення на папір (або полотно) шару фарби. Монументальний живопис завжди пов'язаний з архітектурою, тому не може існувати самостійно. Незалежно від виду живопис розрізняють за окремими жанрами: портрет, пейзаж, натюрморт, тематична картина. Особливий жанр живопису є іконопис.

Музика. Музика завжди визнавалася надзвичайним видом мистецтва. Музика — вид мистецтва, який, відтворюючи дійсність, впливає на людину завдяки звуковим комплексам, що побудовані особливим чином. Відомий, наприклад, вислів Конфуція: «Якщо хочеш дізнатися, чи гарно йдуть справи з правління будь-якої країни та чи здорова її вдача, прислухайся до її музики». Біограф та соратник Льва Толстого Майкл Гольденвейзер записав якось зауваження письменника: «Музика — найяскравіший доказ духовності нашого існування». Ці вислови ілюструють значення, яке має музика у житті людей. З давними використовується цілющість музики не тільки для духовного здоров'я, але й для фізичного, у тому числі й психічного. Ще Піфагор застосував музику для лікування людей, вважав, що ритми музики — це відтворення світового порядку. Музикою можна викликати будь-який ефект — від жаху до захоплення. Платон та Аристотель усю систему естетичного виховання будували на музичному вихованні та, знаючи силу цього виховного знаряддя, пропонували встановити державний контроль за використанням музики. Музика діє одночасно, але по-різному на маси людей, має багаторівневу структуру. Звучання її форм та сенсів важко перекласти на іншу мову, наприклад передати словом. Музика звернена до особливостей слуху кожного. Музику відрізняє динамічний характер звукового потоку, тобто музичний образ розвивається. Основою музичного твору є почуття, емоції; зміст  створюється завдяки пульсації ритму, мелодії тощо. Розуміти музику — це вміти глибоко та сильно відчувати, через почуття вміти розрізнити глибокий життєвий сенс музичних образів.

  Сучасна музика багатоголоса. Розрізняють гомофоно-гармонійну музику, що супроводжується акордами, які знаходяться з нею у гармонійній єдності, гетерофонію, де наспів ніби обростає сусідніми тонами та новими мотивами, що гуртуються навколо головного, та поліфонію, де розвивається декілька мелодій, які мають рівноцінне значення (наприклад, творчість Баха).

  Хореографія (грец. choreia — танець та grapho — пишу). Цим терміном первісне позначали тільки запис танцю. З кінця XIX ст. став використовуватися для позначення мистецтва танцю у цілому, в усіх його різновидах. Мистецтво хореографії будується на музично організованих, умовних, виразних рухах людського тіла. Започаткування образної виразності наявне у людській пластиці вже у реальному житті. У тому, як людина рухається, жестикулює, діє й пластичне реагує на дії інших, виявляються особливості її характеру, складу почуттів, своєрідність особистості. Такі характерно-виражальні елементи, що народилися у реальності, називають пластичними інтонаціями та мотивами. У них містяться джерела образної природи хореографії. Вона базується на тому, що характерно-виражальні пластичні мотиви відбивають різноманіття реальних життєвих рухів, узагальнюються і організуються за законами ритму та симетрії, орнаментального візерунка, декоративного цілого, спираючись на музику.

  Хореографічне мистецтво із самого початку синтетичне, тому що музика посилює виразність танцювальної пластики і дає їй емоційну ритмічну підставу. Разом з тим хореографія — видовищне мистецтво, де суттєвого значення набирає не тільки динамічна, часова, але й просторова композиція танцю, зоровий образ танцюриста (звідси — роль костюмів, образотворчого оформлення тощо). Найвищою формою хореографії є балет (франц. ballet від давньолат. ballo — танцюю), що, як і опера, є різновидом музичного театру.

  Художня література. Це — мистецтво слова. Воно естетично відображає світ у художньому слові. Його предмет, хоча й не прямо, але неминуче розширюється. Сфера художньої літератури охоплює природні та суспільні явища, величні соціальні перетворення, духовне життя особистості, її почуття. У різних своїх жанрах література висвітлює цей матеріал або через драматичне відображення дії (драма), або через епічну розповідь про подію (епос), або через ліричне саморозкриття внутрішнього світу людини (лірика), що складають роди літератури. Георг Регель відмічав унікальну здатність літератури охоплювати своїм змістом і думки людини, і зовнішні форми явищ, а тому не виключати з себе ні високої філософічності, ні природного буття.

  Літературу поділяють на види: прозу та поезію (за типом внутрішньої організації художнього тексту). У межах кожного з різновидів літератури, природно, виділяються й більш дрібні форми та жанри. З ними співвідносяться такі жанри: нарис, оповідання, повість, роман (у епосі); трагедія, комедія (у драмі); пісня, ода, гімн, ліричний вірш (у ліриці) тощо.

  Слово — вічний творець літературного образу. Образність закладена у самій мовній основі, яка складається народом, убирає весь досвід і стає формою мислення, втілює історичний процес створення мови, що переносяться подібні риси від явища до явища, насичуючи його асоціативним баченням світу та підготовлюючи до художнього відображення дійсності. Слово у літературному творі дзвінке, рухоме, мінливе та визначене у своєму змісті.

  Театр. Віктор Гюго говорив: «Театр — країна дійсного на сцені — людські серця, за лаштунками — людські серця, у залі — людські серця». Театр «вища інстанція для розв'язання життєвих питань». Таке суспільне значення театр мав у Стародавній Греції, де громадяни у театральних виставах вирішували, проблеми суспільної ваги. Театр — це особлива форма, вид мистецтва, де розкриваються суперечності історичних епох та внутрішнього світу людини, стверджуються ідеї за допомогою драматичної дії — вистави. У виставі використовуються виражальні засоби всіх основних видів мистецтва. Вистава звернена одночасно й до духу, й до очей, й до серця глядача. Театр — це видовищне мистецтво. В процесі театрального дійства події розгортаються у часі та просторі, але театральний час є умовним і не дорівнює астрономічному. Вистава у розвитку розподіляється на акти, дії, а ті, у свою чергу, — на мізансцени, картини тощо. Розрізняють види театру: музичний, драматичний, ляльковий, тіньовий, цирк та естрада.

  Кіно справедливо називають наймасовішим видом мистецтва, народилося наприкінці XIX ст., коли на бульварі Капуцинів у Парижі брати Люм'єр продемонстрували свій перший фільм «Прибуття поїзда». У 1908 р. знято перший російський фільм «Понизька вольниця» (режисер Петро Дранков). Перший вітчизняний документальний фільм відбивав святкування 80-річчя з дня народження графа Льва Миколайовича Толстого. Але незначний, у порівнянні з іншими видами мистецтва, вік кіно не завадив виробити свою систему художніх прийомів: монтаж, ракурс, план (загальний, середній, широкий), зйомки, наплив тощо. Пізніше стали опановувати виражальні можливості звуку та кольору. Усе це зумовило силу впливу кіно на глядача. Кіно справедливо вважають найдієвішим видом мистецтва, бо та реальність, що її створює кіно, за своєю якістю не відрізняється від реальності буття.

  Телебачення — наймолодший з видів мистецтва. Соціальна цінність полягає в аудіо - та відеоінформативності.
Телеекран дає зображення напросвіт, тому має дещо іншу фактуру та інші закони композиції, ніж кіно. Світло — найсильніший засіб вираження у телебаченні. Ракурс сприйняття предметів, телемонтаж, переміщення камери та наближення предмета зображення дають телебаченню додаткову можливість художньої виразності. Для телебачення характерне поєднання ритмічно-повільного «прихованого» монтажу з його несподіваним «збоєм», перенесенням уваги на новий об'єкт. Телебачення з усією своєю фактографічністю, близькістю до натури має надзвичайні можливості відбору та інтерпретації дійсності. Разом з тим телебачення має загрозу стандартизації мислення людей. «Масове споживання» однакової духовної продукції здатне викликати народження шаблонів у суспільній свідомості Тому такими важливими є естетичний вектор передач та їх художній рівень. Особливістю телебачення, яка поріднює його з декоративно-прикладним мистецтвом, є інтимність, «домашність» сприйняття. Це — мистецтво, яке приходить у наш дім та стає частиною нашого побуту.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua