Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ п'ятий
ОСНОВИ ЕТИКИ ТА ЕСТЕТИКИ

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ЕСТЕТИКА: РОЛЬ У ЖИТТІ ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА
2. Моделі, форми естетичних цінностей

Трагічне та комічне.
  У житті зустрічаємося не тільки з явищами, що викликають радість, але й з тим, від чого багато страждаємо, не тільки відчуваємо гнів, зневагу, але й сумуємо. Найбільш загальнолюдський привід для суму — це перспектива власної смерті або смерті близьких. Людина, вірогідно, ніколи не спроможна змиритися з неминучістю залишення земного життя. Відомий російський поет Євген Євтушенко писав:

«Уходят люди... Их не возвратить,
Их тайные миры не возродить.
И каждый раз мне хочется опять
От этой невозвратности кричать...»
  А талановита поетеса Анна Ахматова підкреслювала, що кожна людина намагається зрозуміти ці життєві, екзистенціальні суперечності між бажанням жити вічно та неминучістю смерті. Відображенням та усвідомленням суперечності й стало трагічне в одвічному розумінні. Але як розв'язати цю суперечність? Чи має людина шанс перебороти смерть? За всі віки людство знаходило на такі запитання різні відповіді, віднаходило нові засоби змилостивитися над природною суттю людської істоти. Але кожного разу акцент робився на якості життя, його сенсі, цінності, можливості жити в серцях, думах живих. Культура зберігає все, що пройшло, вона - позагенетична пам'ять людства. Осмислюючи загибель неповторної індивідуальності як загибель цілого світу, трагедія разом з тим стверджує силу, нескінченність Всесвіту, незважаючи на залишення його кінцевою істотою. Та й у власне кінцевій істоті трагедія знаходить вічні риси, що ріднять особистість з людством та Всесвітом, кінцеве — з нескінченним.

  У трагедії, як вважав Георг Гегель, загибель не є тільки знищенням, а означає і зберігання у перетвореному вигляді того, що у такій формі має загинути. Георг Гегель протиставляє істоті, що пригнічена інстинктом самозбереження людину, вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищої мети. Трагічний герой — носій чогось, що виходить за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої надприродної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне — це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найгостріші життєві суперечності (колізії), насамперед, між історичною необхідністю та практичною неможливістю її здійснення. У центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого жадає, до чого прагне (свобода). Трагічний герой — це особистість, яка свідомо і вільно обирає шлях, розуміючи, що неминуче за такий вибір чекає страждання або навіть смерть. У своїй історії людство по-різному розуміло ті сили, яким протистоїть людська воля.

  «Ржавіє золото і тліє сталь, кришиться мрамор до смерті все готово, найміцніше на землі печаль і довговічне царствене слово».
  В античну епоху трагічний конфлікт розумівся як зіткнення неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мистецтві був створений особливий тип трагічного героя (цар Едіп, Прометей тощо). Трагічне збігалося з героїчним, визначене долею є неминучим, але велич особи і виявляється у тому, що, усвідомлюючи невідворотність поразки вона діє вільно, сприймаючи та відчуваючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за своє життя;

—              в епоху Середньовіччя джерелом трагічного вважали божу волю, за якою людина або вільно йде слідом, або, роблячи власний вибір, протистоїть їй. Найбільш повно конфлікт і тип трагічного героя втілився в образі Христа. У Середньовіччі трагічне означає мученицьке. Логіка трагічного така: утішся, бо бувають страждання гірші, а муки тяжчі у людей, які менш заслуговують на це. Така воля Бога. Під спудом трагедії жила обіцянка потойбічної справедливості. Утіха земна (не ти один страждаєш) посилюється утіхою небесною (на тім світі не будеш страждати, бо тобі відплатиться по заслузі);

—               починаючи з XVII ст., трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини власних цінностей та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як створені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) творець особистого життя, його співавтор разом з життєвими обставинами. Головний пафос трагічного — подолання меж людської несвободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне — це ствердження прекрасного.

  У мистецтві ще в античну епоху Аристотелем сформульована мета трагічного — катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почуттям, бо це найтонша, найтендітніша річ у Всесвіті. У цьому виявляється зв'язок між піднесеним та трагічним: піднесене породжує у відповідь високі почуття. Трагічне розкриває загибель або тяжкі страждання особистості, непоправність її втрат; безсмертні суспільні цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуальності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття, суспільний сенс життя людини; активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи осмислений стан світу; історично нерозв'язані суперечності: трагічне, втілене у мистецтві, що впливає на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.

Комічне пов'язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й через комедію. Філософ Георг Гегель говорив про іронію історії, а Карлу Марксу належить відоме висловлювання, що усе в історії повторюється двічі: як трагедія та як фарс. Суть комічного, як і трагічного, полягає у суперечності. Але якість суперечності, що оцінюється як комічне, — іншого роду: комізм — результат контрасту, розладу, протистояння потворного прекрасному, низького — піднесеному, внутрішньої пустоти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У комічних суперечностях присутні два протилежних започаткування, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативною властивістю. Комічне, як і будь-яке естетичне явище, є соціальним, перебуває не в об'єкті сміху, а у суб'єкті, тобто у тому, хто сприймає суперечності як комічне. Комічне незвичайно пов'язане із загальною культурою суспільства та людини. Низька культура завжди агресивна. Така людина неспроможна терпіти розбіжні погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших людей, але й самої себе, що є свідченням присутності у неї почуття гумору, розвиненого живого розуму, яскравої уяви, фантазії. Суспільство, яке спроможне ставитися з гумором до своїх недоліків, почуває у собі силу до їх подолання та вдосконалення, тобто розширює межі власної свободи.

  Джерелом комічного може стати не тільки підміна сенсу та змісту, але й порушення міри, створення ілюзії.
  Микола Гоголь писав, що сміх супроводжує розвінчання нікчемного, яке претендує на багатозначність, утверджує реальну гідність людини. Комічне, пов'язане зі свободою людини та суспільства, із звільненням їх від різних вад, тобто є ствердженням прекрасного, але через заперечення всього, що заважає вдосконаленню життя. Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст реального й химерного) та гіпербола (перебільшення). Гумор — особлива форма комічного, що відрізняється незлобивим ставленням до хиб життєвих явищ, поведінки людей й здатна викликати лише приязну посмішку. Гумор засновується на використанні засобів дотепності та гри слів. Сатира — форма комічного, суть якої полягає у тому, що шляхом використання особливих засобів та прийомів досягається критика недоліків, пороків, суперечностей соціальної дійсності. Іронія — форма комічного, що є прихованим глумом, вибухова сила якого замаскована серйозною формою, виявляє конфлікт нікчемного змісту із зовнішньо пристойною, респектабельною формою. Сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який має руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до іронії.

  Отже, естетичне — специфічне чуттєве духовне ставлення людини до дійсності, у процесі якого у взаємодії зі своїми ідеальними уявленнями про досконале, прекрасне та гармонійне суб'єкт оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані такими явищами, виділяються основні форми естетичного, його модуси, які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій: прекрасне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо. Людство виробило також низку понять, які відбивають механізм формування та розвитку естетичного відношення (ставлення) на рівні суспільства, людини: естетична свідомість, естетична діяльність та ін.

  Естетичні принципи, на які спирається той чи інший митець у своїй творчій діяльності, не байдужі людині, бо свої твори художники завжди створюють для людини спрямовують розвиток мистецтва. Естетика надає знання митцям, сприяє свідомому ставленню до художньої творчості. Не тільки художнику потрібна естетика, а необхідна естетика і суспільству, що сприймає мистецтво, — читачу, глядачу, слухачу; естетика несе знання людям, дозволяє познайомитися з основними властивостями і законами розвитку естетичних явищ, з різними естетичними концепціями тощо. У цьому проявляється пізнавальна функція мистецтва.

  Естетика виховує особистість, її смак, розвиває її естетичну свідомість, допомагає по-справжньому сприймати мистецтво. Сприяючи формуванню певних естетичних поглядів, ідеалів, уявлень, наука естетика орієнтує у світі естетичних цінностей, викликає ціннісні уявлення, якими люди можуть користуватися у практичній діяльності, відіграє виховну роль у житті суспільства. Узагальнюючи результати дослідження естетичних явищ, які дає, наприклад, мистецтвознавство, естетика впливає на його розвиток, розкриває головні принципи пізнання естетичних об'єктів, визначає шляхи їх дослідження. Отже, естетика виконує і методологічну функцію.

  Знання естетики потрібне не тільки митцю, який пише картину, а й шевцю, який шиє костюм, і столяру, що виготовляє шафу, й інженеру, який створює автомобіль, оскільки пізнання та перетворення світу здійснюють за законами краси. Естетика заслуговує на увагу людини, адже дає знання, як поводитися у світі (етикет), як одягатися зі смаком, як красиво і зручно організувати своє робоче місце (дизайн); сприяє розвитку духовного світу особистості і допомагає використовувати на практиці естетичне знання. Наука естетика надає людині знання, формує творчі якості, потребу сприймати красу і отримувати від неї насолоду, бажання спілкуватися з мистецтвом і розуміти його.

  Категорії та поняття естетики тісно пов'язані, між собою, між ними існує логічний зв'язок та підпорядкованість. Естетика виявляє й вивчає естетичні закони. Естетичні закони — це естетичні відносини між естетичними явищами, у яких розкриваються зв'язки, тенденції, суперечності, що існують між естетичними явищами. Естетичні закони — це закони естетичної діяльності, закони мистецтва як форми суспільної свідомості, закони художньої творчості, закони художнього процесу, закони художнього сприйняття, закони естетичного виховання та ін.

  Естетика відіграє значну роль у суспільному житті. Це розкривається через функції, які виконує естетика в суспільстві. Найважливішими функціями естетики є, пізнавальна, формуюча (виховна), методологічна, світоглядна та ін.

  Естетика потрібна митцю, є світоглядною основою для творчої діяльності художньої інтелігенції. Художник може інтуїтивно використовувати закони естетики, не усвідомивши їх теоретично, а познайомившись з ними у процесі художнього творення, з досвіду попередників та сучасників. Але таке усвідомлення іноді не дає можливості глибоко і безпомилково вирішити творчі завдання. Кожен майстер має свою власну художню концепцію світу, своє сприйняття світу. І бажаючи чи, навпаки, не бажаючи передає своє ставлення до світу у творах (наприклад, порівняймо сприйняття світу героїв Михайла Шолохова у повісті «Доля людини» і Франка Кафки у романі «Америка»), Світогляд не тільки пронизує й спрямовує талант і майстерність, а й сам формується під їх впливом у процесі творчості. Найбільший вплив на творчість має той бік світогляду, який виражається в естетичній системі, свідомо або несвідомо реалізується у художніх образах. Творчість та усвідомлення його законів, як правило, є супровідними. Софокл, Леонардо да Вінчі, Уїльям Шекспір, Жан-Батіст Мольєр, Іоганн Вольфганг Гете, Лев Толстой, Іван Франко — не тільки видатні майстри мистецтва, але й визначні дослідники його таємниць.

  Отже, естетика — наука про чуттєве — емоційне сприйняття дійсності, про діяльність, в основі якої лежить уявлення про красу та її результати, зокрема мистецтво. Естетика — філософська наука, яка тісно пов'язана з гуманітарними науками, має зв'язок з економічними та технічними науками, виступає теоретичною основою для мистецьких наук: історії та теорії мистецтва, технічної естетики, естетики побуту та поведінки. Естетика — це цілісна система знання, яка має свої категорії, поняття та закони, відіграє значну роль у житті людини та суспільства.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua