Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ перший
ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ПЕРША
ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ВЧЕНЬ
2. Філософія Китаю

Філософія Китаю в Середньовіччі.
  У III ст. н. е. триває занепад влади династії Хань, посилюється вплив родовитих землеробів. Конфуціанство — офіційна ідеологія — знову втрачає позиції. Його потіснили ідеї даосизму, що знайшли широкий відгук у середовищі інтелектуального прошарку — аристократії та чиновництва. Тоді ж у народі поширюється буддизм, що прийшов до Китаю з Індії на початку І тисячоліття н. е. Буддизм стає третьою ідеологічною силою в китайському суспільстві поряд з конфуціанством і даосизмом.

  Розквіт буддизму в Китаї припадає на VI — VII ст., коли на його території уже є кілька десятків тисяч монастирів, мільйони монахів і схимників. В умовах політичної нестійкості і смут буддійські монахи могли забезпечити захист членів чернецьких общин, частину яких складали селяни, що обробляли монастирські землі і нерідко віддавали свої наділи монастирю в обмін на його опіку. Буддійські монахи поступово ставали великими землевласниками. Тоді ж монастирі беруть на себе найважливіші соціальні функції: поминання душ померлих, здійснення поховальних  церемоній, благодійність (допомога голодуючим, хворим та ін.).

  Спочатку буддизм сприймався в Китаї як одна з форм даосизму. У них подібні «соціальні функції», близькі філософські проблеми, схожість їх реалізації, аналогічна техніка психотренінгу. У перших перекладах буддійських текстів використовувалися переважно терміни та поняття даосизму. І тільки починаючи з V ст. тлумачення буддійських доктрин передаються або у формі китайських неологізмів, або шляхом транскрипції санскритських понять. Але ще раніше, приблизно з III ст., усе помітнішим ставало розходження ряду буддійських настанов і китайських традицій.   Загальноприйняте в Китаї ставлення до життя як до вищого блага, подарованого Небом, ускладнювало сприймання буддійської концепції сансари з її ставленням до життя як до ланцюга страждань. Акцент буддизму на поліпшення особистої карми (долі) суперечив настанові на процвітання, насамперед, сім'ї, роду, а також традиційного для Китаю культу предків. Такі ж сумніви викликали в китайському суспільстві і проповіді аскетизму, у якому конфуціанці вбачали зневажання тіла, подарованого людині предками, а отже, і неповагу до них і до продовження роду як соціального обов'язку. Буддизм тривалий період також звинувачували в абсолютизації ролі індивідуальної свідомості — серця.

  Серед перших критиків буддизму виділявся філософ-матеріаліст Фань Чжень, який брав участь у двох офіційних диспутах, організованих з приводу трактату «Роздуми про знищуваність духу», де відстоювалась традиційна концепція єдності тіла і духу в людині, розсіювання духу із загибеллю тіла. У суперечках з Фань Чженем та його прихильниками буддійські проповідники відпрацювали тактику духовної мімікрії і нейтралізації аргументів противника, запозичених з давньокитайської філософії. Предметом дискусій ставали не основні принципи самого буддизму, а питання сумісності китайської духовної традиції з буддійськими ідеями. Для  доведення правоти буддисти часто посилалися не на авторитети вчення, а на давніх мудреців Китаю, демонструючи глибину знань у сфері канонічних китайських текстів. Поступово в Китаї створюється традиція буддійського переосмислення філософської культури, запозичення буддизмом певних концепцій і ритуалів з китайської культурної спадщини.

  Китайські буддисти, сприйнявши ідеї даосизму про природність, не діяння, єдність і рівність усіх речей, стають на захист практично відкинутого в Індії вчення про дух як про незмінне, вічне, самототожне, ряд змін якого подібний до атаману в Індійському брахманізмі. Найвидатніші з китайських шкіл буддизму розвивали різні напрями вчення про махаяну, да чен — велику колісницю, де тотожність проявленого буття (сансари) і не проявленого буття (нірвани) підкріплюється вимогами позитивної активності діяльного служіння, що пов'язується з буддами (просвітленими) і ботхісаттавами (майбутніми буддами), які відмовляються від не проявленого буття (нірвани), щоб допомогти іншим в її досягненні. Для доведення переваги такого напрямку над іншими і визначення вищого ступеня посвяти в глибину буддійського вчення використовувалася концепція трьох колісниць (сан чен). Перша, нижча колісниця, — це рівень того, хто слухає голос, так спочатку іменувалися учні Будди-Шак'ямуні. Це ті, хто просто визнає основні заповіді і головні положення буддизму. Друга, середня колісниця, — це ті, що самостійно стали буддами, тобто аскети, які досягли вищої мети буддизму — просвітленого стану і нірвани — самостійно, без участі наставника, і відмовилися від проповіді вчення. Третя, вища колісниця, — колісниця бодхісаттви. У класичній махаяні це наділений надприродними здібностями святий, який відмовляється від не проявленого буття (нірвани) заради спасіння усіх живих істот. Бодхісаттва наділений повним розумінням учення махаяни і, насамперед, доктрини порожності. Всесвіт — це цілісність, де явна тільки порожнеча, що ототожнюється з містичним тілом Будди або тілом Закону. У такій концепції буддистів, безумовно, відчувався вплив лаоської теорії безіменної реальності дао. Китаїзація буддійської доктрини привела до виникнення нових самобутніх шкіл буддизму. Найбільш відома з них школа Чань. Пізніше ідеї школи Чань проникли до Японії, а потім знайшли поширення серед західної інтелігенції під назвою дзен-буддизму.

  Назва Чань — транскрипція санскритського слова дх'яна — споглядання — пов'язана з методами буддійської практики концентрації, зосередження, медитації. Традиційно школа Чань вважає своїм першим патріархом Бодхід-харму (VI ст. до н. е.), якому приписується формулювання чотирьох основних принципів чань-буддизму. «не спиратися на слова і тексти», «особлива передача знаходиться поза вченням», «пряма вказівка на свідомість людини», «споглядаючи свою природу, ставати буддою». Течії раннього чань-буддизму, що розвивали ідеї різних розгалужень махаяна, дотримувалися того принципу, що всі живі істоти первісно мають природу будди, але природа будди прихована незнанням. Тому необхідно, «відсторонившись від зовнішніх об'єктів, споглядати свою свідомість» з тим, щоб знищити помилкові розумові побудови і набути просвітлення. Метафорою такого положення служить потемніле від пилу дзеркало: його старанно очищують, і тільки тоді дзеркало здатне відображати речі.

  Особливе місце в історії чань-буддизму займає шостий патріарх і засновник південної гілки Хуей-нен (638 — 713), твір якого «Таньцзин» вважався відтворенням школи Чань. Хуей-нену приписують гату (буддійський вірш): «У пізнанні істини не бере участі дерево, чисте дзеркало — це не туалетний столик. Насправді немає жодної речі. Звідки може взятися пил?» Цей вислів нібито послужив відповіддю на гату Шень-сю, патріарха північної гілки буддизму: «Тіло — дерево пізнання істини, серце подібне до туалетного столика з чистим дзеркалом. Постійно і ретельно протирайте їх, щоб не збирався пил». Хуей-нен стверджував, що власне серце — це Будда, основна природа людини — це Будда, і поза основною природою людини немає іншого Будди.

  Відмінність між Буддою і людиною лише в тому, що притаманна людині суть Будди нею не усвідомлена, але коли усвідомиться власна природа людини, усі люди стануть Буддами. Звернення до серця як до зосередження власної природи пояснювалося тим, що серце — це земля, це верховода, цар, а правитель живе у серці, яке втілює землю. Якщо існує природа людини, то існує і правитель; природа зберігається у серці; якщо природа людини зникає, руйнується і серце. Інакше кажучи, серце — це метаформа природи людини, яка не виходить за межі тіла людського. Чань-буддисти стверджували, що «власна природа людини абсолютно порожня». Місткість серця величезна. У ньому весь світ законів. Зовні немає жодної речі, що могла б виникнути сама по собі, «все народжується серцем десятками тисяч способів». Серце подібне до порожнечі, а саме: серце не має меле, не буває ні квадратним, ні круглим, ні великим, ні маленьким, не буває також ні зеленим, ні жовтим, ні червоним, ні білим, ні високим, ні низьким, не сердиться, не радіє, не буває ні правим, ні винним, ні добрим, ні злим, не має ні початку, ні кінця. Усе це лише образи і прихильність до різних світів. Удавані ж образи фальшиві тому, що належать до зовнішнього, нечистого світу.

  «Відсутність удаваних фальшивих уявлень», образів і «помилкових прихильностей» дозволяє людині «не забруднюватися і не змішуватися ні з чим», «вільно ходити туди-сюди, користуватися усім без пристрастей». Немає протилежностей між внутрішнім світом і зовнішнім, між шляхом сансари і шляхом нірвани, як немає у даосизмі протилежності «Дао безіменного» і «Дао іменованого». Серце уподібнюється до порожнечі, людина — до Будди. Коли людина раптово прозріває, то для неї у світі не існує суттєвих відмінностей, що викликають хвилювання і пристрасті до того або іншого, усе ж є Єдина свідомість і Єдина колісниця. Якщо в попередню мить помиляєшся — то є мирянин, який не пізнав істини Будди, але якщо наступної миті прозріє — стає Буддою; якщо у попередню мить перебуває у світі — переживає неспокій; якщо наступної миті залишає світ — набуває прозріння — така колісниця людини у чань-буддизмі. Серце має вроджену мудрість (праджну), підкреслювали прихильники школи Чань. Що ж є помилкою або прозрінням — це знає серце. Порожнє і безмовне серце володіє таким інтуїтивним пізнанням. Небайдужість і пристрасті, самовдосконалення і прагнення до самовдосконалення — хінаяна і махаяна — це все зразки й адепти зовнішнього світу, що не сприймається і не заперечується, з ким не борються і укладають союзи, з ним просто співіснують, покладаючись на власне серце. Так співіснували дао-си із соціальною нерівністю, стверджуючи, що все у світі єдине.

  У періоди панування династій Сунь і Мінь ідеї школи Чань справили глибокий вплив на розвиток неоконфуціанства, що проголосило вустами Лу Цзююаня і Ван Шоуженя: «Всесвіт — це моє серце, а моє серце — це Всесвіт». Письменник Лу Сінь у період панування династій Сунь відзначав, що конфуціанство і даосизм мали гордий вигляд, але запозичили його з цитат наставників секти Чань. На кінець XVI ст. особливого розвитку набула так звана «школа трьох релігій», що спиралися на доктрину єдності трьох вчень: конфуціанства, даосизму і буддизму. Імператори маньчжурської династії Цин (1644 — 1911) перетворили доктрину на щось офіційно визнане, що є сурогатом єдиної національної релігії. Різні версії вчення прижилися в народних релігійних сектах — «Се цзяо», які створили народно-локальний рівень культури Китаю і окремо паралельні і дуже впливові соціальні структури, що проіснували в Китаї аж до середини XX ст.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua