Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ четвертий
ЛОГІКА

ГЛАВА ПЕРША
ЛОГІКА — НАУКА ПРО МИСЛЕННЯ
1. Поняття і зміст логіки

Що таке логіка?
Кожний дорослий часто чує і користується словами логіка, логічний, нелогічно тощо. Можна і часто почути: логіка здорового глузду. У повсякденності це визначає свідомість, своєрідність природної логіки, уникнути надто грубих помилок у міркуваннях і тут завжди в пригоді стає логіка. Логіка — наука про мислення. А сформувалась логіка як наука давним-давно у Стародавній Індії, а потім перекочувала у Стародавню Грецію, Стародавній Єгипет, Стародавній Рим. До того ж логіка в країнах Близького Сходу, в Європі формувалась у кожній окремо, незалежно одна від одної. Традиції ж розвитку знань логіки в Індії сприймались мислителями Китаю, Тібету, Монголії, Кореї, Японії, Індонезії. Знання логіки, вчення про мислення впливали на розвиток логіки у Візантії, Вірменії, Грузії, Україні, Росії. Отже, знання логіки виникають і розвиваються тоді, коли мислення стає предметом власного дослідження. Понад два тисячоліття тому окремі логічні проблеми вивчались мислителями спочатку в Стародавній Індії й у Стародавньому Китаї, а потім в Європі. Розвиваючись у лоні філософських знань, логіка завжди виступала як складова частина філософії і лише згодом поступово відокремлювалась і оформлювалась у самостійну галузь. Розвитку знань логіки сприяло безліч причин, в основному — розвиток різних наук, що ґрунтувалися на теоретичному мисленні, яке вимагало умовиводів і доведень, та розвиток ораторського мистецтва.

  За тисячоліття історія логіки пережила три великих періоди: антична логіка (V — III ст. до н. е.); схоластична логіка (середина XIII — середина XIV століть); сучасна логіка (із середини XIX ст. до сучасності). Уперше поняття логічне для формування критеріїв істини і правил пізнання ввів Демокріт, назвавши твір про критерії і правила пізнання «Про логічне, чи Про канони». Трактат Демокріта, як і багато інших творів, до сучасності не дійшли. Філософи — ідеалісти Стародавньої Греції також вивчали питання логіки. Філософ Сократ висловлював судження про суть і значення логічних методів: індукція і дедукція. Відомий філософ Платон, послідовник Сократа, з'ясовував визначення і поділ понять, аналізував логічну форму судження, вважаючи їх основними елементами мислення, спробував сформулювати основні закони логіки. На формування знань логіки мали певний вплив стародавні грецькі софісти, що вважалися першими професійними вчителями мудрості і красномовства (Протагор, Гіппій та інші). Софісти бралися доводити істинність і хибність будь-якого положення, використовуючи своєрідні методи, що одержали назву софістичних, тобто свідомо спотворюючи і порушуючи правила побудови думок. Софістів тоді відомий філософ Аристотель називав учителями «уявної мудрості».

  Істинним же творцем логіки є саме Аристотель. Створена наука названа не логікою, а аналітикою. Тут детально аналізуються силогізми як особлива форма умовиводів, розкривається суть доведення, способи визначення і поділу понять і їх значення в науці. Згодом у творах «Топіка», «Категорії», «Софістичні спростування», а пізніше (у І ст. до н. е.) послідовники Аристотеля об'єднали всі логічні трактати Аристотеля під загальною назвою «Органон» (грецьк. — знаряддя, інструмент, засіб пізнання). Ряд важливих логічних проблем розглянуто Аристотелем в основному філософському творі «Метафізика». Тут викладено три основні закони формальної логіки: закон тотожності, закон суперечності і закон виключеного третього. Вважалося, що зв'язок думок, виражений у законах і правилах логіки, не довільний, а обумовлений зв'язком самих речей.

Аристотель, на відміну від ідеалістів Сократа і Платона, відстоював у філософських питаннях логіки матеріалістичну позицію Демокріта, хоча позиція не до кінця послідовна. Аналізуючи загальні філософські категорії, виявляв хитання між матеріалізмом і ідеалізмом. Сам Аристотель не вживав терміна логіка. Вперше поняття логіка вводиться в науковий обіг у III — II ст. до н. е. стоїками. Філософи Зенон, Хрізіпп, Сенека розглядали логіку як частину філософії. Розвиваючи логічне вчення Аристотеля, стоїки не обмежувалися дослідженням категоричного силогізму, а займалися переважно тими умовиводами, які охоплювали умовні і розділові судження, досліджували ряд категорій, що входять у сучасну математичну логіку: імплікація, диз’юнкція, кон'юнкція та інші.

  У Середньовіччі (із середини XII ст.) через арабські джерела сталося друге відкриття Аристотеля. Одним з перших трактатів, де відновлювались логічні дослідження і став використовуватися термін логіка, була «Діалектика» П'єра Абеляра. Саме схоласти додали Аристотелевій логіці роль необхідного знання, і як пропедевтика наука міцно ввійшла в структуру освіти, стала Schullogik (шкільною логікою). Античну і схоластичну логіку тепер поєднує назва традиційної, або формальної, логіки. Подальший розвиток логіки зв'язаний з виникненням у надрах феодалізму капіталістичних суспільних відносин, формуванням дослідно-експериментального знання.

  Реальність епохи капіталістичних відносин не укладалася в схеми дедуктивних формувань і не мала адекватного пояснення. Виникла необхідність створення нової логіки. Видатну роль у розробці нової логіки відіграли: англійський філософ і натураліст Френсіс Бекон, французький філософ і математик Рене Декорт, німецький філософ і математик Готфрід Лейбніц. Родоначальник англійського матеріалізму Френсіс Бекон пристрасно виступав проти середньовічної схоластики як основної перешкоди вивчення природи,  критикував дедуктивний метод Аристотеля як безплідний і на противагу сформулював основне філософське вчення логіки. У трактаті «Новий Органон» виклав основи індуктивної логіки. Перевагу індуктивної логіки вбачав в індуктивному методі, що протиставлявся дедукції, силогістиці Аристотеля. Вважаючи, що безпосереднім завданням пізнання є розкриття причинних зв'язків предметів і явищ дійсності, Френсіс Бекон сформулював методи визначення причинних зв'язків між явищами. Подальша розробка методів продовжена потім Гершелем, Уевеллем і Джоном Ст. Міллем. Справедливо, що необхідність індуктивної логіки ясно усвідомлена і виражена ще в XIII ст., і дійсним засновником її францисканський чернець Роджер Бекон, а не більш знаменитий Френсіс Бекон, лорд Веруламський. Захищаючи досвідне знання, Роджер Бекон стверджував: «Є два способи пізнання: за допомогою доведення і за допомогою досвіду. Доведення дає вирішення питання, але не дає упевненості, поки істинність рішення не буде підтверджена досвідом». «Погодь свої думки одну з одною», — вимагали в епоху Аристотеля. «Погодь свої думки з авторитетом» — таке гасло середніх віків. «Погодь їх з фактами» — от що стало основною вимогою епохи капіталістичних відносин. У відповідь на запит епохи створено те, що не особливо вдало називають індуктивною логікою. Пізніше з'ясувалося Френсіс Бекон зовсім неправомірно протиставляв індукцію дедукції, перебільшив пізнавальне значення індукції і зменшив значення дедукції. У XIX ст. англійський філософ і логік Джон Стюарт Мілль систематизував дослідження Френсіса Бекона в галузі індуктивних методів причинного зв'язку явищ, створив індуктивну логіку — логіку спостереження і пояснення явищ, його «Система логіки силогістичної і індуктивної» стала чудовою прибудовою до старої споруди. З'ясувалося, що немає ніякого антагонізму між двома гілками логіки (дедуктивною і індуктивною); одна доповнює іншу, але жодна не може бути замінена іншою.

  У трактаті «Міркування про метод...» філософ Рене Декарт, відкинувши середньовічну схоластичну логіку, слідом за Френсісом Беконом виступив за формування такої філософії і логіки, що служили б практиці, підсилювали панування людини над природою. Основне завдання Декарта — створення наукового методу. Якщо Френсіс Бекон висував як метод індукцію, то Рене Декарт, виходячи з позицій математичних доведень, віддавав перевагу дедукції. Послідовники Рене Декарта з монастиря в Пор-Роялі Антуан Арно і Пєер Ніколь написали підручник логіки, відомий за назвою «Логіка Пор-Рояля». Одне із завдань підручника — звільнити логіку від схоластичних перекручень, фактично вони вийшли далеко за межі традиційної логіки і приділили основну увагу методології наукового пізнання, логіці відкриттів. Логіка розглядалась як пізнавальне знаряддя. Тоді ж реформаторство в логіці продовжив Готфрід Лейбніц, який запропонував ідею числення розуму, подібного до математичного числення, що базується на універсальній логічній мові і відрізняється від природних мов точністю й однозначністю висловлювань. Тим самим Готфрід Лейбніц став творцем математичної (символічної) логіки, першим, хто використав символи для позначення логічних сталих. Символи для позначення логічних змінних, як відомо, уведено ще Аристотелем. Четвертий основний закон логіки — закон достатньої основи (підстави) — сформулював Готфрід Лейбніц і тим самим поклав початок формувань принципів дедуктивних теорій, по суті визначенням основних розділів математичної логіки — класична логіка висловлень і логіка предикатів є сучасною базою дедуктивної логіки. Традиційну логіку вперше назвав формальною німецький філософ Іммануіл Кант, вважаючи формальну логіку наукою про чисті форми мислення, ніяк не зв'язані зі змістом мислення і незалежні від нього, оголосив логічні форми і закони мислення апріорними (до всякого досвіду заданими) формами людського розуму, даними у готовому вигляді. Діалектичну логіку формує Георг Гегель. її успішно застосував Карл Маркс.

  У другій половині XIX ст., а тим більше у XX ст., сталася злива відкриють у різноманітних галузях науки, трансформується і логіка. Ряд філософів унесли значний доробок у розвиток новітньої логіки. Один із творців математичної логіки Джордж Буль поклав в основу досліджень аналогію між алгеброю і логікою, розробив відповідне логічне числення, де застосував закони й операції математики (додавання класів, множення тощо). Алгебро — логічний метод дав можливість виявити нові типи висновків, що не враховувались у традиційній силогістиці, детально проаналізувати закони комутативності, асоціативності, дистрибутивності. Творець логічного аналізу взаємодій Огастес де Морган сформулював основні принципи логіки висловлювань і логіки класів, а в математичній логіці сформулював закони, названі «законами де Моргана». Готліб Фреге заклав основи логічної семантики, побудував систему формалізованої арифметики на основі розширеного числення предикатів з метою обґрунтування ідеї про зведення математики до логіки. Філософ Чарлз-Сандерс Пірс — родоначальник семіотики (загальної теорії знаків) — класифікував знаки: іконічні, індекси та символи, сформулював закони матеріальної імплікації, відкрив квантори у логіці. Філософ Альфред-Норт Уайтхед у співавторстві з Бертраном Расселом у тритомній праці «Принципи математики» розвивають, удосконалюють принципи математичної логіки. Платон Порецький першим у Росії розробив і читав курс математичної логіки, узагальнив і розвинув досягнення Дж. Буля, Уїльма Джевонса, Еміля Шредера у сфері алгебри логіки. Значним є внесок у розвиток сучасної логіки: логічної семантики, теорії множин, зокрема представників львівсько-варшавської школи Костянтина Твардовського, Якова Лукасевича, Степана Лесьневського, Андрія Тарського та інших. Правда, в радянський період формальна логіка іноді ігнорувалась, а то й критикувалась як метафізичний метод, та починаючи з другої половини 40-х років XX ст. сучасна логіка займає належне як навчальний предмет у вищих навчальних закладах і навіть у середніх школах. Сучасну ж логіку, зокрема логіку висловлювань і логіку предикатів, іноді зневажливо називають логістикою. І все ж вагомий внесок у розвиток сучасної логіки внесли учені: Євген Войшвілло, Василь Асмус, Дмитро Горський, Михайло Кондаков, українські вчені Мирослав Попович, Станіслав Пазиніч, Степан Кримський, Василь Кремень, Сергій Васильєв, Анатолій Конверський, Володимир Титов, Михайло Требін та інші.

  Логіка — одна з найдавніших наук. Упродовж багатьох століть логіка займається дослідженням процесу мислення, розкриває закономірності, що лежать в основі мислення. Проте мислення вивчається не тільки логікою, але й багатьма іншими різноманітними галузями знань. Дослідженням мислення з позицій пізнання процесів, що протікають у великих півкулях головного мозку, займається фізіологія вищої нервової діяльності. Предметом психології є різні форми психічної діяльності, які у людини осмислені. Дослідженням різних аспектів мислення займаються також нейрофізіологія, лінгвістика, інформатика, семантика, семіотика, кібернетика і багато інших галузей наук. Кожна з галузей наук досліджує мислення в конкретному аспекті, а логіка ж вивчає абстрактне мислення як специфічне явище само собою, а це означає, що мислення в логіці розглядається, насамперед, як засіб пізнання людиною реальної дійсності. Отже, логіка досліджує форми, принципи й закони, у яких відображається світ у процесі мислення людиною.

  Поняття логіка можна інтерпретувати, по-перше, як певну сукупність правил, яким підпорядковується процес мислення при відображенні об'єктивної реальності, а по-друге, як науку про форми, правила, принципи, закони та методи  міркування, в яких воно здійснюється. Отже, логіка є наукою про закони і форми коректної побудови думок. У теоретичній і практичній діяльності людина може успішно вирішувати ті або інші проблеми тільки за умови, якщо її мислення, що бере участь в міркуванні тих чи інших проблем розумової діяльності, коректне. А щоб мислення було коректне, воно має задовольняти, принаймні, певним, необхідним вимогам: визначеність, послідовність, доказовість. Визначене мислення — мислення точне, ясне, таке, що не допускає сумнівів і софістичних вигадок, тобто вільне від свідомої або несвідомої підміни однієї думки іншою (підміна тези) тощо. Послідовне мислення — мислення, вільне від внутрішніх суперечностей, що руйнують зв'язок між думками там, де зв'язок необхідний для встановлення істинності або помилковості якого-небудь міркування або судження. Доказове мислення — мислення, що не просто формулює істину, а вказує підстави, за якими істина з необхідністю має бути визнана істиною, тобто вказує оптимальність, логічність ефективного досягнення дійсного знання. У такому випадку ціннішим є не стільки визнання істини як такої, скільки саме така вказівка, технологи досягнення істини. Одна важлива особливість законів, принципів і правил логіки, здійснення яких необхідні як надійний інструментарій для того, щоб мислення людини було визначеним, послідовним і доказовим, тобто коректним, полягає в тому, що вони можуть формулюватися тільки на основі попередньо встановлених теоретичних істин, тобто наука логіка існує не тому, що є відомі правила мислення, а навпаки, правила мислення тільки тому й існують і є значущими для пізнання, що незалежно від науки логіки реально існують форми мислення, що постійно, упродовж багатьох століть успішно застосовуються людиною у її повсякденній життєдіяльності. Саме ці форми мислення і складають предмет дослідження логіки як науки.

  Для аналогії з метою повнішого з'ясування думки про предмет логіки як науки можна проілюструвати функціонування граматики. Відомо, граматика скрупульозно виявляє, вивчає всі реально існуючі діалекти, закони мови і мовлення, однак ніколи не ставить за мету створення якихось етнічних особливостей мовних форм. Подібна ж процедура відбувається і в логіці. Логіка виявляє, а потім детально досліджує, у яких формах здійснюється коректне мислення людини.

  Для правильного мислення необхідно дотримуватися трьох атрибутивних умов: визначеності, послідовності й доказовості. Саме ці три вимоги і створюють можливість того, щоб мислення людини, як прийнято говорити, було логічним. Проте вимоги коректного міркування є достатніми і домінують над мисленням не самі собою як якась демонічна сила. Ці непорушні принципи спочатку самі набувають значення норм або законів мислення тільки тому, що незалежно від принципів і до того, як вони вперше сформульовані наукою логікою, за самою природою мислення людини норми і закони успішно і своєрідно розвиваються. Отже, логічним, коректним мисленням можна вважати саме таке мислення, яке відповідає трьом принципам: визначеності, послідовності, доказовості. Це пояснюється тим, що мислення, яке претендує на логічність і коректність, завжди має відповідати принципу визначеності, а сама визначеність може реалізуватись тільки в послідовності. Проте визначеність і послідовність мислення не можуть бути бездоказовими. І сам процес доказу не може здійснюватись поза вимогами визначеності і послідовності мислення людини. Предметом же логіки є культура (технологія), мистецтво коректного мислення. Проте це визначення діє в практичній логіці і не торкається іманентних проблем логіки як науки теоретичної. Щоб сформулювати теоретичну суть предмету логіки, необхідно з'ясувати суть такого основоположного поняття, як логічна форма. Але насамперед ніж відповісти на це питання, що таке логічні форми, варто з'ясувати суть форм чуттєвого пізнання.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua