Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ третій
ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА П'ЯТА
ПОВСЯКДЕННІСТЬ
2. Соціально-діяльна суть людини

Цілісний образ людини не виникає у філософії історично одномоментно. Але і логічно може сформуватися лише шляхом сходження від абстрактного до конкретного, виявлення й осмислення різноманітних і суперечливих взаємозв'язків людини зі світом. Однак не можна осягти все різноманіття зв'язків у системі, якщо не розкрита суть самої системи. Тому філософські міркування про людину, роздуми про буття починаються з питання про суть самої людини, її прагнень та устремлінь, її стурбованістю повсякденністю.

  Починаючи із середини XIX ст. на зміну спробам сформувати уявлення про деяку абстрактно-загальну суть людини прийшло розуміння того, що суттєві характеристики людини виявляються тільки розкриттям специфіки її буття. Саме це мав на увазі Карл Маркс, підкреслюючи, що «суть людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. В дійсності людина є сукупність суспільних відносин». У висловленні мова йде не про суть, як вона представлена у внутрішньому світі людини (це і буде «абстракт, властивий окремому індивіду»), а про суть реалізованої, розгорнутої в зовнішньому світі (тут виявляється як «сукупність суспільних відносин»). Між тим тезу найчастіше інтерпретують: «суть людини є сукупність суспільних відносин», стверджуючи, що «людина є сукупність суспільних відносин», додаючи тим самим висловленню Маркса інший зміст. Таке трактування неправильне.

  Сукупність суспільних відносин виражає суть суспільства, а не людини. Відмовившись від вульгарного розуміння тези, використовуючи її позитивний пізнавальний потенціал, з'ясовується специфіка людського буття, порівнюється з життям тварин. Виявляється особливість, що складається в тому, що тварини становлять закриту систему фізіологічних рефлексів і інстинктів, прив'язаних до середовища, специфічної для кожного виду, тому, що в ній є те, що відповідає набору їх видових ознак. Поведінка і спосіб життєдіяльності тварин генетично обумовлені. Ніщо не змусить, наприклад, вовка поводитись так, як поводиться заєць. Людина ж не має строго визначеної екологічної ніші, запрограмованості способів життєдіяльності, може не просто освоїти різні види діяльності, але й діяти, як висловився Карл Маркс, «по мірках будь-якого виду», наслідуючи при необхідності в діяльності різну тварину. Спостерігаються глибокі розходження в поведінці людей, що належать різним історичним епохам, культурам, соціальним спільностям і які живуть в одних і тих же соціокультурних умовах.

  Різноманітні розбіжності представників людського роду свідчать про індивідуальну варіативність поведінки, невідомої тваринному світу, і про відсутність жорстко детермінованого, незмінного способу життєдіяльності людини. Виявляється вихідна суттєва характеристика людини — універсальність. Форми її проявів — унікальність кожного окремого індивіда є воля. Індивідуальна неповторність людини не означає, що не має нічого загального зі своїми сучасниками або людьми інших епох. Людській природі властива відома сталість (так звана сталість у зміні) і можливість зміни самої людської природи в межах певної сталості і на її основі. Особливість людини дуже точно й афористично висловив Віктор Франкл, визначивши людину як «єдність всупереч різноманіттю». Воля людини також розуміється повністю виразно: не абсолютна і не довільна. Воля відносна. Людина має історично обумовлені межі можливого і неможливого у своїй життєдіяльності, що задається їй суспільним способом життя. Соціальність виступає тією основою, на якій почиває єдність людської природи, суті. У силу універсальності людина може існувати, пристосовуючись до навколишнього середовища. Поєднуючи в різних формах спільної діяльності з іншими людьми, перетворює навколишню дійсність відповідно до потреб, що постійно розвиваються, створює світ матеріальних і духовних цінностей, культури.

  Громадське життя, як і суспільна людина, виступає результатом і одночасно передумовою такої творчо перетворюючої діяльності. Але суспільство і людина як суспільна істота є там, де є культура, — своєрідна понадприродна нормативно-ціннісна система, що регулює індивідуальну поведінку. Адже суспільство — це надбіологічна форма спільної життєдіяльності людей, що почиває на функціональній розмаїтості організмів (бджолиний рій — матки, трутні, робочі бджоли) і не на органічній різнорідності їх потреб і стимулів, а на єдності культурних норм. Культура не тільки виконує регулятивну функцію, але і виконує роль соціальної пам'яті, що компенсує недоліки генетичного механізму спадкування інформації, необхідної для соціального буття людини. Звідси випливають принципові висновки про суттєві характеристики людини. Людина постає як істота соціокультурна, активно-творча, діяльнісна, що творить цінності, творить духовне.

  Діяльнісна суть людини полягає в тому, що саме в процесі суспільної праці у філо- і онтогенезі формуються всі людські якості і властивості, сам життєвий світ. Але міркуючи про творче становлення людини, її сумлінність, невгамовність у творчості, в багатстві, невтомності, відданої плідної діяльності, не слід зводити все лише до однієї форми — праці. Безумовно, праця, як матеріальна, предметно-чуттєва діяльність, сприяє формуванню і розвитку фізичних і духовних якостей людини, збагачує мислення і мову,  розширює і поглиблює соціальні зв'язки, нарешті, забезпечу» фізичне існування, тому що спрямована на задоволення вітальних потреб, створення необхідних людині засобів існування. Але якщо мати на увазі тільки це, то глибинні шари людської природи, способи життєдіяльності випадуть з поля зору, а універсальність і воля людини виявляться лише ілюзіями, що не мають справжніх основ у житті. Адже праця — це неминуче, змушене зусилля, діяльність, викликана необхідністю, але й стороння, зовнішня. Будучи свідомим, планомірним процесом, праця для свого діяння має перебувати постійно в русі; усвідомлення її внутрішньої енергії і теоретично, і матеріально обумовлено. Постійно існує, діє потреба теоретичного обґрунтування і матеріальні потреби, усвідомлення і задоволення безпосередньо біологічних, соціальних потреб, їх співвіднесення з ціннісно-нормативною системою особи і суспільства. Нарешті, саме громадське життя — не тільки матеріальні, але й духовні потреби і цінності. Уже виходячи з такого становища, виявляється людинотворче значення не тільки трудової, але і духовно практичної, теоретичної, власне духовної діяльності.

  Ставлення людини до світу і самої себе не визначено інстинктивною програмою, а формується нею. Людина володіє унікальною, не властивою тварині, здатністю і потребою до самозаглиблення. У життєдіяльності людина не стільки виходить з безпосередніх інстинктів, скільки орієнтується на прийняту в суспільстві ціннісно-нормативну систему. Світ же цінностей різноманітний і суперечливий. Людина змушена з'ясовувати для себе, у що ж їй дійсно вірити, що цінувати, а що ненавидіти, тобто формувати, створювати у самій собі внутрішній світ, невидимий, але усвідомлений, створювати власне ставлення до світу, створювати свій власний світ. З глибин внутрішнього світу людина повертається до світу зовнішнього, олюднює його з тією самістю, що раніше не володіла, зі своєю життєвою програмою дій — не для того, щоб підкоритися владі зовнішнього, а бажаючи самій панувати. Повертаючись до зовнішнього світу, людина олюднює його, наповняє своєю духовною суттю, перетворює відповідно до запитів власного внутрішнього світу — вільно і творчо. Активно перетворююче, творче ставлення до світу не зводиться лише до практично перетворюючого, що реалізується за допомогою праці і має потребу у свідомості, мисленні. Воно з необхідністю є у собі і духовно перетворююче ставлення, без духовності адже неможливо освоювати, створювати і перетворювати світ (зовнішній і внутрішній). Людина стоїть в центрі кругообігу. Тут-то складність розкриття внутрішньої суті людини з її зовнішнім світом.

  Отже, генетично взаємозалежні суттєві характеристики людини: універсальність, унікальність, воля, соціокультурність, свідомість, розумність, духовна, діяльність і творчий початок. Але жодна із суттєвих характеристик (можливо, крім універсальності) не дані людині як якась споконвічна, невід'ємна, завершена здатність, подібно тому, як птаху здатність літати, а рибі — плавати. Безумовно, все необхідне людині, щоб вижити, породжено самим способом її буття. Але існують, скоріше, як визначені можливості розвитку. Людині довелося і доводиться поступово формувати, виробляти, зрощувати, культивувати їх протягом життя роду або індивіда. Як лев не здатний перестати бути левом, втратити свою «львиність», так і людина ніколи не може не бути людиною, хоча майбутнє її проблематичне і непередбачене — людина постійно ризикує перестати бути самою собою, єдиною і невіддільною від свого Я, втратити свою людяність. Людина — утілена проблема або завдання, що треба ще вирішити. Людина — незавершена, відкрита істота, яка не має твердих меж можливого, постійно їх розсовує, виходить за межі (трансцендентальне) і в такому прагненні спрямована на інше — світ людини, саму себе (інтенціональне). Отже, існує, ряд суттєвих характеристик людини. Виникає дуже парадоксальний висновок: суть людини саме і полягає в тому, що вона не має ніякої певної, раз і назавжди обмеженої суті, що була б заздалегідь заданим масштабом її розвитку, заздалегідь, даною мірою її буття. Людина — загадка. її розум загадка. її діяльність — загадка. Що ж тоді розгадка? В чому ж сенс її існування, діяльності, в чому ж сенс її життя? Однак твердження аж ніяк не заперечує певної єдності різноманіття людських розбіжностей, а лише вказує на те, що людина не є щось остаточно стале, перебуває в постійному русі становлення і розвитку.

  Суть людини не вичерпує всього різноманіття і складності людської природи. Людина — жива система, що становить єдність природного і соціального, тілесного і духовного, спадкоємного, уродженого і прижиттєвого, придбаного. Тільки з огляду на всі характеристики і фактори, можна зрозуміти цілісність людської істоти, можливості і перспективи, якими володіє в становленні, розвитку індивідуального життя, і в ході історії. Розглядаючи людину в єдності природного і соціального можна виявити фундаментальну антиномію людського існування, що полягає в тому, що людина є частина природи, але не рівноцінна всім іншим її частинам, а така, що протистоїть їй як самостійна сила. Звідси випливає, що людина не жорстко детермінована з боку природи і пластичність людського організму не абсолютна і не безмежна.

  Відомо, що магнітне поле Землі має непостійну полярність (Північний полюс перетворюється на Південний, і навпаки). Переміщення сталося на початку четвертинного періоду і тривало не більше декількох тисячоліть. Протягом всього перевороту сонячна радіація вільно проникала в атмосферу, і тільки ультрафіолетове випромінювання поглиналося озоном. Це привело до зростання мутацій і схованих генетичних змін. Можливо, що саме такі генетичні зміни сприяли виникненню людини. Одночасно збільшилася і кількість конденсаційних ядер в атмосфері, що спричинило за собою посилене випадання дощових і сніжних опадів. Саме тоді і сталося зледеніння, свідками якого стали перші люди. Якщо пристосування всіх живих організмів до суворих природних умов йшло шляхом спеціалізації, то людині, якій не властивий високий рівень спеціалізації, довелося змінювати спосіб життя, розвиваючи зачатки інтелекту в процесі трудової діяльності. Природні умови й особливості природи самої людини вимагали розвитку надприродних — соціальних — її якостей і властивостей, соціальних форм життя. В міру формування соціальних форм життя, їх значення в еволюції людини підсилюється і впливає на розвиток природи людини і природного середовища. Отже, людина, будучи істотою соціальною, одночасно і, насамперед, є істотою природною, породженою природою, як і соціальна форма її буття. З розвитком соціуму, особливо в сучасних умовах, людина стає новою планетарною силою, формує і розвиває сферу людського розуму — ноосферу — наступний після біосфери етап розвитку життя як визначеної цілісності. Тому відповідальність людини за майбутнє цивілізації, життя, планету Земля надзвичайно зростає і вимагає фундаментальних змін у найцивілізованіших основах людського буття, реального твердження принципу єдності природного і соціального.

  Основне значення має і визнання єдності тілесного і духовного в людині, що ще недавно протиставлялися в соціокультурному досвіді людства. Недооцінка тілесного і духовного має пагубні наслідки, так само як і переоцінка одного з них. Істотним надбанням цивілізації стало виправдання тілесного в людині. Адже тільки так можна прийти до визнання природних прав людини — права на життя, задоволення первинних вітальних потреб. Але тілесне існування людини — лише необхідна передумова її справжнього буття. Тільки визнання за людиною одночасно і духовного статусу дозволяє зрозуміти багато особливостей її природи, жити гідно, вистояти навіть тоді, коли природні умови  тілесного існування вкрай несприятливі. Визнання взаємозв'язку тіла і духу вказує на те, що людина, будучи духовною по суті, одночасно прив'язана до свого тіла і не може реалізуватися як духовна особа абсолютно довільно, минаючи особливості психофізичної організації, тіла. Констатуючи наявність у людині протилежних початків — природного і соціального, тілесного і духовного, — важливо простежити і механізм їх взаємодії, з'ясувати, яке з них визначальне у формуванні цілісного вигляду людини, що допоможе розкрити в ній спадкоємне, природне і придбане в процесі історичного розвитку.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua