Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ третій
ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА П'ЯТА
ПОВСЯКДЕННІСТЬ
1. Людина і повсякденність

Світ повсякденності.
  Повсякденний світ — світ прагматизму, тобто дії. Люди, живучи в повсякденності (а не в прагненнях, мріях і не на висотах теорій і доктрин) піклуються про власне виживання, про якість життя, про збереження навколишнього соціального середовища. «Але світ повсякденності ще єдиний і тому, що, в яку б сферу реальності не «пірнула» людина, будь то релігійно-містичний екстаз, теоретичне дослідження, солодка мрія або естетична фантазія, незмінно повертається сюди ж, у наповнене турботами, радостями, сумом, труднощами звичайне життя. Інші світи виростають із щоденності і живуть, лише будучи укоріненими в її практичному, пухкому, відчутному ґрунті і доти, поки люди існують у тілі і з'єднані з реальністю органами чуття». Повсякденність — світ людський і практичний. Його життєвий простір будується навколо самої людини. Повсякденна картина світу не охоплює позалюдський Космос як простір, у якому об'єктивно розташовується Земля. Космічний простір значимий у повсякденному житті людини тільки тоді, коли корисно: якщо від положення зірок залежать розливи Нілу, то неодмінно виникає астрономія й астрологія, призначені для земної практичної мети. Місяць потрібний, щоб світити закоханим і опромінювати шлях у темряві. Навіть мовні просторові характеристики ландшафту несуть на собі виражену антропоцентричність: підніжжя гір, гірський хребет, устя ріки та ін.

  З погляду суттєвого підходу кожна людина аналітично вичленовується з декількох соціальних верств. Головний і основний — шар базового єства. Тут хоч і багато всього, але визначеність теж очевидна — тут накопичуються не стільки новизна, скільки традиції, не стільки різне та тимчасове, скільки незмінне, вічне, не стільки хитке й експериментальне, скільки перевірене, вивірене, міцне, стійке. Звертаючись до основ стабільних компонентів особи і виділяючи те, що міцніше каменю на розпутті (пам'ятаєте: праворуч підеш — коня знайдеш, ліворуч підеш — голови не знесеш, прямо підеш...), одержимо підтверджуюче задоволення. Люди живуть у світі, де кожний є лише остільки, оскільки є не фізично, а соціально. Тільки суспільне визнання якої-небудь приналежності або якої-небудь потреби перетворює людину на громадянина і правоносія. Так, люди зайняті досягненням мети: залученням, приєднанням до соціального статусу, дружби, любові, визнання. У щоденності — у світі повсякденності постійно триває процес самореалізації особи в усіх сферах діяльності. І людина, живучи повсякденним життям, постійно в різних ситуаціях і обставинах шукає і знаходить вже стійкі норми, методи, способи поведінки, найкоротший шлях, що приводить до омріяної, бажаної мети. Причому мети найрізноманітнішої, аж до мети позбутися бажань і потреб. Повсякденності властиві риси: стандартність, рецептурність, рекомендованість повсякденної свідомості.

  Визначаючи універсальність повсякденної свідомості кожного індивіда, соціальна філософія відзначає, що повсякденна свідомість, до якої причетний кожний, будь то академік або двірник, — всепроникаючий, конститутивний момент щоденності (здобування знань і сенсу життя — власна і пряма функція свідомості). Повсякденна свідомість характеризується специфічними рисами, що безпосередньо знайомі кожному і різко відрізняються від тих, що наука подає як раціональні еталони. Найважливіша складова усвідомлення людиною реальності — спільні місця, очевидності. Так, реальність — це не тільки те, що є. Реальністю буває і те, що хочемо, щоб було. Реальністю стають і фантазії людини, самі в силу своїх власних основ. Нічого не передбачається і не вгадується. Люди здатні визначатись, попереджати. Люди не випереджають, а обісторюють історію, ведучи її за собою, вслід собі, а то і викликаючи на себе, коли стають її часткою.

Є закон абсурдності в розумінні: будь-які пропозиції люди розуміють інакше, аніж той, хто їх вносить. Адже в житті нерідко буває: бачить і схвалює краще, а дотримується гіршого. І якщо існує два або більше способів зробити що-небудь, причому використання одного зі способів веде до катастрофи, то хто-небудь все ж обере саме такий спосіб (Едвард Мерфі). Будь-яка неприємність, здатна трапитись, і що дивно — трапляється. Це закон Мерфі. Знання про світ — це набір типових конструкцій. Адже передумовою нормальної людської поведінки, органічного включення у певний соціум є віра у визначений порядок організації світу, довіра до сформованих соціокультурних рекомендацій, визнання, що поділяє усі фундаментальні допущення. Життя підтверджує, що можуть бути піддані сумніву або запереченню, істинність або справедливість якихось спочатку прийнятих поглядів. Найцінніша якість людини є уміння викликати в людей ентузіазм і розвивати те, що є кращого, раціонального в людині за допомогою визнання її достоїнств і заохочувати. Ніщо інше так сильно не б'є по честолюбству людини, як критика навколишніх. Маніпуляція піднесення допускає уміння ділитися всім позитивним з іншою людиною, але так, щоб їй здавалося, нібито вона одержує не подільче, а своє, усе ще їй недодане.

  Людська база методу підвищення — поступове відчуття всіма без винятку людьми їх неповноцінності. Що отут зробиш? Такі є люди. Від народження до смерті. І треба з цим рахуватися. Людина має потребу в суспільному визнанні. Зауважимо, не в особистому, а суспільному. Але саме такий елемент особливості людської натури і є саме головний дефіцит у житті людини. Історія бачила безліч прикладів того, як навіть відомі люди прагнули до знаходження усвідомлення власної значущості. Джордж Вашингтон хотів, щоб його називали «Ваша світлість президент Сполучених Штатів», а Христофор Колумб клопотав про титул «адмірала океану і віце-короля Індії». Катерина II не бажала розкривати листів, на яких відсутнє: «її Імператорській Величності», а місіс Лінкольн як тигриця накинулася в Білому домі на місіс Грант із криком: «Як ви смієте сідати в моїй присутності без мого запрошення!». Людина на троні, а в її справах відіграє не вона, а навколишні люди, які показують їй, що бачимо і її, і трон, і, що сидячим на троні не когось там, а саме її: єдину, заслужену. Саме неправдиве на Землі, видима правда: усі знають її й усі не упевнені, що нею володіють.

  Повсякденна свідомість не тільки компоненти знання, але й пронизаний щоденними уявленнями буденний світ — світ переживань. Для визначення світу переживань філософія і психологія користуються поняттями: емоції, почуття, високі почуття, пристрасті, стан, емоційний тон, радість, милування, страх, смуток, сум, подив та ін., що вживаються й у повсякденному побуті, хоча над їх змістом і змістом повсякденної свідомості спеціально не міркує. Переживання — істотний компонент буденності, емоційно забарвлене становище внутрішнього світу людини. Люди в переживанні злиті з пережитим. Переживання виникає без усунення, відступу, без дистанції. Соціальні, політичні, економічні, духовні дії викликають приємне або неприємне становище людини, те або інше почуття. Переживання виникають спонтанно (хоча викликаються і навмисно) і неможливо одночасно переживати і відповідно діяти на власні почуття, тому що відповідні дії роблять переживання предметом аналізу, що сягає в минуле, за межами актуального моменту. За змістом переживання найрізноманітніші: позитивні і негативні, короткочасні спалахи емоцій, настрій і т. п. Форму переживань здобувають і усі види ціннісних відносин.

  У людському житті як цілісності, що поєднує усі форми буття людини у світі повсякденності, особистість виявляється ніби полюсом перетинання, перехрещування усіх форм життєдіяльності, далеко не повно (і не однаково) освоюючи і здійснюючи ці форми, що є основою для формування індивідуальних стилів публічного (державного, політичного та ін.) приватного й особистого життя особи. Приватне життя — це життєвий простір особи, що вона структуризує і заповнює відповідними формами життєдіяльності, виходячи зі своїх особистих і окремих, одиничних інтересів. Це її спосіб буття у світі, де відбивається в специфічній формі загальна природа людини, її життєдіяльність, що триває в конкретно історичних і соціально-економічних умовах.

  Природно, покликання, призначення, завдання всякої людини всебічно розвивати усі свої здібності. У цьому сенс життя окремої особи, що реалізує через суспільство, але це, у принципі, і сенс життя суспільства, людства, що реалізується в історично неоднозначних формах, залежно від того, яку безпосередньо спонукальну мету ставить перед собою і чи збігається мета або ні з метою розвитку самої людини. Збіг єдності особистого і суспільного, вірніше, їх міра, що змінюється на різних етапах історії й у різних суспільно-економічних системах і визначає цінність людського життя. Постійна зміна міри особистого і суспільного дедалі більш яскраво виражає індивідуалізацію особистості і разом з тим її єднання із суспільством, його метою, і змістом існування і розвитку. Це постійне устремління в майбутнє, що додає зміст і цінність людського життя. Рух загального життя через підпорядкування Розуму приходить дедалі більше до згоди і єдності людей, що є вище благо — «сучасне єднання в сучасному вищому Розумі».

  Звичайно, таке розуміння проблеми могло б вести вперед гуманістичну думку, якби не занурювалося потім у релігійно-християнські погляди, ідеї і не абсолютизувало  морально-філософські аспекти існування і розвитку особи в суспільстві. Запитання: «Хто є людина?» належить до самої суті справи. Якщо ж людина — річ, можна б запитати: «Що таке людина?» і давати пояснення поняттю так, як буває при визначенні продуктів або природи предметів виробництва. Але людина — не річ, і її не можна визначати так. А проте людину дуже часто розглядають як річ. Говорять: це робітник, директор, президент та ін., а це означає, людину визначають за її соціальною роллю, ідентифікують її з професійною функцією в суспільстві. Але людина — не річ, а жива істота, яку можна зрозуміти тільки в діяльному процесі її розвитку. І в будь-яку мить свого життя людина ще не є тим, чим може стати і чим, можливо, ще й стане. Найголовніший аспект у визначенні людини полягає в тому, що її мислення може поширюватися за межі задоволення її потреб. У людини є Розум. Таке бачення життя людини виходить з реально гуманістичних настанов свідомості і поведінки людини, визначення змісту того, для чого людині треба жити далі, аніж це обумовлено нормальними віковими параметрами, що відповідають індивідуальним особливостям людини, особи і потребам суспільства. Це визначає ступінь і міру людського життя.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua