Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ третій
ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА
1. Духовне життя: поняття, суть, структура

Духовність - вимір життя людини.
  У філософському досвіді збагнення духу, духовності склалася і продовжує розвиватися традиція їх осягнення в бутті, в індивідуальному духовному досвіді, тобто, за висловом Миколи Бердяева, шляхом усвідомлення змісту, охоплення змістом. Зміст найрельєфніше зафіксовано у релігії, мистецтві, мові. Змістові контури духовності виступають як здатність і потреба орієнтуватися на вищі, універсальні цінності Істини, Добра і Краси в їх єдності. В такому розумінні духовності виявляється деякий ідеал, до якого прагне людина та людство в духовному самовдосконаленні. Але чи дійсно тут виявляється справжня суть духовності? Для релігії відповідь очевидна. Цінності — Істина, Добро і Краса абсолютні, мають божественне походження та основу. Але на чому може стояти така впевненість за межами релігії і взагалі, чи можливо? Сумніви зважувалися на користь виправдання релігії і на користь пошуку природних буттєвих основ загальнолюдської системи цінностей.

  Сам факт втрати універсальною системою цінностей життєвої актуальності та загальнозначимості веде людство до реальної загрози самознищення. І це, мабуть, найбільше явно свідчить про дійсність і безумовну значимість цінностей Істини, Добра і Краси, а отже, і про дійсність того типу духовності, що орієнтований на них. Система цінностей всеосяжна, охоплює життя в усій його повноті, насиченості, глибині, відкриває в ній щось вічне. Отже, і справжня духовність зв'язана з прагненням охопити життя в усій його повноті, вийти за утилітарно обмежені рамки повсякденності, зустрітися з вічністю. Духовність, будучи зв'язана з глибинним усвідомленням свого буття, його змісту, мети, вищого блага, виступає основним принципом  самобудівництва особи та суспільства, необхідною умовою вільного, творчого і відповідального ставлення до індивідуального та громадського життя.

  Визначений зміст, закріплений за поняттями дух, духов не відображається в мові. Мови світу, зокрема українська, російська, використовують поняття дух у багатьох значеннях: фізіологічному, фізичному, моральному, соціальному, історичному, політичному, естетичному, релігійному, міфологічному — для визначення загального внутрішнього змісту і напрямку, основного характеру чого-небудь. Виділяються змістовні аспекти слова дух — свідомість, мислення, психічні здібності, початок, що визначає поведінку, дії, і внутрішню моральну силу. Звідси дух, духовність співвіднесені з морально забарвленими інтелектуально-вольовими якостями особи, охоплюють сфери свідомості, мислення та діяльності в їх єдності, причому жодна зі сфер сама собою не виявляє повністю феномен духовності. Найчастіше духовність належить до сфери свідомості, але лише звернення до діяльності людини дозволяє зрозуміти, наскільки ціннісні характеристики свідомості внутрішньо їй властиві. Про це свідчить добре відомий феномен враженості особи, коли людина думає одне, говорить інше, а робить третє. З іншого боку, звертання до свідомості при характеристиці духовності дозволяє зрозуміти обмеженість самовикриття людини в окремому акті діяльності й осмислити духовність як актуально невичерпну. Духовність неможлива без розуму і волі, що необхідні для виявлення, індивідуального осмислення та подолання тих суперечностей, з якими зустрічається дух у своєму бутті, що лежать в самій природі духовності.

  Антиномічність духу, духовності виявляється в тому, що постійно зустрічаються і прагнуть подолати суперечності, що лежать в основі життя людства, у самій особі людини, у самій системі універсальних цінностей (одночасне несуперечливе застосування, наприклад, усіх християнських заповідей неможливо). Суперечності виникають і при співвіднесенні універсальних цінностей з реальностями повсякденного життя, і при переломленні перших і других в індивідуальній самосвідомості та при доведенні знання про них до соціальної діяльності. Тому духовне життя людини завжди супроводжується борінням духу, духовними муками та сумнівами. Тут же виявляється і ще один необхідний компонент духовності — совість. На думку філософа Віктора Франкла, совість є доморальне збагнення цінності, тільки совість може ніби погодити вічний, загальний моральний закон з конкретною ситуацією конкретної людини. У духовному житті людини завжди задіяні не тільки свідомість, але й самосвідомість, елементи несвідомого, емоційні, моральні, естетичні, інтелектуальні, вольові якості особи, її потреби, знання, уміння, навики.

  Духовність не обмежується лише ставленням до універсальних цінностей (абсолюту), а має і ціннісне ставлення до світу і самої себе, формується на основі розвинутої щиросердечності людини, тобто духовне і щиросердечне життя людини генетично взаємозалежні. У культурі за поняттям щиросердечний закріпився зміст: сповнений щирої дружелюбності. Щиросердечність же розкривається в любові до ближнього, що починається з любові до себе (полюби ближнього свого, як самого себе), у терпимості та щирості, здатності жаліти та милосердя (якщо ставимося до іншого, як до самого себе, а себе сприймаємо як цінність, то не будемо безжалісні, байдужі, нетерпимі, брехливі). Щиросердечність співвідносна зі світом соціально-моральних почуттів людини. Уточнення допомагає уникнути сплутання понять духовність і щиросердечність, розкрити їх нерозривний взаємозв'язок. Адже ґрунтом виростання бездуховності служить бездушність, суспільно нерозвинена чуттєвість (її зведення до елементарних та неочищених прагнень, так само як і повне відмовлення від чуттєвих переживань — аскетизм, святенництво). Ґрунтом зростання бездушності є бездуховність. Цю сторону взаємозв'язку дуже добрі розкрив філософ Іван Ільїн, показавши, що де немає духовної необхідності, щиросердечні можливості численні, відбувається розпад особистості, перетворення її на жертву дурних пристрастей та обставин. Людина, духовно дефективна з дитинства, може сформувати в собі навіть особливу щиросердечність, що поверхневе спостереження може сприймати як характер, а особливі погляди, що сприймалися помилково, переконаннями. У дійсності людина безпринципна і безхарактерна залишається завжди рабом своїх дурних пристрастей, полоненою виробленими щиросердечними механізмами, що тримають її і всесильні в її житті, позбавлених духовних вимірів та складових кривої її огидної поведінки. Така людина не пручається, але спритно насолоджується їх грою, змушуючи наївних людей приймати її злу одержимість за волю, її інстинктивну хитрість за розум, її злі пристрасті за почуття. Усе це показує, що дух і душа взаємодоповнюють одне одного — відкриває людині цінності творення, обрії досконалості та вічності, а інші — цінності переживання, обрії миру та почуття. Духовність додає щиросердечному вигляду справді людяність, а щиросердечність, будучи емоційно-моральним ставленням до себе як до цінності і до іншого як до самого себе, виступає найважливішою умовою формування уявлення про наявність не утилітарних цінностей життя.

  Вузловим пунктом взаємозв'язку ставлення до світу та до абсолюту виступає ставлення самого до себе. Ставлення до себе — це той магічний кристал, де переломлюється ставлення до цінностей і до повсякденного життя і де це ставлення починається, подібно тому, як любов до іншого починається з любові до себе. У магічному кристалі розкриваються цінності відносини, обрії і глибини внутрішнього світу, волі та відповідальності, любові, віри та надії. Тут здійснюється взаємопроникнення абсолютних цінностей і повсякденності, при якому абсолютні цінності наповняються плоттю і кров'ю, а саме життя стає одухотворене, орієнтоване на вищі закони Істини, Добра і Краси в їх єдності. Ставлення до абсолюту не дозволяє людині стати банальним утилітаристом, а ставлення до світу — засушеним аскетом. Духовність перетворює людське життя на об'ємне, повнокровне, творче, вільне та відповідальне. На певному ступені розвитку в процесі виробництва поступово виділяються матеріальна та духовна культура як дві сторони єдиного, заснованого на поділі праці процесу виробництва. Одна соціальна спільність людей займається переважно фізичною працею і створює матеріальні цінності, інша — переважно розумовою працею, створюючи духовні цінності. Матеріальна культура включає результати суспільної праці — засоби виробництва (знаряддя праці, різне устаткування, техніка) і засоби споживання (їжа, одяг, житло, предмети побуту та ін.). Крім суспільного виробництва, до матеріальної культури належать і різні види матеріальної діяльності, професійні навички, виробничий досвід людей, без яких неможливе існування виробництва. На основі матеріального виробництва розвивається духовне виробництво, тобто діяльність людей з формування свідомості, що втілюється в цінностях. Це сфера духовної культури — виробництво духовних цінностей продовжується в їх збереженні, трансляції та сприйнятті. Тому сфера громадського життя дуже ємна і включає спадкування старих і створення нових цінностей, їх репродукцію та реалізацію в процесі навчання, освіти, виховання мас.

  Поняття духовне виробництво, духовне життя, духовна культура за змістом дуже близькі, визначають один об'єкт — життя духу, суспільну свідомість в усьому багатстві форм, повністю не збігаються один з одним. Кожне з понять відображає життя духу у певному аспекті. Якщо поняття духовне виробництво фіксує динамічно-продуктивний аспект суспільно-духовного, то поняття духовне життя характеризує її як функціонуючу систему, а категорія духовна культура виступає найважливішою системною якістю духовної сфери. Поділ виробництва на матеріальне і духовне відносне, його не слід абсолютизувати. Не можна ж розглядати матеріальне виробництво як деякий бездуховний процес, а духовне виробництво як чисто розумову діяльність, відірвану від матеріальної дійсності. Відокремлення розумової праці від фізичної створило ілюзію, нібито це роздільні елементи існування і розвитку людини. Люди, зайняті в системі матеріального виробництва, мають бути духовно освічені не менш, аніж працівники розумової праці. Сучасне виробництво допускає високий рівень загальної та професійної культури від робітника, орендаря до менеджера та міністра. Однак в умовах поділу праці робітники, що виготовляють речі, не можуть працювати за професійним рівнем ідеї. Є професіонали — філософи, політики, юристи, соціологи та ін.

  Людина істота трансцендентальна та інтенціональна, прагнуча вийти за свої межі і спрямована на інше. Але саме духовність перетворює прагнення на справжню причетність, подію вічності, світу, людини, оскільки має своєю необхідною основою любов, віру і надію. Образно визначає любов Семен Франк, як можливість сказати комусь ти і ще сказати так: любов — це здатність зрозуміти іншого (людина, світ, досконалість) і самого себе в їх дійсності й унікальній неповторності (сказати ти) і одночасно осягти їх цінність та необхідність (сказати так). Любов розкриває те, чого ще немає в дійсності, але що перебуває в становленні, можливо, і має стати. Любов це, по суті, і є віра і надія на те, що можлива і бажана досконалість (себе, іншого, світу) буде втілена в дійсність. Любов тому з'єднана з вірою, а віра з любов'ю, що вірити це не теж саме, що визнавати Істину.

  У вірі виявляється і розкривається щось, що має внутрішню, вільну визнану переконливість і цінність. Віра збуджує любов і дух, усі творчі сили людини. «Віра є не що інше, як головне та провідне тяжіння людини, що

визначає її життя, її погляд, її прагнення і вчинки». Тому людина духовна остільки, оскільки вірить, сподівається і любить. Але і, навпаки, вірить, сподівається і любить, тому що духовна. Адже людина може і «зневажати своєю вірою, залишати її на свавілля випадків, пронизувати її забобонами та марновірствами, перетворювати її на сліпий і руйнівний фанатизм або ж відводити їй один куточок своєї душі, і притому найбоягузливіший та лицемірний, може зраджувати своїй вірі з розрахунку і продавати її. Але в одній людині відмовлено, одного не може: саме жити без віри».

  Людське життя — суспільне й індивідуальне — буяє не тільки злетами, але й падіннями духу, не тільки торжеством Істини, Добра і Краси, але й брехні, зла, виродливого, потворного. Чи варто негативні прояви розглядати як висвітлення духу в бутті або його відсутність? Справа в тому, що справжня духовність у реальному житті має різні форми прояву. Крім справжньої, існує ще й вигадана духовність, бездуховність. Бездуховність — антипод духовності. Бездуховність — спустошеність внутрішнього світу особи, нездатність індивідуально-особисто, тобто творчо, вільно і відповідально поставитись до світу, себе, іншого, ворожість і недовіра до них, виступає не ціннісним, а утилітарним виміром буття. Вигадана духовність виникає там, де людина поєднана не із справжнім буттям в усій його повноті, а з його обмеженими, вигаданими формами. Різновидність вигаданої духовності існує, зв'язана з розщепленням ціннісного світу особистості (ефект розладнаності людини); з домінуванням окремої групи цінностей як абсолютних, але насправді ж неестетичних, моральних, наукових, релігійних або корпоративних, класових, національних та ін.; з невмінням співвідносити загальнолюдські, універсальні цінності з реальними життєвими ситуаціями (духовна дурість); з нездатністю запроваджувати ці цінності (духовна імпотенція).

  У сучасних умовах поширення явищ бездуховності і вигаданої духовності значно посилюється, причому найбільшу загрозу становить саме вигадана духовність. Бездуховність загрозливо поширюється, особливо в країнах посттоталітаризму, де виникає аномія — ціннісно-нормативний вакуум і єдине прагнення — досягнення мети — успіху за будь-яку ціну. Але бездуховність значно легше розпізнати. Бездуховність більш однозначно сприймається як негативне явище, ніж вигадана духовність. У міру оздоровлення суспільства, подолання аномії, ціннісно-нормативного вакууму заповнюється вже не маргінальними, а відхиленнями від норми ціннісними орієнтаціями та інституціонально визнаними. Тоді виникає запитання про те, які саме духовні цінності визначатимуть життєдіяльність суспільства й особи - справжні або вигадані. Ситуація збільшується втратою універсальних цінностей актуальності і загальнозначимості в суспільній та індивідуальній свідомості, докорінне ламання традиційних ціннісних орієнтацій та пошук нових духовних основ буття — загальна риса сучасності.

  Звичайно, науково-технічний прогрес істотно змінює характер усього виробництва та зближує дві форми його існування — матеріальну та духовну. Остаточно у віддаленому майбутньому, на стадії інформаційного суспільства, істотні розбіжності між духовним та матеріальним виробництвом зникають за рахунок взаємопроникнення поки ще самостійних видів соціальної діяльності. Однак взаємопроникнення і взаємовплив не скасовує закономірності, за якими визначається фактор — матеріальна діяльність, практика. У матеріальному виробництві дедалі більше зростає роль духовного фактора, що знаходить прояв в інтелектуалізації праці. Духовне ж виробництво інтенсивно упредметнюється, формалізується в технічних засобах, схемах, знаках, символах, віртуальних об'єктах та ін. Існують і соціальні явища, які не можна однозначно віднести ані до матеріального, ані до духовної культури — суспільні відносини (класові, національні, сімейно-побутові та ін.). Не випадково філософи, соціологи, культурологи виділяють як третю частину культури політичну культуру як своєрідний синтез матеріальної та духовної культур.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua