Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ третій
ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА
1. Духовне життя: поняття, суть, структура

Духовність: генезис та сучасне розуміння.

  Поняття духовне, духовність завжди мали у філософії фундаментальне значення, відіграють визначальну роль у ключових проблемах: людина, її місце і призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя суспільства та ін. Поняття духовне, духовність похідні від слова дух — переклад є в античній філософії й у Біблії «spiritus» (лат.) і «рпеита»(грецьк.), що означає: рухливе повітря, повівання, подих (носій життя, саме життя; Йоганн Гете стверджує: «Життя — це любов, а життя — дух»), народний дух та ін. У сучасній філософії визначається, що духовне життя суспільства — це реальний процес життєдіяльності людей, тісно зв'язаний з виробництвом, обміном, поділом і споживанням духовних цінностей, задоволенням духовних потреб.

  Історія людства свідчить, що освоєння світу людиною має три основні форми: духовно-теоретичну, духовно-практичну та матеріально-практичну. Якщо в межах духовно-теоретичної форми здійснюється пізнання суб'єкта з допомогою інформації, що випливає із суті об'єкта, то духовно-практична форма є спосіб реалізації суб'єктом ідеальних установок, одержаних на стадії духовно-практичної діяльності. Духовно-практичне освоєння дійсності людиною охоплює явища культури: релігію, мистецтво, світогляд, свідомість, тобто духовні форми, в яких реалізується ціннісна регуляція людської поведінки, синтезується  сприйняття, розуміння, відчуття світу, пізнання мудрості, міф, етичну та мовну свідомість. Духовно-теоретична і духовно-практична форми усвідомлення людиною дійсності і є основні форми духовної культури, ядром якої виступає світогляд. Світогляд є синтез розуму, почуття і волі, найважливіший вид духовно-практичного освоєння дійсності, виступає як сплав знання з переконаннями, етичними та політичними регуляторами поведінки, ідеологічними орієнтирами діяльності, нормами та ідеалами соціальної активності людини. Під духовним життям розуміють процес реалізації людьми рекомендацій світогляду, усвідомлення мети та сенсу життя.

  Уже в первісну епоху формуються перші уявлення про духовність. Тут панує ідея натхненності світу, відображена в понятті демон, що визначав властиву кожній речі живильну, натхненну силу. Але поняття духовності як специфічно людської характеристики не стало тілесною та духовною суттю, що ще не ділилися і не розрізнялися. Пізніше формується погляд про натхненність тільки людини та її богів, що створили, тобто поняття духу дедалі більше зв'язувався з особливою суттю людини і її становищем у світі. Такий підхід сформувався ще в античності, де активно використовувалися поняття подих, иус, логос, пиевма як деякі всесвітні початки. Але якщо в натурфілософії тілесне і духовне ще не поділяються і не протиставляються, то вже в Платона існує їх розмежування і протиставлення. Розуміння тілесного як нижчого, не справжнього в людині прагнув перебороти великий філософ Аристотель, знову розглядаючи тілесне однаково, як духовне, необхідним, хоча і з різних причин, початком буття.

  Новий підхід до духовності формується в християнській традиції. Тут дух уже стає творінням, розуміється як особистий абсолют. Дух святості означає животворну силу божества. Одночасно виникає уявлення, що наявність розумної душі — відмінна риса людини, виділяє її з тваринного світу й уподібнює Богу (Хома Аквінський). У межах такої традиції закріплюється протиставлення душі і тіла, божественного, духовного, людини і тварини, тілесних початків у людині. В європейській філософській традиції, що бере початок з епохи Відродження, поняття духу дедалі частіше ставало визначенням активного початку людини, її творчої потенції, злагодженості протиставлення духовного і тілесного. Однак ці завоювання філософської думки на шляху осягнення духовності багато в чому втрачено в епоху Просвітництва, що раціоналізувало людину та витиснуло поняття духу із засобів, що визначали суть людини. Така тенденція стала силою в матеріалістичній традиції. Тут виявляється прагнення заземлити прояви духовного життя людини, зв'язати їх з пізнаними й очевидними матеріальними процесами, що нерідко приводило до зведення духовного до різних його характеристик та форм, навіть до заперечення реальності духу. Дух, духовне стали синонімами свідомого. Духовне життя суспільства в марксизмі тривалий період зводилося до процесу виробництва і відтворення свідомості, а духовне життя особи, її духовний світ найчастіше випадали зі сфери філософського осмислення. Душа та душевне ототожнювалися з психічним і також залишилися поза філософією.

  У вітчизняній філософській традиції інтерес до проблеми духовності завжди дуже сильний, а моральна проблематика займає істотне місце. Уже в Київській Русі мислителі сформували духовно-моральний ідеал з відданням переваги духовному над матеріальним, всебічно підтримуючи духовність, моральність життя («Повість минулих літ», «Домострой»), Глибокі й оригінальні думки є у філософії серця, сформульованій Григорієм Сковородою, що розвивалася у творчості Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Памфіла Юркевича та ін. Розгорнуте філософське обґрунтування того, що сфера Розуму не вичерпує духовного життя, її основа сфера серця стала базою формування теорії  філософа Памфіла Юркевича. Серце випереджає Розум у пізнанні, творчості, визначає моральне життя людини. Якщо Розум управляє, то Серце породжує енергію, емоції, почуття, сприяє пізнанню, освідомленню. Зі світу вибираємо те, що важливо і цінно для духу. Філософія серця увійшла в основу українського характеру, української ментальності, одна з основних рис яких — кордоцентризм.

  Проблема духовності центральна в російській релігійній філософії кінця XIX — початку XX ст. її формування зв'язано з іменами Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Лева Толстого, Івана Ільїна, Семена Франка, Миколи Бердяева, Павла Флоренського, Миколи Федорова, Сергія Булгакова та інших. Тут духовність визначалась подвійно: як натхнення тваринності, як суттєва характеристика людини, що виділяє її з тваринного світу, і своєрідний ідеал, до якого має прагнути людина в розвитку, орієнтація на вищі цінності, що є підставою для визначення Бога. Значення категорії духовність, - переважно етичне, означає моральний вимір людської життєдіяльності, живе джерело гідності людини, її моральна спроможність, вища цінність на противагу бездуховності.

  У сучасній неокласичній і посткласичній соціальній філософії проблема духовності є надзвичайно актуальною. Це зв'язано із загальним антропологічним поворотом, що стався у філософії XX ст., із прагненням перебороти раціоналізм та ірраціоналізм у розумінні людини, пошуками виходу із загальної духовної кризи, що вразила сучасну цивілізацію. Значний внесок у формування проблеми духовності зроблено у філософії життя, феноменології, екзистенціалізмі, філософській антропології та ін. Тут можна виділити таких філософів, як Мартін Бубер, Макс Пелер, П'єр Тейяр де Шарден, Альберт Швейцер, Ауреліо Печчеї, Еріх Фромм, Віктор Франкл та ін. Набирає силу дослідження проблеми духовності й у сучасній українській філософії, появляється дедалі більше праць, присвячених проблемі людини, її стилю життєдіяльності, духовності. Духовність розуміється як одна з найважливіших суттєвих характеристик людини, як ціннісний зміст та спрямованість буття людини.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua