Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ третій
ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ДРУГА
СУСПІЛЬСТВО. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ
2. Основні філософські концепції суспільства

Суспільство — об'єкт вивчення багатьох гуманітарних і соціальних галузей знання: історії, економічної теорії, демографії, соціології тощо. Ближче за всіх до філософії у вивченні суспільних процесів — соціологія. Протягом тривалого періоду соціологічні знання про суспільство накопичувалися у надрах філософії. Але навіть після того, як соціологія проголосила незалежність від філософії як справжня наука про суспільство, філософія продовжувала й продовжує відігравати помітну роль у дослідженні суспільного життя. Предметна сфера філософських міркувань - дослідження суспільного життя з позицій проблем світогляду. Центральне місце займають питання аналізу сенсу, змісту та мети існування суспільства, його походження, доль та перспектив, спрямованості рушійних сил і можливих закономірностей його розвитку. Суттєве значення у філософському знанні про суспільство має осмислення якісної своєрідності суспільства, його відмінності від природи.

  Специфіка філософського осмислення суспільства проявляється і в межах філософії історії. Августін Аврелій, Георг Гегель, Карл Маркс, Раймон Арон, Енджей Калло, Арнольд Тойнбі зв'язували філософське уявлення про суспільство з пошуками законів суспільного життя, спрямованістю історичного розвитку, можливістю передбачення майбутнього. У XVII — XVIII ст. широке розповсюдження дістала натуралістична концепція тлумачення суспільного життя. Натуралістичний філософський принцип вимагає роз'яснення соціальних явищ винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної та ін. Французький соціаліст — утопіст Шарль Фур'є, наприклад, намагався створити соціальну науку, виходячи із законів всесвітнього тяжіння Ісаака Ньютона. Завдання свого життя він бачив у формуванні соціальної теорії як частини теорії всесвітньої єдності, що ґрунтується на принципі тяжіння за пристрастю, всезагальною закономірністю, що обумовлює природну схильність людини до якого-небудь виду колективної праці. Найвищі форми буття натуралізм зводить до нижчих. Так, людину зводив до рівня суто природної істоти. Такий підхід притаманний всім формам метафізичного матеріалізму. Основна помилка полягала у приниженні людської активності і заперечення людської свободи. Справді, якщо суб'єкт розглядається тільки як природне явище, розчиняється у природі, позбавляється якісної визначеності, це неминуче приводить до жорсткого включення людської поведінки у ланцюг природних причин та наслідків. Тут вільній волі не залишається місця, а концепція соціальних подій неминуче набуває фаталістичного забарвлення. Заперечуючи свободу і принижуючи духовну суть людини, матеріалізм стає антигуманним, ворожим людині. Так, у системі Томаса Гоббса свободі відводиться надто скромне місце. Свобода розглядається лише  модифікацією необхідної причини. У праці «О свободе и необходимости» Томас Гоббс саме так й висловлює думку: «Кож на добровільна дія є вимушеною», а «всі дії необхідні».

  Ще одна вада натуралістичного підходу до суспільства — те, що людина уподібнюється соціальному атому, а суспільство — механічному агрегату індивідів — атомів, що зосереджуються винятково на власних інтересах. Механіцизм органічно випливає з натуралізму і стає теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму. Іншими словами, натуралізм тлумачить людину вульгарно-матеріалістично, помічає в ній лише природну субстанцію, що дійсно має місце. В результаті і людські зв'язки набувають природності. Суспільство визнається, але як цементуючий початок, береться або користь теорії просвітників XVII — XVIII ст., або статева любов (Людвіг Фейербах). І хоча натуралісти постійно говорять про індивіда, між тим немає розуміння ні індивіда, ні суспільства, тому що суспільство у натуралістичній філософії характеризується лише як всезагальність, що зв'язує множину індивідів тільки природними узами. Але якщо людину з людиною зв'язують лише природні узи, то кожен має захищати свою природу проти існуючих моральних принципів, тому що принципи моралі не виходять з природи людини. Теоретичне обґрунтування егоїстичної життєвої позиції зробив німецький філософ, молодогегельянець Макс Штирнер (Каспар Шмідт) у книзі «Единственный и его собственность», а внутрішню порожню життєву позицію, мабуть, краще за всіх розкрив Тарас Шевченко у поемі «Сон».

  Важливий напрямок у підході до вивчення суспільних процесів — ідеалістична концепція суспільства. Ідеалізм на відміну від натуралістичних концепцій занадто одухотворяє людину, відриває її від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Таке розуміння історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора у людському бутті. Практично це

означає дотримуватись просвітницького принципу: думка владарює світом. Зрозуміло, ідеалізм у принципі не заперечує об'єктивний фактор в історії. Але якщо з точки зору натуралізму розвиток суспільства повністю визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого початку, соціального першоруху виконує або світовий Розум (об'єктивний ідеалізм), або не визначена нічим людська, насамперед, духовно-вольова активність (суб'єктивний ідеалізм). Світовим Розумом у філософію привноситься фаталізм (що має місце і в натуралістичному матеріалізмі); духовно-вольова активність обґрунтовується суто суб'єктивістським розумінням історичного ходу.

  У деяких ідеалістичних системах, наприклад, у кантіанстві і російській релігійно-моральний філософії, є позитивний початок у підході до людини і історії, обґрунтовується свободою суб'єкта, його творчої активності. Як би не розумілась духовність, ніхто не мислить її без моральності, а моральність же передбачає наявність свободи. Духовно-моральною може бути тільки вільна людина. Тому потрібно перемогти вузькі рамки натуралізму, економічного матеріалізму і технократизму та повернутися до гуманістичних цінностей. А це передбачає засвоєння всього багатства духовних традицій. Так, Іммануїл Кант на відміну від просвітників принципово по-новому підійшов до обґрунтування соціального буття Людини. Наївному оптимізму натуралістичної етики з її центральним принципом користі протиставляється концепція самоцінності людської особи, а з постулатів практичного Розуму виходить на перше місце Свобода. На думку Іммануїла Канта, Людина як моральна істота не потребує жодних примусів, тому що дійсно моральний мотив породжується вільним волевиявленням особи. Такий мотив полягає в тому, щоб людина виконала моральний обов'язок, не очікуючи компенсації ні в цьому, ні в іншому світі.

  Негативні наслідки ідеалістичного розуміння суспільства полягають у відриві слова від діла, теорії від практики, ідеалу від інтересу, формування відчужених фетишистських форм свідомості, що починають панувати над людьми. Інакше, ідеалістичне розуміння історії небезпечне тим, що породжує соціальну міфологію і приречує соціальні суб'єкти, що потрапили під вплив міфу, на погоню за міражами. Коли символ панує над буттям, будь це образ світлого майбутнього, ідеального наукового знання або всемогутньої техніки, мета неодмінно підмінюється засобом, а мудрість — Розумом. Сучасна наука пішла на зближення з технікою і відокремилася від людини. Проте живою культуру робить моральність, а не культ науки та техніки, що спустошує її, впливає на неї. Що ж до диктатури соціального ідеалу, відірваного від життя і навіть такого, що їй протистоїть, то результати панування у суспільній свідомості таких ідеалів-міражів добре відомі людству XX століття. Це й концепція створення загального благоденства у США, і побудова розвинутого соціалізму в СРСР, і різноманітні теорії конвергенції двох систем та ін. Ідея лише тоді добра, коли осяяна сенсом людського буття. Поза такою заданістю ідея стає інтелектуальним безумством.

  У XX ст. на осмислення історичного процесу суттєво вилинуло матеріалістичне розуміння історії. Найпослідовніше матеріалістичне розуміння історії викладено в марксизмі. Найбільше, чого досягла марксистська соціологія — введення в науку поняття соціальний організм. Цінність такого відкриття безсумнівна. Проте суспільство не зводиться до організму. У ширшому розумінні, тобто не тільки соціологічному, але й у філософському, людське суспільство виступає як специфічний вид об'єктивної реальності і як особлива ступінь в космічному процесі. Суспільне життя з позицій марксизму розуміється як вища форма руху матерії, що виникла на певному рівні її розвитку і має власну логіку буття. Суспільна логіка розвитку означає, що хоча суспільство і є живою системою, тобто особливим типом на Землі, все ж якісно відрізняється від інших живих систем, виступає і як об'єкт, і як суб'єкт матеріальної дійсності. Але об'єктивне не рівняється матеріальному, а суб'єктивне — ідеальному.

  Що ж є визначальним у житті суспільства, в його історії? Матеріальне чи ідеальне, суспільне буття чи суспільна свідомість? Незважаючи на окремі правильні думки, сформульовані різними філософами ще у стародавності, наука про суспільство і закони його розвитку до марксизму не створена. Філософи розглядали суспільство з позицій ідеалізму, а їх філософські вчення страждали рядом суттєвих недоліків. У різних концепціях розглядались лише ідейні мотиви історичної діяльності людей, не досліджувалось те, чим вони викликаються, не уловлювалася об'єктивна закономірність у розвитку систем суспільних відносин, не простежувалось коріння відносин у рівні розвитку матеріального виробництва. Отже, залишались на поверхні явищ, тоді як завдання науки — проникнути за видимість і поверховість подій в їх суть, відкрити їх визначальні причини. Домарксистські соціологи між навколишньою природою і суспільством бачили безодню, не помічаючи і не розуміючи того, що людина і людське суспільство, хоча й специфічні, але все ж таки частина єдиного матеріального світу, і отже, закономірності розвитку суспільства те ж об'єктивні, незважаючи на їх специфічність. Суттєвий недолік немарксистської соціології: ігнорування вирішальної ролі народних мас в історії, зведення історії суспільства до історії діяльності великих людей. Тільки усунувши недоліки розгляду розвитку суспільства, можливо створити науку про закони суспільного розвитку, обґрунтувати діалектико — матеріалістичне розуміння історії.

  У чому ж суть діалектико — матеріалістичного розуміння суспільної історії? Матеріалістичне розуміння історії починається з вирішення основного питання філософії стосовно суспільства. Свідомість людей залежить від їх буття. Основу життя суспільства і остаточно всю суспільну діяльність визначає матеріальне виробництво та інші матеріальні явища і процеси. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Карл Маркс вслід за Іммануїлом Кантом і Георгом Гегелем чітко ставить проблему об'єктивних основ історичного процесу: інтереси, воля, бажання, дії людей, як правило, різноспрямовані; але хаос випадкового — тільки зовнішня картина історії, за якою приховується внутрішня логіка історичного процесу, його об'єктивна закономірність. Контури методології Карла Маркса: йти не від суб'єктивних намірів учасників історичного процесу, в тому числі й найвидатніших, а від внутрішньої, об'єктивної основи, що робить історію єдиним, самим собою упорядкованим процесом і визначає характер індивідуальної мети і суб'єктивних свобод. Суть матеріалістичного розуміння суспільства полягає в тому, по-перше, що виробництво, а слідом за виробництвом й обмін продуктів є основою будь-якого суспільного ладу; по-друге, історичний процес, суспільне буття мають об'єктивний характер; по-третє, головною рушійною силою, що перетворює життя суспільства, є народні маси; по-четверте, засоби для зміни існуючого становища явищ, подій необхідно відкривати в наявних матеріальних факторах виробництва.

  Вчення Карла Маркса про матеріалістичне розуміння розвитку суспільства — одне з найаргументованіших. Основні положення складають базу сучасної концепції суспільства. Але її історичні межі, догматизація вчення його послідовниками, в тому числі й сповзання до економічного матеріалізму, ігнорує суб'єктивний фактор в історії; абсолютизація виробничих відносин, матеріального виробництва і приниження ролі духовного виробництва; перебільшення ролі суспільства у розвитку окремого індивіда, яке веде до філософського обмеження і виправдання тоталітарного суспільства; нігілістичне, а часто й вороже ставлення до немарксистських концепцій теорії суспільства — все це справедливо піддається критичному аналізу. У XX ст. проблема науково-технічної революції, її впливу на соціальні структури та роль у розвитку сучасного світу привела до формування технократичних моделей історії. Серед них найвідоміші: концепції постіндустріального, технотронного, інформаційного суспільства.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua