Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ третій
ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ПЕРША
ПРИРОДА ТА СУСПІЛЬСТВО
1. Природа: поняття, суть

Природа - продуктивна сила. 
  На початку XIX ст., коли науково-технічний прогрес став видимим обрієм розвитку Європи, німецький поет і філософ Йоганн Гете говорив про руйнуючу силу природи, називав її демоном. Визначався демонізм як реакція природи на людську діяльність. Йоганн Гете у видатних «Бесідах» з Йоганном Еккерманом підкреслював, що не зміг би назвати демоном Мефістофеля, оскільки у зміст демонізму той вкладав особливий сенс, що не зводився лише до руйнівної сили. Демонізм — слово давньогрецького походження. Демонами греки називали богів, підкреслюючи нестримну, пристрасну силу, що незрівнянно вища аніж можливості і здібності людини. Стихійне творіння демонічної сили водночас лякало, дивувало і захоплювало людину, роблячи її іграшкою в руках богів. Демонічним в уявленні греків став і Фатум, наздоганяюча доля — відплата, нездоланність її уникнути, вважали греки, обумовлена нелюдськими силами Всесвіту. Демонізм уявлявся як велична дедалі породжуюча, продуктивна виробнича сила, але за певних обставин здатна стати руйнівною для людини. Не випадково смертність людини — невід'ємна частина Року — долі, а прагнення до безсмертя фатальне, тобто пророкована долею помилка. Іншими словами, поняття «демон», «демонізм» виникає як уявлення про парадоксальність світу, дитям якого є власне людське життя.

  Демонічна парадоксальність нарешті оформлюється у греків у поняття «природа» (фюсіс), або природне народження речей, вміщуючи й породження — виникнення самої людини. Вперше грецькі філософи, які називалися, за висловом Аристотеля, фізиками (через прагнення зрозуміти и виразити логічно процес природного походження світу, природного породження речей) вміщували поняття «природа» (фюсіс) і до розгляду людини. Запитання: «Що таке людина?» стає запитанням про походження людини, її природу. Природа людини пояснювала її призначення, вміння та можливості. «Людина народжена для споглядання!» — виголошував філософ Стародавньої Греції Анаксагор, пояснюючи здібність, вміння людини мислити, бачити, чути, говорити — природа людини, а відтак її власна продуктивна виробнича сила. Так, у греків виникає поняття «творення» (поейсіс), або мистецтво, що виражає продуктивну виробничу, або творчу здатність людських істот, що нею наділений від природи.

  Вчення про природу як привід — причину (людського буття насамперед) найбільше розгорнуте в античності у «Метафізиці» Аристотеля, де характер природи, який створює і малює, набув форми людського знання про причини та початки, тобто став набутком людського розуму, а той у прагненні до пізнання — мірою природи. Природа, що стала усім, є, як говорив Аристотель, суттю, буттям, а суть буття — це те, що має початок руху в самому собі, суть — це причина речей, до пізнання якої прагне філософія. Чотири взаємозв'язаних поняття, на які розкладається природа в процесі пізнання, — формальна, матеріальна, та що є метою творення, що має назву світового розуму — це її логічні поняття. Аристотель підкреслює, що природа, в най першому і єдиному розумінні, є суттю, і саме суть того, що має початок руху у собі, матерія зветься тому природною, що має здібність приймати на себе цю суть. В науці широко використовується уявлення про структурні рівні матерії, що конкретизують форми руху і види матерії. Неорганічна природа постає як така, що має послідовність, структурність рівнів: субмікроелементарний — мікроелементарний (рівень елементарних часток і польових взаємодій) — ядерний атомарний — молекулярний — рівень макрокосмічних тіл різної величини (тут є ряд специфічних ступенів) — планети — зірково-планетні комплекси — галактики — метагалактики... Жива природа теж структурована. Тут теж виділяються рівні: біологічні макромолекул — клітинний рівень мікроорганізмів — органів та тканин — організму в цілому — популяційний — біоценозний — біосферний. Спільна основа життя — органічний метаболізм (обмін речовиною, енергією і інформацією з навколишнім середовищем).

  В історії філософії не раз повертались до розуміння Аристотелем природи як причини. Але якщо для Аристотеля природа втілення «досконалої причинності», а тому багатство форм і доцільність світового розуму поруч з випадковістю — можливістю матеріальних обставин матерії, то в середньовічних християнських його послідовників уже за природою зберігається лише сфера випадковості матеріальних обставин світогляду, що підтверджують безкінечність та мимовільність можливостей надприродного та божественного розуму. Так, випадок, що мав в античній філософії Аристотеля велике матеріальне таїнство природи, основою різноманітності та неповторності її перевтілень, виявляється останнім притулком та долею природи та матеріального Всесвіту, поясненням природи випадком протиставлення неосяжності та незбагненності божественного творіння  світу. Але навіть у такому протиставленні природа не скидається з рахунків, бо що є всемогутність Бога без нікчемності природи, що є Провидіння без випадковостей? У того ж Аристотеля у розгляді місця матеріальної причини у природі говориться про матеріальну причину (матерії) як про Тіхе, долі — випадковості. Випадковість для Аристотеля — це необхідність тілесно-матеріального втілення природи. Завдяки випадковості світ повен індивідуального та неповторного, і хоча форми огидного — теж дитя випадку, та без випадковостей світ позбавився б життєвості та повноти. Отже, випадковість для Аристотеля — це життєво необхідне доповнення самої необхідності. Випадковість необхідна — і в цьому велика досконалість природи.

  Єдність необхідності та випадковості і у філософії Середньовіччя властива розумінню природи, але випадковість уже пояснювалась як контрастний фон Провидіння, те, що своєю нікчемністю підтверджує багатство та змістовність божественних законів. Інакше, випадковість теж необхідна як умова досконалості. Але це необхідність зовсім іншої властивості. Випадковість відображає наполегливе бажання середньовічного християнина звільнитися від випадковостей своєї власної природи: причини земних страждань. У такому розумінні випадковості розкривається корінна відмінність античної та середньовічної точок зору на природу як причину. Причина — це те, що передує. Уже в Аристотеля причина зв'язана з поняттям «вічність», тобто те, що передує життю. У філософії Середньовіччя розуміння причини розкривається у послідовності творіння: створення світу - природи передує створенню людини, а Бог відповідно оголошується першопричиною. Природа виявляється причиною, що передує людині. Але випадковості природи нейтралізуються замислом — першопричиною, залежність людини від природи врешті-решт виявляється її гріхом — її гріховною природою, причиною вигнання людини з раю в природний світ тлінного й випадкового. Природа немовби створює замкнуте коло в розумінні гріха: природа є джерело гріха і його притулок; природа — причина випадковості людського буття у матеріальному світі, сама втілення випадку — примхи, свавілля божественної істоти. Несвободу природи від випадку людська свідомість не могла простити протягом багатьох століть своєї історії, бо визнавши за випадком і природою права на самостійне існування, людина буде вимушена визнати випадковість свого виникнення у світі, в усякому випадку, коли мова йде про кожний окремий індивід. Звідси прагнення нейтралізувати необхідність випадку та «принизити» природу, прагнення, що кожний раз обертається самоприниженням людини та обмеженням її особистих прав та можливостей. Уже сама постановка питання про природу стосувалась безпосередньо природи, або, як говорив Аристотель, суть людини. Єдність необхідності та випадковості у визначенні природи, отже, обертається людським пошуком обґрунтувань особистого буття. Не дивно, що необхідність та випадковість, а також причина не зникають з визначення природи і в епоху сучасності, мислення якої все ще залишається у владі причиною розуміння природи, що прагне виключити з природи випадковість.

  Поняття творення, продуктивна сила (поейсіс) дуже розгорнуте, загальний зміст: життя людини відповідно з природою. Майстерним, наприклад, був Одіссей у Гомера — один із перших образів становлення людини у світі, яка все більш знайомилася з великим помешканням — світом. Продуктивність такої людини, її природа — у створенні простору або закону, власного життя. Подібно до того, як природа створює природність, людина, за природою, створює людяність — систему особливих відносин у світі людина — людина. У такому контексті, що закладений філософією з перших кроків її виникнення, природа — не краєвид, не сукупність рослинного і тваринного світу, не фізіологічні або фізико — хімічні процеси, а  питання буття людини, її внутрішнього потенціалу, творчих сил і продуктивних здібностей. Невипадково, в історії філософії, як і в історії науки, уявлення про природу змінюється разом з уявленням про саму людину та її місце у світі. Природа є філософською категорією «об'єктивна форма людського буття й мислення, характеристика реальності світу».

  Розкриваючи суть релігії, як втілення категорія філософії потреб людських почуттів, Людвіг Фейербах зупиняється окремо на релігійному розумінні природи, називаючи його утилітарно-егоїстичним. Насамперед розглядає логіку аналізу природи в іудаїзмі, де створення Богом світу з нічого позбавляє природу будь-якої самостійної цінності, ставлячи її в підкорення свавіллю Бога і людському промислу. Таке розуміння природи пов'язується з ідеалістичною філософією, зокрема філософією Георга Гегеля, в якого ставлення людини до природи є виявом хитрості розуму, який ставить перед собою й природою річ природи (тобто техніку). Сприйняття природи, як корисного і навіть необхідного елементу світу і людського життя, у філософії пов'язане з розрізненням понять свобода й необхідність, час і простір. «Георг Гегель не визнає простору, відповідно, й природи», — говорив Людвіг Фейербах.

  Визнання зв'язку природи з поняттями необхідність й простір і дають ключ до розуміння суті природи, як філософської категорії. Тут відриваємося від чуттєвих образів тих явищ, які називаємо природними, й перейдемо у сферу проблем буття людини та її необхідних умов. Запитання: «А що власне таке природа?», можливо, поставлене тому, хто знає інший, не природний світ. Якщо природа є все, то й бути вона може абсолютно всім. Процес логічного аналізу світу, початий стародавньою філософією, відкриває природі таку перспективу. Філософія відокремлює людину, як істоту, особливо створену природою, але має відмінність від природи, відмінність тому, що людина, як природа, не може стати усім. Ось так виникає запитання, яке приписують стародавньогрецькому філософу Фалесу: «А що є все?». Що є все, якщо людина не може ним стати? Все — це те, що народжує також і людину. З роздумів і міркувань про людину і починається філософське визначення природи. Людина чудовіша ніж статуя, говорить Аристотель, тому що людина народжується від людини, а статуя не народжується від статуї, недосконалість людських творінь — перша відмінність людини від природи. Людський світ — світ, створений руками людини, вже не світ природи, в такому світі немає досконалості природи, лише наслідування її, мімесі, як говорили греки. Та з точки зору недосконалого світу, природа — це лише початок світу, архе, умова, привід, причина для його створення. За легендою, великий Фідій після створення статуї Афіни був засуджений і кинутий у в'язницю і помер у тюрмі за те, що на щиті богині один з греків, які боролися проти амазонок, дуже нагадував самого скульптора, а інший — Перикла. Це розцінювалося як образа богині, що вимагала обов'язкового покарання. Але статуя Афіни залишилася жити, навіть коли не стало Фідія, який створив її. Каяття передбачене й природі, відтоді, як міфологічне захоплення нею змінилося філософською тезою: «Зрозумій самого себе!»

  Апофеозом такого підходу до природи стає наука, що постулює природу як сферу необхідності — абсолютних причинних зв'язків, що виключають випадкове. Пізнання необхідності гарантує людині свободу переборювання необхідного і, щонайперше, тягаря матеріального буття. Але випадковість не зникає. Вона входить у сфери повсякденного буття людини, особистого життя індивідів, у сферу людських почуттів, тобто в індивідуальне буття людини та її індивідуальну свідомість, немовби нагадуючи захопленим науковими істинами людям старе арістотелівське положення про різноманітність та індивідуальний характер тілесно-матеріальних втілень природи. Іншими словами, людський індивід залишається тією випадковістю природи, що не дозволяє науці звести зміст природи до абсолютної необхідності. Як і раніше, необхідною виявляється випадковість, хоча б як факти та приклади.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua