Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ другий
ПРОБЛЕМИ ОНТОЛОГІЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЇ

ГЛАВА ШОСТА
ПРАКТИКА
2. Практика та чуттєво-практичне освоєння світу

Основні риси практики
Своє завдання в розробці категорії «практика» Карл Маркс вбачав у подоланні споглядальності, що властива старому матеріалізму, в розумінні чуттєвості як активної взаємодії органів чуття суспільного індивіда з природою та світом. Винятковість людського ставлення до світу — у практичному вимірі, активно перетворювальному змісті людського способу буття.
  У чому полягають специфічні характеристики практики як суто людського ставлення до світу? По-перше, практика в основі має універсальність. Якщо порівнювати життєдіяльність людини і тварини, то можна бачити натурність, вписаність тварини у світ природи, які якщо і змінюють його, то не цілеспрямовано, а інстинктивно, самим фактом свого існування. Людина ж змінює світ відповідно зі своїми знаннями, відповідно до своїх потреб і мети. Крім того, людина завжди усвідомлює значення своєї діяльності, моделюючи її можливі варіанти, контролюючи і регулюючи її хід, пропускаючи зміст об'єктивного світу через суб'єктивне ставлення. Інакше кажучи, тваринне — запрограмоване біологічною організацією, людина ж може діяти універсально. Обмін діяльністю між собою та природою людина здійснює шляхом переборення власної історичної обмеженості, на основі постійного розширення своїх зв'язків з природою, установлення нових стосунків між світом і собою. Людська практика завжди різноманітна, багатогранна, багатошарова, править не тільки мірою дієвості наявного знання, а й основою для розширення обріїв науково-теоретичних форм діяльності, що забезпечують нові аспекти практичної взаємодії світу і людини (поява когнітивної психології, технізовані дослідження у сфері теорії науки, пошуки біопсихічного впливу на реальні процеси, що відбуваються в живих організмах і т. д.). І чим далі шляхом прогресу прямує людське суспільство, тим більше предметів матеріального світу стають об'єктами його цілеспрямованого освоєння. Універсальний характер людської практики відбиває універсальність самої природи, яка усвідомлює себе в людині. В різноманітності форм діяльності виявляється могутність загальних природних сил, використовуючи які, людина змінює і вдосконалює саму себе. Тобто нескінченність модифікацій форм практики зумовлена і опосередкована одночасними модифікаціями самої реальності, тісно зв'язаними з цілеспрямованою діяльністю людини.

  По-друге, практика — це предметно-чуттєва, матеріально-виробнича діяльність. Природа становить її необхідну передумову, бо саме від неї люди одержують знання про світ і його закони. Але природа також є предметом і засобом практики. Практика можлива тому, що природним об'єктам притаманні властивості, які можна доцільно організувати, упорядкувати для виконання будь-яких необхідних людині операцій. «Людина у процесі виробництва може діяти лише так, як діє сама природа». Протягом існування людина не може уникнути контакту з оточуючим буттям. Поза таким контактом неможлива ні пізнавальна, ні перетворююча діяльність, ні культурні чи побутові стосунки, неможливі практичні дії взагалі.

  Людина, як тільки з'явилась на світ, відразу ж починає пізнавати його не тільки за допомогою духовно-інтелектуального аналізу, але й за допомогою праці, емпірично, предметно, через органи чуття. Це початок того акту, який називається розпредмеченням. Поступово розвиваючись, людина свої знання починає опредмечувати, змінюючи навколишнє середовище, створюючи нову реальність, якої раніше не існувало: світ матеріальної культури. Досягається це за допомогою виробничої діяльності, яка не лише забезпечує необхідні для існування людини потреби (житло, одяг, їжа тощо), а й потреби, породжені самими реаліями соціального буття. Те, в який спосіб забезпечується і який зміст має людське буття, зумовлюється ступенем розвитку продуктивних сил, які людина не створює, а застає вже існуючими, виготовленими минулими поколіннями. Цей рівень матеріального виробництва і виявляє, незалежно від волі і бажання людей, характер їх трудової діяльності, а за її допомогою і характер взаємовідносин людей в різних соціальних сферах. Матеріальне виробництво, таким чином, є визначальним елементом всієї практичної діяльності. Його особливість полягає, насамперед, в тому, що у ставленні до всіх інших форм діяльності виступає головним, первинним і функціонує на предметному, чуттєвому, буттєвому рівні. На практиці відбувається становлення і зміна реального процесу життя людей. Основою процесу служать об'єктивні і

природні закони, на пізнанні яких ґрунтується безпосередня взаємодія людини з дійсністю. Порушення закономірностей об'єктивного буття загрожує тим, що людина не досягає бажаних результатів і не може реалізувати поставлені завдання. Предметність практики є її найважливішою властивістю, вона є критерієм істини, забезпечуючи відповідність суб'єктивного змісту знань об'єктивної реальності.

  Отже, практична діяльність за своєю суттю є об'єктивною (субстанціональною), адже логіка її розвитку є логікою самої природи, її закономірностей. Але об'єктивність — третя особливість практики — одночасно є і суб'єктивною, оскільки передбачає специфічно людську форму проникнення в суть природи. Ця специфіка виявляє себе, насамперед, в цілеспрямованості, доцільності людського ставлення до світу. Утілюючи ідеї людського розуму в предметність, практика в такому розумінні виконує роль методологічної рефлексії над світом і завжди містить в собі визнаний людиною за мету об'єкт своєї перетворюючої активності.

  Виявлення мети і пошук шляхів її досягнення здійснюється також суто людськими методами, бо передбачає створення ідеальної моделі і деяку кількість альтернативних засобів реалізації завдання. Отже, можна говорити про певний вплив суб'єктивного фактора на практику. Теоретичне мислення за своєю суттю протилежне практичній дії, адже теоретичне мислення оперує не матеріально-предметними сутностями, а ідеальними об'єктами. Проте завжди суб'єктивний компонент необхідно є в практиці, ставлячи її організуючий момент, який орієнтує на поліпшення предмета, існування у формі належного. В ідеальній моделі, побудованій свідомістю, необхідно адекватно відбити зв'язки об'єктивно існуючих предметів дійсності, бо інакше результати практичного перетворення дійсності не збігаються з накресленою метою (наприклад, погіршення екологічного становища на планеті та ін.). Тобто наявність мети і знання засобів її досягнення ще не забезпечать втілення в дійсність  задуманого, якщо не враховуються всі численні аспекти і випадковості, що можуть привести до руйнування накресленої теоретичної програми. Теоретичне і практичне, духовне і фізичне, ідеальне і матеріальне не можна ототожнювати. Теоретична діяльність (на відміну від практичної) — це відбиття суті об'єкта, його вивільнений від раптовостей зміст, прогностичний образ. Теоретичне, звичайно, також має об'єкт, але об'єкт, де відбиті інтереси суб'єкта, рівень розвитку наукових знань про світ і властивості предметів. Теоретичне змінює світ не матеріальний, а ідеальний, що є у свідомості, і тому необхідно пройти ряд ступенів: аналіз, синтез, ідеальна модель, мета, визначення мети, засобів, доцільність діяльності. Лише за її допомогою можна досягнути матеріального результату, опредмечитись.

  По-четверте, важливою якістю, що характеризує практику, є її історична визначеність. Кожна історична епоха використовує свої види та форми практичного освоєння світу. На початку існування людство не знало поділу праці на розумову і фізичну, не спроможне перебороти синкретизм (нерозчленованість) діяльності, за якого діяльність охоплювала всі форми практично-духовного освоєння світу. У процесі пізнання якостей предмета загострювався розум, формувалось абстрактне мислення, розвивалась здатність до активного відтворювання реальності, тобто практичного впливу на неї. Кожний історичний етап характеризувався своїм засобом розпредмечення реального світу і опредмечення своїх думок в реальності, що, власне, й становило суть прогресу. Якщо палеолітичний період характеризувався тим, що у практику включались лише найпростіші знаряддя праці, виготовлені з безпосередньо природних елементів (камінь, дерево, кістка), то вже епоха ранніх держав мала у своєму арсеналі набагато більшу кількість використаних предметів праці, а також різноманітні форми діяльності. Сучасне суспільство остаточно замінило природний світ штучним, використовуючи артефакти  сучасності — машини. Прискоривши надмірно технологічні операції, машини сприяли подоланню обмеженостей людського організму й безкрайньо розширили владу людини над природою. Відповідно до розвитку виробництва зросли й потреби, забезпечуючи тим самим невпинність прогресу і залучення до предметної діяльності дедалі нових груп людей. Предмет практики став виступати як зумовлений історично: ним почала бути не вся об'єктивна реальність, а та її частина, яка може бути продуктивно використана для людських потреб на сучасному етапі розвитку суспільства. Нарешті, людина є істотою суспільною, сама формується соціумом і бере від нього не лише мову, знання, звичаї, норми моралі, а й естафету виробництва та виробничого досліду, її практична діяльність має суспільний характер. У процесі суспільної діяльності люди вступають між собою у відносини виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також інші матеріальні відносини (побутові, сімейні та ін.), і це накладає відбиток на весь спосіб соціального буття. Поза суспільством людина існувати не може, її індивідуальна діяльність зливається зі спільним потоком світової культури. Історія, по суті, — це не просто продовження внутрішніх можливостей розвитку природи, а й продукт свідомої творчості людей, загальна тенденція їх індивідуального розвитку. Тому суб'єктом практики є не окремий індивід, а все суспільство — носій діяльності в її конкретно-історичній формі.

  Отже, практика — це універсальна людська діяльність. В її процесі людина виявляє себе як родову, а не видову істоту, що може творити за мірками будь-якого виду, здатна до творчості. Практика є предметною діяльністю. Людину оточує світ перетвореної природи. Все, що її складає, одержало своє нове буття внаслідок перетворень звичайних природних елементів на підставі об'єктивно діючих у світі і пізнаних людиною законів. Практика — це цілеспрямована діяльність. Головною метою її є вдосконалення світу відповідно до людських потреб та нестатків. І нарешті,  практика — це суспільно-історична діяльність. Процес освоєння світу у формах від утилітарно-прагматичних до сучасних, що включають духовне осмислення дійсності, здійснювався представниками різних епох та поколінь, кожне з яких зробило свій внесок в загальнолюдську культуру. Практика — це активна діяльність суспільно-історичного суб'єкта, яка має універсальний матеріально-предметний характер, її метою є перетворення світу для задоволення людських потреб. Практика — це не лише процес, але й результат цього процесу, суто людська форма діяльності, винятково соціальний вид зв'язку суб'єкта та об'єкта.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua