Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ другий
ПРОБЛЕМИ ОНТОЛОГІЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЇ

ГЛАВА ШОСТА
ПРАКТИКА
1. Генезис категорії практика в історії філософії

Поняття (практика).
  Проблема практики включає ставлення до природи, інститутів соціального життя, а також ставлення людини до інших людей. Категорія практики становить гранично абстраговане філософське поняття.

Теорія та практика — філософські категорії, що визначають духовну і матеріальну сторони єдиного суспільно-історичного процесу пізнання і перетворення природи та суспільства. Теорія — узагальнений у свідомості досвід людей, сукупність знань про навколишній світ; відносно самостійна система знань, що відтворює в логіці понять об'єктивну логіку речей. На відміну від старої, емпіричної і позитивістської (зокрема, прагматичної) позиції, марксистська філософія розглядає практику не як чуттєвий суб'єктивний досвід особистості і не як здійснювану тільки за суб'єктивними мотивами дію.

  Практика — діяльність людей, що забезпечує існування і розвиток суспільства, насамперед, об'єктивний процес матеріального виробництва, що становить основу життя людей, а також революційно-перетворююча діяльність соціальних спільностей людей і всі інші форми практичної суспільної діяльності, що ведуть до змін світу. Науковий експеримент також є одна з форм практики.

  Теорія і практика нерозривно зв'язані, єдині, не існують одне від одного. Постійно впливають одне на одного. Основою взаємодії є практика. Саме практична суспільно-виробнича діяльність породжує і на кожному етапі розвитку визначає свідомість, а разом з нею і теоретичне освоєння дійсності. Люди діють свідомо, так або інакше осмислюючи дійсність. Це не означає, що в своїх діях люди прямо керуються якоюсь чітко визнаною науковою теорією. Але їх діяльність завжди спрямовується певною сукупністю знань. На зорі історії людства єдиною формою існування таких знань стала єдина, неподільна буденна свідомість.

  Осмислення трудових навиків, емпіричні узагальнення результатів дії і спостережень, легенди і вірування, вірне і фантастичне відображення суспільного буття, ці теоретичні уявлення не становили логічно чіткої системи понять, не будучи науковим відтворенням об'єктивної логіки дійсності. Зате їх зв'язок з практикою став настільки повним, що теорія стала безпосередньо вплетена в «мову реального життя — з практичною діяльністю людей». З поділом праці на розумову і фізичну теорія і практика розбігаються на різні суспільні полюси. Продовжуючи залежати одне від одного і взаємодіючи, теорія і практика перетворюються на відносно самостійні форми суспільної діяльності. Поява чистої теорії як відносно самостійної і спеціальної галузі діяльності стала одним з величних революційних стрибків в історії людства.

  Розвиток теоретичного дослідження, абстрактно-логічна форма теорії дозволили людям глибше проникнути в суть природних явищ, створити постійно розвиваючу наукову картину світу. З другого боку, для самих учених зв'язок теорії і практики став не такий ясний. На такій основі в поєднанні з характерним для приватновласницького суспільства індивідуалістським світоглядом виникали різні ілюзії: від погляду на пізнання як на акт індивідуального пасивного споглядання теоретиком навколишнього його середовища до ідеалістичних філософських систем, що розглядають теоретичну свідомість (ідеї) як таку, що творить дійсність. З такого моменту свідомість може справді відобразити себе, тому що свідомість не що інше, як усвідомлення існуючої практики.

  В історії філософії уявлення про практику пройшло складний шлях. Для стародавньогрецької філософії з її зневагою до фізичної праці як до суто рабської долі; характерний підхід до діяльності, за якої гідним вільної людини вважалося споглядально-пізнавальне ставлення до світу. Сама дійсність мислилась з позицій раціональності, тобто усвідомлення людиною доброчесних вчинків; а найдоброчеснішим вважалася поведінка мудреця, який усвідомлював єдність і універсальність істинного буття теоретично на противагу різноманітній плинності чуттєво-сприймального світу.

У світогляді епохи Середньовіччя негативістське ставлення до чуттєво-предметного світу поглибилось. Праця вважалася покаранням, даним людству за гріхи, а також як необхідність, не покладаючи рук, здобувати свій хліб. Природа ж втрачала самоцінність і розглядалась як щось похідне від божественної субстанціональності. Істинно ж людською формою діяльності вважалась духовна, що спрямовувалась на осягнення Бога як реальності. У пізньому християнстві тенденція ця посилилась в аскетизмі — формі практично-моральної поведінки, яка мала на меті приборкання гріховно-чуттєвого початку в людині й зорієнтування її на відмову від спокус предметного буття. Лише епоха Відродження змогла перебороти негативізм у ставленні до природного і пробудити зацікавлення до її безпосереднього вивчення. Саме ренесанське ставлення до особи вперше підносить людину на такий рівень, коли людина спроможна сама творити себе й перетворювати природу відповідно до своїх уявлень про ідеал. Однак сенс людської діяльності представники епохи Відродження вбачали все ж не в практичному перетворенні світу, а в творчості, що сама по собі є самометою. Але хиби у ставленні до предметної діяльності як до нижчої, що поступається розумово-теоретичній, виправлені: протестантизм відверто проголосив фізичну працю необхідною для користі суспільства, а тому гідною всілякої поваги.

  Пізніше, в XVII — XIX, а потім і в XX ст., перед людством знову стала проблема науковості людської практичної діяльності, і концентрується увага на пізнанні діяльності. Методологія наукового пізнання орієнтувала людину то на предметний світ як джерело знання і головну основу людського існування (емпіризм Френсіса Бекона і Томаса Гоббса), то на раціональне осмислення світу логічними засобами (раціоналізм Рене Декарта, Бенедикта Спінози, Готфріда Лейбніца). Представники Просвітництва продовжили гносеологічну традицію у розгляді діяльності, проте механістична обмеженість розуміння суті природи й самого індивіда не дала можливості їм осмислити історично мінливість людської практики. Індивід за суттю мислився як пасивний відтворювач формуючого впливу навколишнього світу, тому вчинки особистості трактувались як реакція на негативне коригування середовищем звично природної людської самості. В епоху Просвітництва широко розповсюдилося розуміння практики (яке бере початок ще від античності і одержує новий поштовх у філософії Джона Локка), як свідомої моральної діяльності, а наукою, що її вивчає, стає етика. Причому розрив між об'єктивною реальністю зберігався: світ — суб'єкт споглядання, дії людини спрямовувалися лише на саму себе, на реалізацію природних схильностей. Таке розуміння людської діяльності як суб'єктивної, безвідносної до предметної дійсності, притаманне всім представникам матеріалістичної школи до Людвіга Фейербаха включно. Практику Людвіг Фейербах розглядав як онтологічність людини, її чуттєву активність, що виражає суть індивіда.

  Ідея активності суб'єкта пізнавальної діяльності вперше в історії філософії висловлена представниками ідеалістичного напрямку німецької філософії. Німецький філософ Іммануїл Кант намагався чітко розмежувати емпіричні та теоретичні знання. Теоретичний розум, на думку Іммануїла Канта, не спроможний пізнавати процеси об'єктивної реальності. Люди пізнають лише уявність речі в собі, а не саму річ. Іммануїл Кант не допускав практики у гносеології, тому і категорії теоретичного розуму мали не предметне походження, а виводились із змісту переддосвідної свідомості, тобто апріорні. Тому теоретичний розум поступався практичному. Практична свідомість є не що інше, як морально-імперативна філософія, тобто вчення про моральність, що має не споглядальність, а повністю предметність. Ще більше філософ Йоганн Фіхте підкреслював активність діяльності суб'єкта, вбачаючи виявлення абсолютної незалежності волі. Практичний розум орієнтує людину на перетворення світу в результаті доцільної усвідомленої дії і поширює свою владу на сферу політики, економіки, права, моралі тощо. Можна сказати, що Йоганн Фіхте вперше в історії звернув увагу на розбіжність форм соціального досвіду.

  З позиції Георга Гегеля, існування людини передбачає активність її перетворюючих дій у ставленні до природи. Предмети природи, що потрапили в коло людських інтересів, розпредмечуються, тобто людина виявляє і використовує для себе їх суттєві властивості. З іншого боку, у процесі праці відбувається перехід на предмет людських здібностей, які фіксуються і стають об'єктивними, тобто опредмечуються. Єдність опредмечення та розпредмечення і є працею, діяльністю, зміст якої — пізнання світу, зміна якого людиною є доцільною. Оскільки такий процес не обмежується індивідуальними зусиллями однієї особистості, виникають і суспільні відносини між людьми. Людина, пізнаючи і змінюючи реальність, створює свій власний світ — світ культури. Проте джерело предметної діяльності Георг Гегель вбачав не в людському, а в абсолютному суб'єкті. Справді, діяльною особою, на думку Георга Гегеля, є духовна субстанція — суб'єкт історичного процесу. Люди в такому випадку виступають лише знаряддям світової волі, реалізуючи приватну мету, що виходять з умов їх існування, виконують загальні завдання абсолютного розуму, який прагне до самореалізації.

  Отже, до німецького класичного ідеалізму в історії філософії діяльність досліджувалась лише з позицій теоретико-пізнавального аспекту. Матеріалісти, розглядаючи пізнання як регулятор специфічно людського ставлення до світу, вбачали у відкритті таємниць природи можливість утилітарного їх використання, що пізніше Карл Маркс назвав «брудним торгашеським» підходом до практики. Ставлення до суб'єкта у німецькому класичному ідеалізмі вільне від утилітаризму. Але, ідеалістично інтерпретуючи цілісність людської діяльності, німецькі філософи розглядали теорію і практику як різнорідні, не порівнювані гносеологічні явища. І нарешті, Людвіг Фейербах знов повторив помилки попереднього матеріалізму, коли намагався абстрагуватись від предметної діяльності, її цілісності, обмежуючи людське ставлення до світу винятково сферою пізнання. У взаємозв'язках суб'єкта з природою вбачав лише один бік — вплив природи на людину, практику зводив до споглядання, а істину — винятково до того, що відповідало людському роду. Ці недоліки подолані марксизмом. Концепція практики, сформульована марксизмом, так чи інакше підтримується більшістю філософських течій.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua